Про музику перших століть християнства можемо говорити вкрай мало, адже ні археологічні свідчення, ні письмові джерела не дають достатньо матеріалу для бодай віддаленого уявлення про неї. Через ці прогалини виникають питання: чи не відмовилися християни від музики цілком? Чи, відмежувавшись від юдейської традиції й рішуче відкинувши язичництво в усіх його проявах, не відкинули й саму музику?
Ні, музики не відкинули!
По-перше, свідчить про це Новий Завіт: пісню Величання співає Богородиця у Євангелії від Луки (Лк 1,46-55), а за нею Захарія у своєму кантику пророкує про прихід Месії (Лк 1, 68-79). Співає Симеон, тримаючи на руках Сповнення обітниці (Лк 2, 29-32), а пастухи в полі чують спів великого хору ангелів: «Слава на висотах Богові, і на землі мир, у людях благовоління!» (Лк 2, 13-14).
Дуже важливою є згадка в Євангелії про те, що сам Христос зі своїми учнями після Тайної Вечері співає, звершуючи пасхальний обряд за юдейською традицією: «І проспівавши хвалу, вийшли на гору оливну» (Мт 26, 30; Мк 14, 26).
Про спів апостолів у в’язниці згадують Діяння (Діян 16,25), Про духовний спів згадує апостол Павло (Кол 3, 16; Еф 5,19), а увінчує весь Новий Завіт пісня переможців над звіром у книзі Одкровення: «І співають пісню Мойсея, раба Божого, і пісню Агнця, кажучи: Великі й чудові діла Твої, Господи Боже Вседержителю…» (Одкр 15,3).
Християнські автори перших століть висловлюються про музику, наголошуючи, що вона має ангельське походження, нав’язуючи до об’явлення ангелів пастухам, а також до видінь пророків, зокрема Ісаї (Іс 6).
Згадка про богослужбовий спів є вже у Юстина-мученика:
«Отож, ми – не безбожники, бо благочестиво поклоняємося Будівничому усього і так, як навчені, говоримо, що Він не потребує крови, узливання і кадіння, і наскільки можемо прославляємо Його словом молитви і благодарення за все, що нам було дано. Ми прийняли, що єдина честь, гідна Його – не спалювати вогнем те, що Він дав нам на поживу, але ділитися один з одним і з потребуючими. 2. А Йому, будучи вдячними, ми навчені через Слово проводити процесії і возсилати гимни за те, що ми сотворені, і за все, що забезпечує наш достаток, за різні роди творінь і за зміни пір року, а також возсилати прохання, щоб ми знову жили в нетлінності через віру в Нього» (Перша апологія, XIII 1).
Проте в отців Церкви є чітке розуміння подвійності музики: вона може прославляти Бога, а може служити розвагам і ставати засобом ідолопоклонства. Музику потрібно «навернути», «євангелізувати», щоб вона могла служити для прослави Бога.
Климент Александрійський пояснює: «Музика є благородним мистецтвом, але вона повинна служити для звеличення Бога, а не для розваги» (Stromata), а Оріген надає музиці здатності допомагати в духовному зростанні, як це робили давньогрецькі філософи у вченні про етос музики: «Музика може допомогти нам у досягненні духовного просвітлення, якщо вона використовується належним чином» (De Proncipiis).
По-друге, християнська Церква від початку промовляє мовою літургії, що природно містить у собі музику. В давнину будь-які промови, читання текстів і молитви (які завжди виголошувалися вголос, бо люди не читали мовчки) нагадували сучасний речитатив, тобто мелологос чи співослов’я. Такий спосіб виголошення текстів зберігся в усіх обрядах, хоч і відрізняється залежно від традиції.
Величезний вплив на мелодику має сама мова: латина, грека, гебрайська чи арабська відрізняються кількістю складів, голосних літер і ритмікою. Своє слово тут каже й темперамент народу, що формується під впливом клімату та довколишньої природи.
По-третє, перші християнські, спільноти, які були розкидані по всій Римській імперії, розвивалися в різних культурних контекстах, що й вплинуло на обрядове різноманіття. Бо ж обряд – це не лише зовнішня форма богопочитання. Обряд проростає із духу й ментальності етносу, в якому він твориться, що приймає на свій спосіб Слово Євангелія, тому кожен обряд у своїй унікальності є літургійним виразом Втілення Сина Божого. Поєднує в собі божественне натхнення і живу віру, яка говорить мовою культури.
Музика ранніх християн, отже, існувала й була різноманітною. А оскільки формування християнських обрядів значною мірою залежало від юдейської діаспори, є підстави вважати, що перші християни успадкували музику з традиційних юдейських співів, які лунали вдома або в синагозі. Втім про те, якою була ця музика й молитва, відомо дуже мало.
Тим часом варто пам’ятати, що перші християни часто жили в атмосфері мучеництва: рішення йти за Христом нерідко означало готовність прийняти смерть будь-якої миті. Однак вражаючим для мене особисто є те, що ранньохристиянське мистецтво уникає надмірної емоційності в змалюванні страждань. Перші збережені зображення в катакомбах прості, світлі й лаконічні у виразі, адже іконографічний канон іще не склався, а розвинена елліністична техніка свідомо відкидалася. Так відбулося справжнє «перезавантаження» мистецтва: воно мусило пройти через «пасху» – через смерть, щоби воскреснути й заговорити, переосмисливши мову античності. Подібні процеси охопили й богослов’я та, без сумніву, християнську музику, яка від самого початку була і залишається невід’ємною частиною літургії.
Якою ж була ця ранньохристиянська музика, чи використовували християни інструменти, чи була вона монодійною, а чи поліфонічною?
