Можливо, що для декого поставлене питання у заголовку статті може видаватись недоречним. Згідно з актом, який стався у Святому Році Божому 1975, у Римі, у базилиці св. апостола Петра, при головному престолі Блаженніший Йосиф прийняв офіційно титул патріярха, і наша Помісна Церква стала патріяршою. Отже, це є очевидним і самозрозумілим, що наша Церква прийняла патріярший статус. Це свята і незаперечна правда. Але цей незаперечний факт став не для всіх самозрозумілим. Ще не раз можна почути від людей, які повинні бути добре зорієнтовані і говорять, що нам все ще треба здобути наш Патріярхат, хоч вже такий існує. На жаль, чомусь цей факт існування нашого патріярхату дехто забуває! Нам тільки треба змагати до його визнання Апостольською Столицею. Власне з цією метою поставлено у заголовку питання про дійсний стан — статус нашої УКЦеркви під сучасну пору. На це питання кожний повинен дати реальну відповідь. Цю відповідь ми повинні собі утвердити певними фактами. Очевидно, тут можна б заглянути до історії і пригадати собі часи, коли наша Церква приступала до унії з Римом, які її права були тоді, і чому цих прав наша Церква не має сьогодні. Що з цими правами сталося, чому вона їх втратила? На шляху довгих століть, несприятливих ситуацій й обставин українського народу наша Церква втратила свої помісні права. З одної сторони наша Церква була обмосковщувана, а з другої — латинізована і так поступово втрачала свою помісність — самобутність. На порозі історії нашої Церкви вона не мала жодних прикметників «православної» чи «католицької». Кидаємо думку в минуле, щоб краще зрозуміти сучасне становище і побачити майбутнє нашої Церкви.
Блаженніший Йосиф, який пройшов хресний шлях і знає добре минуле й сучасне нашої Церкви, знав, що робить і що треба буде зробити на користь нашої Церкви під сучасну пору, коли погодився прийняти титул «патріярха» Помісної УКЦеркви. Це. не був випадок, і це ми виразно бачимо з його Послання, яке він написав з приводу свого 90-річчя народин у 1982 p., коли він писав: «…Патріярхат, видіння Ваших віруючих душ, стався для Вас уже живою дійсністю. Таким він для Вас хай залишиться в майбутньому! Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, а в майбутньому — хай і безіменного чи невідомого. Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я. Але наш Патріярхат існує! За ним вже чотириста років змагань, за ним сім років дійсности, перед ним тільки визнання Апостольського Римського Престолу».
Це надзвичайно влучне охоплення суті широкого питання, яке не повинно викликати у когось будь-якого сумніву. У Посланні Патріярха Йосифа виразно і недвозначно підкреслений статус Помісної УКЦеркви. Дивно, що вищезацитоване Послання Патріяхра Йосифа, у якому він виразно визначив статус нашої Української Церкви, так затривожило Апостольську Столицю, що примусило її написати відомого листа, якого підписав префект Східньої Конгрегації кард. Владислав Рубін. Для точности треба підкреслити, що цей лист не був написаний безпосередньо до Патріярха Йосифа, а тільки до всіх владик УКЦеркви і посередньо до Патріярха Йосифа через патріяршу канцелярію. Властиво, чого побоялась Апостольська Столиця? Щоб наша Церква не одержала своїх історичних прав, які мала у минулому, і щоб вона не привласнила собі Патріярхального статусу.
На цього листа Патріярх дав гостру відповідь, підкреслюючи: «… щоб торжественно заявити, що і тоді, як не стане мене між живими, жодна сила цього світу і жодна інституція не буде всилі спинити безповоротнього процесу, який доведе до визнання Українського Патріярхату. Цей Патріярхат не є ні дарунком, ні концесією, ні овочем політичних чи дипломатичних, чи алхемічних махінацій. Патріярхат — це справа свята і священне право Помісної Української Церкви, органічної частини Таїнственного Тіла Христа». Це мужні слова, які не потребують жодних коментарів, В загальному миряни їх прийняли, як незаперечну правду, як ще одне підтвердження патріяршого статусу нашої Української Церкви, який чекає визнання Апостольською Столицею. Але для того, щоб визнала Апостольська Столиця Патріярхальний статус — Патріярхат нашої Української Церкви — треба, щоб ми всі самі визнали Патріярхат нашої Церкви, а тоді домагались чи змагали, щоб його визнала Апостольська Столиця. Власне, це є особливо суттєве, що треба мати на увазі.
Пригляньмось, як до цього питання поставився український громадський і політичний сектори та наші церковні чинники. Якщо говорити про громадський сектор, то тут можна назвати Світовий Конгрес Вільних Українців, який незаперечно репрезентує цілу українську діяспору. Цей наш найвищий форум прийняв Патріярхальний статус, себто, що існує Патріярхат нашої Помісної УКЦеркви, а це найкраще підкреслено у резолюції, яка була прочитана на форумі ІУ Конгресу СКВУ у Торонто, що учасники конгресу прийняли вставанням з місць і оплесками. Для пригадки дозволю собі її запитувати:
«Четвертий Конґрес Вільних Українців звертається до Його Святости Папи Івана Павла II з гарячим проханням: 1. Визнати Патріярхат Української Католицької Церкви згідно з внеском Патріярха Йосифа з 11 жовтня 1963 р. на Вселенському Соборі Ватиканському II». Тут не може бути сумніву про будь-який інший статус нашої Церкви, крім патріяршого. А в останньому часі уряд УHP склав заяву — визнання існуючого патріярхату Української Католицької Церкви, який вже фактично існує десять років, і треба дальше змагатись за його де юре визнання Апостольською Столицею. Стосовна заява, у якій також була порушена справа патріярхату Української Православної Церкви, була надрукована на сторінках українського католицького щоденника «Америка» за 18 квітня 1984 р. Отже, можна сказати, що світський сектор визнав існуючий Патріярхат Помісної УКЦеркви.
Тепер пригляньмось, а як під цим оглядом стоїть церковний світ, себто наші владики, монаші чини і священики. На жаль, тут немає однозгідного становища, а шкода.
Владики — поділені. Не буду тут називати нікого по імені, але слід відмітити, що більшість владик не визнали існуючого патріярхату Помісної УКЦеркви. Монаші чини, за винятком Отців-Студитів, які визнають існуючий Патріярхат, а Отці-Василіяни і Отці-Редемптористи не прийняли цього факту до уваги, хоч деякі їх поодинокі члени не є згідні з таким ставленням проводу чинів.
Коли ж ідеться про священиків, то вони у великій мірі залежні від своїх єпископів, і деякі ради страху чи спокою стараються допасуватись до своїх владик. Отже, як не дивно, у противагу до світського сектора, церковний сектор «не дописав». Хіба світський сектор має переконувати церковний, що останній повинен стати разом з мирянами?
Адже не вимагаємо від когось жодної ласки, ми лише домагаємось повороту наших історичних прав, які належали нашій Церкві. І тут постає питання: чому воно так є? Чи в такій дійсності владики, чи скажім у загальному всі душпастирі — владики, монаші чини і священики віддзеркалюють дух і настанову вірних? Без найменшого сумніву можна сказати, що ні. Це є дуже промовиста мова фактів, яких не варто недооцінювати. Байдуже, хто на що розраховує, але слід мати на увазі, що церковний сектор є душпастирями Української, а не латинської Католицької Церкви. І в даному випадку на першому місці повинно стояти добро Української Церкви і то не на словах, але на ділі. Ми всі маємо відкриті очі й бачимо, що діється на Римському Олімпі. Якщо туди не постукати, то само від себе нічого не станеться. Дотепер, від часу спільного листа до Папи Павла VІ, у якому владики просили, щоб він підніс нашу Помісну УКЦеркву до гідности патріярхату (а це було давно — 1969 p.). Відтоді ми не бачили відповідних заходів у цій справі!
Дехто з ниших владик твердить, що Папа Іван Павло II вже багато зробив для нашої Церкви і вдоволяється існуючим станом. Ось він, мовляв, дав можливість нашим владикам сходитися на синоди, вибирати чи виставляти кандидатів на єпископів, приймати рішення й ухвали, але яке воно має практичне значення — це інше питання. Як виглядає, то ці «привілеї» для нашої Церкви є невеликими. Про їх значення мені не доводиться писати.
Пригадаймо собі, де опинилось «Торжественне засудження т.зв. львівського собору з 1946 р.», що було прийняте на Синоді наприкінці 1980 p.? Щоб у цій справі не забирати більше місця, відсилаю шановних читачів до статті Михайла Димида під назвою «Українські католицькі єпископи — вибрані чи призначені», що була надрукована у червневому числі «Патріярхату». В цій статті є відповіді на заторкнені питаня. Спробуймо відкритими очима подивитись на дійсні факти.
Досьогодні наші вірні у Польщі не дочекались одержати свого єпископа, але в той же час для Апостольської Столиці було можливим номінувати Апостольського Адміністратора для Львівської Архиєпархії латинського обряду у ранзі єпископа о. Маріяна Яворського. Чи це для наших владик також нічого не говорить?
Подивімося на інший факт, як підноситься деяких осіб польського походження у святі. В той же час наші владики, що були арештовані, засуджені й всі загинули на засланні мученицькою смертю, за винятком Патріярха Йосифа, і ні один не зрадив Христової Віри, і ні один не відмовився від Апостольської Столиці. Чи не заслужили вони собі своїм відданим життям бути проголошеними святими? Хтось мусів би про це також постукувати до Апостольських дверей і вказати на це!
* * *
Тут хочу підкреслити, що за свої і оправдані права треба змагатись і домагатись, бо інакше нічого не одержимо. Що з того, що Вселенський Собор Ватиканський II прийняв постанову, щоб Східнім Церквам привернути їх історичні права і поставити їх на рівні з латинською Церквою, але яка є дійсність, то тут не потрібно й згадувати! Це ще раз підкреслюю, що за ці права, навіть як вони були визнані, треба змагатись, щоб їх нам повернули.
Отже, напрошується висновок, що статус нашої Української Церкви є Патріярхальний, і Патріярхат Помісної УКЦеркви вже існує, тільки потребує визнання Апостольською Столицею, бо незаперечним фактом є, як сказав Патріярх Йосиф, що:«немає жодної сили цього світу, і жодна інституція не буде всилі спинити безповоротнього процесу, який веде до визнання Українського Патріяхрату»… Віримо, що нарешті всі українські владики, монаші чини і священики включаться в цей одностайний процес для утвердження українського патріярхату.
