/Доповідь, виголошена на зборах священиків Т-ва Св. Андрея. Скорочено./
Українська еміграція в діяспорі повинна працювати для найважливішої релігійно-національної ідеї, яка мусить бути змістом її політики. Наші суспільні організації, церкви, школи та родини мають святий обов’язок цю найважливішу ідею защіплювати в народі. Праця над релігійно-національним освідомленням нашого народу серед оточення різних націй і їх ментальних властивостей – це наш обов’язок і конечність часу.
На сучасності не можна будувати будучини, лиш на гармонійній злуці минувшини з сучасністю. Коли будемо будувати наше релігійне життя на сучасності, а відкинемо здобутки минувшини, як прадідівську культуру, традицію, мову, обряд та інші здобутки творчого духа наших предків, то самі будемо котитися до пропасти асиміляції і денаціоналізації. Коли виточиш кров із живого організму, то організм перестане жити. Забереш людині, народові, його національну свідомість він дістане ментальність народу-асимілятора.
Сотні й тисячі наших вірних пропали і шлях їх повороту навіки замкнений. Дух асиміляції опанував уже церкви, парафіяльні школи, організації і навіть родини. Звичайно, цього діла доконують такі наші духовні і світські провідники, які мають чужу ментальність. Свідомість походження, місце уродження, обряду і поняття ідентичности ще не творять релігійно-національної свідомости. Свідомість національна посідає, любить, і плекає свою питому культуру релігійну, національну, політичну, мистецьку. Вона є суттєвим змістом і основою творчого ума кожного народу. Нарід може стратити мову свою, але свідомості національної не мусить.
Українська нація має в своїй душі глибоку віру та любов до свого і не легко піддається деструктивним впливам місцевого оточення, яке має гнилі ідеї, доляровий маєстат, і безцільне розгнуздане життя. Той неоепікуреїзм, який будується на сучасності – це моральна руїна і загибель для тих, що його приймають, як норму свого життя. Його прихильники тратять остаточну, вічну ціль життя та стають в суспільному національному житті нації каліками.
Щоб зберегти себе перед тією моральною і релігійною деструкцією та від тих ідей, нам треба розбудовувати, закріплювати і плекати наше релігійне, культурне, політичне й економічне життя в діяспорі. Це є святий обов’язок і категоричний імператив у нашому народньому житті.
Нам треба за всяку ціну задержати український дух та українську ментальність у нашій церкві, парафіяльних школах, в релігійних і національних організаціях. Наша церква, як католицька, не відмовляє участи усім католикам інших обрядів у наших св. літургіях, але ми рішуче противимося їх членству, і на цю концепцію ми ніколи і під ніякими умовинами ми не погодимося. Приспішена майоризація призводить до повної асиміляції нашої прадідівської церкви, а це є духовим і національним самогубством українців в Америці.
Наша Церква має свій питомий український національний обряд, опертий на нормах обряду східніх церков, та має свій специфічний національний дух і ментальність. Наш обряд рідний і притаманний для парохіян-членів українців, тут народжених, і нероджених тут, але пов’язаних з нашою церквою тисячолітньою традицією, зв’язками крови, мови, традиції, звичаїв та обичаїв та іншими національно-культурними надбаннями. Берестейська та Ужгородська Унії, якими Українська Церква злучилася з Вселенською Церквою виразно та категорично окреслюють наш східній обряд, вже століттями зукраїнізований, календар, свята, пости, мову та дисципліну, одним словом, її внутрішню структуру. Їх постанови зобов’язують донині. Самоозначення в ряді східніх церков і самоуправа обов’язують і досі.
Апостольська Столиця не вмішувалася у внутрішню дисципліну і самоуправу церкви; вона мала обов’язок берегти їх та боронити перед державними властями. Численні папські декрети забороняли змінювати обряд і переходити на інший та противилися майоризації і асиміляції вірних нашої української церкви.
Архиєпископські IV і V Синоди, відбуті в Римі, виразно постановили, що літургічними мовами Української Католицької Церкви є мова церковно-слов’янська, з прийнятим в Києво-Галицькій Митрополії виголошуванням, та українська.
Уживання чужих мов не допускається, хіба виникне потреба і то крайня і то за згодою і благословенням патріярха помісної Церкви. Тільки дияконські частини можуть бути в чужій мові і то в дуже наглих і коротко триваючих випадках, але ніколи постійно. Українська Католицька Церква має свою літургічну мову, чи то старослов’янську, а чи українську, і більшість вірних рішуче і безкомпромісово не погодиться на впровадження чужих мов в наші богослуження або латинські практики, що їх насильно впроваджують таки наші священики.
Зміна мови у св. Літургії не відповідає нашому обрядові і зміна слов’янського тексту на інший: англійський, німецький, французький, причиняється до усунення тисячолітньої традиції і призводить до безсумнівної асиміляції і денаціоналізації вірних. На такі експерименти українські вірні не погодяться, бо таке поступовання доведе до анархії і до ще більшої кризи в лоні української громади. Наша церква є тісно зв’язана з народом і творить з ним нерозривний духово-національний моноліт.
