- Жодні комісії, делегації від Президента, Верховної Ради чи Уряду «на місцях» ані на крок не продвинуть справи злагіднення конфлікту в галицьких областях України. Ці комісії тільки й робитимуть, що вислуховуватимуть безконечні взаємні скарги — і більше нічого!
- Корінь конфлікту — в амбітних і майнових позиціях священиків і єпископів. Це вони в основному зацікавлені, щоб у селі, районі, місті, області не було альтернативної релігійної конфесії, до якої «упливає» прибуток. Виживати з «питомої території» конкурента священики часто доручають своїм прихильникам — віруючим парафії чи єпархії. Там, де два священики живуть у мирі і дбають про духовні потреби людей, а не про свої прибутки, — конфліктів нема.
- У практиці позачергового використання храмів двома близькими християнськими конфесіями, такими як православні й греко-католики, нема порушень догматичного й канонічного характеру. Це вигадки, які відповідно настроюють «паству», котра необізнана з тонкощами догматики й канонічного права. Звичайно, найкраще, аби кожна конфесія мала власний храм (подібно, як кожна родина — своє окреме помешкання). Але в наших конкретних умовах це покищо неможливо. Тому почергове використання храмів є єдино справедливим на даний момент. Треба перебороти егоїзм і усвідомити, що це необхідно, а тому й помиритися.
- Уряд, органи влади не мусять втручатися у справи Церкви, згідно законодавства. Але впливати на майнові справи Церкви, які лежать в основі нинішнього конфлікту, — можуть. Уряд повинен попросити вищих духовних осіб наших Церков разом виступити по телебаченню із зверненням до своїх віруючих з обгрунтуванням необхідности тимчасового почергового служіння. Також Уряд може попросити Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського і Патріярха Мстислава домовитися про опублікування спільного пастирського послання до віруючих Церков східнього (візантійського) обряду перестати боротися за власне володіння храмами, а давати їх для почергового служіння під контролею спільних комісій з рівного числа представників від кожної Церкви (або інших незацікавлених сторін).
- Вимоги передавати спільні храми тій конфесії, членів якої більшість в даній місцевості, — несправедливі, незаконні й таять у собі загрозу ще більшого конфлікту. Треба передавати храм виключно тій громаді, якій він належав колись (або яка була останнім власником) — із зобов’язанням, щоб вона випозичувала храм іншій конфесії у відповідні години. Тут виняткову ролю відіграватиме священик і єпископ; мир у громади прийде через цих осіб. Влада мусить учитися ладити з священнослужителями всіх рангів і всіх конфесій.
- Влада, не втручаючись у справи Церкви, не використовує водночас важелів для виправлення несправедливостей, які чинилися Церквам при тоталітарних режимах. Роздратування греко-католиків, скажімо, можна було б набагато втихомирити, якби влада виявила ініціятиву у визнанні «Львівського собору» 8-10 березня 1946 року незаконним і інспірованим тодішніми можновладцями. Те ж саме могла б зробити влада стосовно «процесу СВУ» 1930 року, де була знищена УАПЦ. Мовчання або невтралітет влади в подібних питаннях витлумачується зле.
- Рада у справах релігій — це структура, якій не довіряє жодна Церква. Вона скомпромітована навіки. Не розумію, чому зігнорована ідея Міністерства віровизнань, яку обґрунтував акад. Ігор Юхновський? Адже і в уряді УНР було таке міністерство (його очолював тоді проф. Іван Огієнко) — і справи усіх Церков стояли дуже непогано. Чому міжцерковні справи мусить рішати Парлямент, коли це може робити відповідне міністерство?
- Однією з найважливіших причин конфліктів є відсутність в Україні богословської науки, історії Української Церкви, неопрацьованість принципів і культури християнської поведінки. Крім семінарій, треба, щоб знавців християнства готували теологічні факультети при авторитетних університетах. Не обов’язково, щоб тут готувалися виключно священики (хоч нічого поганого не буде й тоді, коли в храмах працюватимуть священики з університетською освітою), бо важливо, щоб Богословія увійшла в коло гуманітарних наук, як це маємо в усіх цивілізованих країнах, а не продовжувала вважатися багатьма представниками адміністрацій України «опіюмом для народу».
- Уряд, Президент, інтелігенція повинні дати ясно зрозуміти УПЦ, залежній від московського патріярхату, про необхідність її приєднання до УПЦ — Київського патріярхату.
Це складне питання, але сама історія розвивається в цьому напрямі. Не потребує доведення теза, що московський патріярхат є основним джерелом конфесійної напруги в Україні. - Льокалізація діяльности УГКЦ трьома галицькими областями й Закарпаттям сприяє думці, поширеній у Наддніпрянській і Східній Україні, нібито це інородня Церква, яка невідомо для чого «припливла» під наші береги. Схід України має неправильне уявлення про історію і діяльність УГКЦеркви (і це теж одна з причин напруги). Переміщення духовного і управлінського центру УГКЦ зі Львова до Києва, роз’яснення правдивої історії УГКЦ у пресі і більш толерантне ставлення влади України до діючих громад УГКЦ у Східній Україні було б в інтересах усього українського народу.
Дмитро Степовик
доктор філософії і мистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фолкльористики і етнології АН України, Київ
Поділитися:
