«Саме у в’язниці відчув себе по-справжньому вільною людиною. Вважаю, що життя моє було не зовсім правильним, бо народився у неправильній країні. Ніколи не вважав себе героєм. Неодноразово переживав виражене відчуття страху… Не вважаю себе борцем, бо якби створили умови жорстокіші, катували — не знаю, як би повівся… Мені пощастило, бо вижив, зберіг інтелект, бажання жити та, найголовніше, — залишив там ненависть. Адже життя, присвячене ненависті, — дуже важке життя». Слова ці належать відомому правозахиснику Семену Фішельовичу Глузману.
Наводжу їх як контраст до досвіду вже покійного греко-католицького священика Стефана Бендаса, автора книги «П’ять років за колючим дротом» (Ужгород, 2008).
Почуття розчарування, розгубленості чекає на кожного, хто читатиме його гулагівський щоденник:
«Ми запитували у галицьких вірників, — пише о. Бендас, — чим вони пояснюють той факт, що серед їх священиків так багато апостатів (80%)? Із їхніх відповідей у нас виникло таке враження, що серед їхніх священиків є дуже багато таких, які поступили в духовну семінарію без відповідного покликання… Шовіністичний націоналізм, який виховала в них середня школа, вони принесли з собою у парафію, і тому їх священики були в першу чергу націоналістами, а потім священиками, і в останню чергу католиками» (сс. 199–200).
«В Радянському Союзі майже всі без винятку, враховуючи жінок та молодих дівчат, лаються брудними словами, особливо ображають матір нецензурними словами, але в цьому волинські та галицькі українці перевершують росіян. Вони пихаті, егоїстичні, невиховані, нікого і ніщо не поважають. Крадії так само вони. Якщо їх призначають на керівну посаду, вони нещадні до своїх товаришів. До вищестоящих вони смиренні, з підлеглими нещадні. Це їхня загальна характеристика, тому природно, що серед них трапляються і винятки, але вони ганьбляться своїх сородичів» (с. 175–176).
Відтак о. Стефан переказує слова священика-ісповідника з Галичини (Йосипа Каганця), котрого ігумен монастиря Чину Редемптористів (бельгійського походження), опираючись на досвід довголітньої праці серед галицького духовенства, ніби переконував, що «в разі проголошення незалежної України 99% священиків добровільно стали би віровідступниками (апостатами), підігріті полум’ям націоналізму» (с. 200).
Наведені вище цитати не коментуватиму, однак вони підтверджують, без сумніву, що постать Стефана Бендаса трагічна, і то з багатьох оглядів. Трагічність полягає не в суб’єктивних судженнях чи оцінках пана-отця, трагічність у тому, що страждання не вчить, не ушляхетнює, не приносить жодного плоду, якщо воно не служить знаряддям для звільнення. Бути праведним з примусу — бути рабом, діяти з примусу — теж рабство, аналогічно як для сильного гріх є навчанням, для слабкого ж — прокляттям! Лише вільне погодження на власне преображення оправдовує завдання самого страждання. Сила ж непреображена, невикористана — нищить, спустошує, отруює. Та самого усвідомлення недостатньо: преображення обов’язково проходить через відповідну дію, яка здійснюється в повсякденному житті, в кожному жесті, слові, ділі. Саме так я звільнююся від старозавітнього в собі, саме так народжується особистість. Лише бо особистості творять історію, звеличують націю. Особистість — наче паросток у долині інертної матерії, спрямований вгору, і завдяки потужному стремлінню пробиває щільну, сліпу масу. Без особистості-світоча — митрополита Андрея Шептицького, патріарха-ісповідника Йосипа Сліпого — чого б вартувала Церква назагал? Світло Івана Павла II чи не очистило тінь століть? Вибраний не підіймається, не поринає, а йде по морю. Єдиний тягар — вільно прийнята задача. Піднімає його над водою благодать. Особистість рівнозначна вибраному, а вибраний — не «мусить», а «може» діяти, вибраний бо той, хто вільний піти, але залишається, хто може відпочивати, але збирає врожай, хто міг би брати, але дає.
Впродовж гортання мемуарів вривається думка: які жахливі тюрми наших сердець, мур бо в нас і зведений власними руками, за яким і ховаємося від Господа! Ось такою хованкою від Бога називатиму й цей підручник для неособистостей, для тих, хто навчений лише брати і втішатись своїм псевдошляхетним, Єпископським походженням. Потягає додолу важка, хитка мисль-матерія, котра наче змій кусає власний хвіст, а наскрізна словесна кіптява затьмарює душу й стискає серце. Трагічним залишається й те, як неособистості «вміють виживати», а вразливу, безневинну, благородну особистість без закидів сумління легко позбавляють і життя. Кропива бо множиться швидко, чисельно, а благородній рослинці ой як непросто спинатися…
Сподіваюся, що книга «П’ять років за колючим дротом» усі ненависницькі, прикладу негідні почуття ув’язнить довічно, заохотить до особистісного виховання дітей, питомців, громадян-вірних, особливо ж для нас, духовенства, ця тема як ніколи актуальна. Пригадується виняткова жорстокість Христа у ставленні до фарисеїв — представників найчистішого духу Ізраїлю, бо «взяли ключ знання» і не скористалися ним. «Настав бо час почати суд від Божого дому» (1 Пет. 4, 17).
о. Олег Гірник