Чи використовували перші християни музичні інструменти
Однозначної відповіді на це питання нема. Не можемо з певністю сказати, чи в синагозі часів Ісуса взагалі співали і грали на інструментах: сучасна синагога активно їх використовує, проте вона розвивалася інакше, ніж первісна християнська громада, і немає історичних свідчень про інструменти в ті часи. До 70 року діяв храмовий культ у Єрусалимі, де інструменти справді використовували. Якщо християни щось і перейняли, то, напевно, лише побутовий спосіб підсилення голосу. Йозеф Ратцінґер у своїй праці «Дух Літургії» зауважує, що в Західній Церкві інструменти від початку сприймали позитивно, хоча й не в такому масштабі, як нині.
Натомість східні отці Церкви радикально відкидали інструменти, а також хроматичні лади. Музика в церкві мала бути акапельною й діатонічною. Причиною була тісна асоціація інструментів із язичницькими культами, особливо тими, що були пов’язані з діонісійськими обрядами і, на думку античних греків, пробуджували в людині тваринні пристрасті, спричиняючи духовну деградацію.
В античній традиції інструменти, пов’язані зі шляхетним культом Аполлона, зазвичай застосовували для гри в унісон із голосом або для підтримки інтервалами (неповними співзвуччями). До наших днів дійшло дуже мало нотних прикладів античної музики, що піддалися розшифруванню. Найвідоміші з них гімн Аполлону з Дельф (одноголосна мелодія в супроводі струнного інструмента, який, імовірно, міг бути багатоголосним) та епітафія Сейкілоса – теж одноголосна мелодія з унісонним інструментальним супроводом.
Це вказує на те, що музична культура, в якій зароджувалося християнство, була розвиненою та різноманітною, однак перевагу мав одноголосний спів. Інструменти, як правило, дублювали голос в унісон, хоча багатоголосся вже було відоме. Така сама ситуація спостерігалася і в юдейській (храмовій) літургії: зазвичай звучав одноголосний спів із супроводом численних інструментів, які, найімовірніше, повторювали ту саму мелодію. Хоча певні форми багатоголосся існували, але поговоримо про це згодом.
Із усього цього випливає, що інструменти в ранньохристиянських богослужіннях могли використовувати, але в контексті дублювання мелодії. Утім це залежало від місцевої практики. Отці Александрійської школи були проти такого супроводу, вважаючи, що людський голос як нерукотворний інструмент перевершує всі рукотворні і єдиний здатний поєднатися зі Словом – головним у літургії. Зрештою, увесь Схід відкинув інструменти, хоча, як це не парадоксально, орган – нинішній символ західного обряду – прийшов саме з Візантії, де його використовували на світських імператорських церемоніях.
Чи було багатоголосся в ранній Церкві
У нашому звичному розумінні поліфонії – ні. Передусім варто уточнити терміни: «поліфонія» – тільки один із видів багатоголосної музики, де відбувається одночасне поєднання декількох самостійних мелодій, які можуть звучати цілком добре й окремо. Поєднати їх непросто, проте при вдалому накладанні виникає відчуття цілісності. Недоліком поліфонії є те, що накладання мелодій призводить й до накладання слів, які не звучать одночасно у всіх голосах, тому в слухача може виникнути плутанина: про що ж вони співають? Така поліфонія з’явилася лише на початку ІІ тисячоліття в західному середовищі, тож у попередні тисячу років християнство її не знало.
Однак спів паралельними інтервалами (у терцію, в квінту чи навіть цілими тризвуками, які з давніх часів практикують у Вірменській та Грузинській Церквах) не вважається поліфонією в класичному розумінні. Такий тип багатоголосся називають «второю» або гомофонією.
Ще одним явищем багатоголосся є використання вісону в монодійному співі. Монодійний спів ніколи не був спонтанним набором звуків, але базувався на античних тетрахордових ладах, а кожен лад має свій основний тон – опору. Пізніше у функційній гармонії його назвуть тонікою. У ладовій музиці ще нема функційності, але вже є її зачатки, тому можна сміливо назвати тримання основних тонів, як опори для монодійного співу, яким є ісон, певним видом гармонії. Хоча гармонія є наукою про поєднання акордів між собою та їх взаємодію, тобто тривимірністю музики, ісон я б назвала двовимірним прекурсором гармонії. Це можна прирівняти до малюнка: мелодія монодії – наче лінія, а ісон надає загального забарвлення контуру мелодії, хоча не надає об’єму та світлотіні. Тому монодія, співана з ісоном, нагадує двовимірність ікони.
Монодія з ісоном стала провісницею поліфонії – природним розвитком, а не занепадом, як інколи стверджують у Росії. Тож чи існувало багатоголосся в ранній Церкві? Можна припустити, що так. Ісон був відомий не лише в християнстві, а й у різних культурах як допоміжний засіб під час співу. До речі, деякі найпростіші інструменти на кшталт дудочок чи примітивного органа могли слугувати функцією ісону в супроводі вокалу.
Також природна розрізненість голосів – коли разом співають чоловіки і жінки, баси і тенори, діти і старші люди – вже народжують інтервал. До того ж у різних людей є різна здатність до інтонування, тому природно міг виникати спів у різні інтервали. Проте в античні часи ідеальний унісон вважався вершиною хорової майстерності й заповітним ідеалом. А для ранньої Церкви такий спів символізував єдність сердець та умів у спільноті, яка молиться, та й узагалі єдність усієї Церкви. Тому, попри однозначну наявність багатоголосся в різних формах, перші християни віддавали перевагу одноголоссю. Хоча така ідеальна єдність не завжди була досяжною.
с. Марія Слєпченко