Карпато-руська Католицька Церква в ЗСА не грає жодної ролі в дипльоматичних переговорах Ватикану з Москвою, бо вона вже давно втратила свого національного духа та стала лиш етнічною групою серед інших національних груп в діяспорі. Правда, вірні тієї групи задержали глибоку віру і обряд, але втратили свого національного духа через брак свідомих світських і духовних провідників. Там є культурно-національна загибіль і нема продовження народнього духа.
Політичні потягнення Москви і діялог з Ватиканом під плащиком екуменізму мають ціль не так релігійну, як політичну – знищити українську духовість, як національну підставу нашої Церкви. Є тенденція викинути слово український, а наш прадідний чудовий український обряд заступити словом візантійський. Український народ не знає такого обряду, але таки добре знає свій український обряд, який є спільний як для українців католиків, так і для українців православних. Якраз лиш український обряд може зблизити православних і нас, а зміна назви обряду віддалить нас і то назавжди.
Ми будуємо величні храми Божі, парохіяльні школи, мешкання для священиків, церковні залі, а не будуємо релігійного і національного духа в наших вірних. Ми, священики, як духовні провідники своїх вірних не можемо допустити до асиміляції їх в якусь етнічну групу з чужою назвою і обрядом. Не закладаймо цвинтаря історії нашого українського народу, а його тисячолітню релігійно-національну культуру не кидаймо в глибокий темний гріб забуття. Не гасімо духа в своїх церковних громадах, але підтримуймо його своїм рідним українським словом, українською молитвою, розмовами із своїми вірними, бо так Бог від нас цього жадає. Це справа Божа, якій ми не можемо протиставитися. Щоб ми могли свою місію в діяспорі виконувати краще, наш Блаженніший Митрополит Кардинал Кир Йосиф VII бореться за помісність Церкви, за її релігійно-національного духа і одверто жадає від священиків і вірних задержати прадідівську релігійно-національну традицію, мову, обряд, свята, пости, а головне, релігійно-національну свідомість священиків і вірних. Він став для нас українців пробудителем українського в наших церквах та організаціях, заборолом перед асиміляцією і денаціоналізацією, оборонцем наших релігійно-національних справ на світовій арені народів і вказує нам шлях до реалізації його глибоких плянів.
Наші незмінні постуляти мусять бути такі:
- Задержати тисячолітню традицію нашої Церкви, а то є обряд, календар, мову старослов’янську, свята, звичаї і обичаї релігійно-національної натури.
- В церквах виголошувати проповіді, розпорядження в рідній мові, хіба зайде конечна потреба – то в чужій мові.
- Урядовою мовою в ректораті, тобто в канцеляріях, має бути жива рідна мова, а не чужа, бо вірні належать до української Церкви і є членами українського народу, а священик є сином його.
- Українських дітей учити релігії в їх рідній мові і обряді і послуговуватися підручниками релігії і молитовниками, виданими нашими духовними властями, а не латинськими.
- Не учити наших дітей релігії разом з дітьми латинського обряду.
- Священик повинен говорити до дітей їхньою мовою, а не чужою, спеціяльно коли дитина свідомих родичів говорить по-українському. Буває так, що учителька-монашка говорить з батьком дитини по-українському, а звертаючись до дитини, зразу переходить на англійську мову. Дитина підносить до батька здивовані очі і відповідає їй по-українському, бо вона є національно свідома. Наші вірні будували парохіяльні школи на те, щоб своїх дітей зберегти від асиміляції, прищепити їм свій народній дух, навчити своєї мови, релігії, щоб стали вони добрими вірними своєї Церкви й народу. Гроші, жертва і праця родичів піде на марне через злий добір учителів, монахинь чи священиків, що самі провадять нове українське покоління до денаціоналізації.
- Закладати школи українознавства і добирати національно-свідомого учителя, щоб своїм знанням з історії і літератури запалив у дітей вогонь любови до своєї церкви та до свого безталанного народу.
- Щоб зберегти нашу молодь від винародовлення треба її втягнути до школи українознавства, і самому священикові учити релігії та навіть історії і літератури. Підтримувати молодечі та студентські організації, виголошувати промови й доповіді, бо добром налите серце дитини ніколи не захолоне.
- Висилати кандидатів на священиків до українського католицького університету в Римі, де є богословський факультет. На це він там існує, щоб покликані до священства юнаки готувалися на високовартісних священиків не з саксонсько-латинською ментальністю, а таки українською. Тоді не треба буде їздити по школах і намовляти дітвору до духовного священичого чи монашого служіння, бо діти цих проблем не розуміють. Використовувати добру релігійно-національну пресу. Українські молитовники, казки, байки, думи козацькі, оповідання добрий пастир повинен мати у себе вдома або в парохіяльній бібліотеці.
- На означення нашого обряду не уживати назви візантийський український католицький обряд. Візантийського обряду взагалі не було, а був грецький. Були обряди церков, Ecclesia Slovenica і Ruthena а ніколи не було «Бізантіна». Наші прадіди називали свій обряд руським, тобто українським, греко-католицьким, але ніколи візантійським. Було Imperi Byzаntii але ніколи Ecclesia byzantina, i навіть нині православний патріярх носить титул «Царгородський патріарх», грецький, православний, а не візантійський. В ім’я чого робиться?
Товариство священиків імени св. Андрія повинно бути чуйним і всі ті некорисні практики для нашої Церкви й народу. Треба включатися в змагання за помісність своєї Церкви, щоб ми, священики, не заложили цвинтаря історії нашого народу.
