З уваги на важливість й актуальність питання нашої молоді, передруковуємо доповідь видатного нашого богослова і знатока візантійсько-українського обряду та нашої Святої Літургії, о. Др. Богдана Липського з його книжки «Духовість нашого обряду», п.н. «Як зберегти молодь при нашій Церкві»?. Розуміється, що ми передруковуємо тільки частину цієї статті-доповіді, бо вона задовга, щоб її в цілості помістити в нашому журналі. — Редакція
….Отже, сьогоднішньою темою буде, як зберегти молодь при нашій Церкві, як виховати її від дитячого віку, від немовляти. А зберегти нашу молодь при нашій Церкві—це значить зберегти її при нашій нації. Бо як не збережемо молодь, не матимемо Церкви, повмираємо, і на тому скінчиться. Такі випадки бували. От, наприклад, китайці-католики, які живуть по чужинах, мають свої парафії, але ієрархічної надбудови своєї не мають і не мають своєї окремої Церкви. Значить, китайці на еміграції живуть не як зорганізована спільнота, але тільки поодинично, як одиниці. Вертаючися трошки назад, почну від того, що в Галичині ми, як нація, як цілість, мали до 1939 року Греко-Католицьку Церкву, тоді вона так називалася, значить уніятську церкву, на Закарпатті також наша Церква була об’єднана з Римом. Але фактом є, що ми здебільша ніколи своїм обрядом не жили. Ми про цей обряд говорили, нам дуже залежало, щоб було написано «греко-католицька», хоч ми не були ані греками, ані католиками в повному значенні цього слова. Нас відрізняло від римо-католиків, крім усього іншого, те, що римо-католицизм ідентифікувалося з польщиною. Греко-католик був ніхто інший, як українець… Вертаючи до теми, як зберегти молодь при нашій Церкві, я скажу відразу, що це дуже важлива справа. Як я згадав, батьки багато не знають, що моглиб передати своїм дітям. Книжок нема, в кожній Церкві інакше правлять. Я постійно маю на увазі Українську Церкву, а точніше Помісну Українську Католицьку Церкву. Молодь легко підпадає під вплив оточення. Зокрема наша українська католицька молодь сильно загрожена. Більше загрожена, як православна. Чому? Бо беручи до уваги, що всі засоби виховання ведуться в католицькому дусі, вони свідомі, що належать до одної католицької церкви, та доходять до висновку, що це все одно, бо важливе віровизнання, а не обряд. Наша молодь вміє логічно думати, а хто логічно думає, це очевидно, випливає одно з другого: важливіше є віровизнання, як обрядові погляди. Православні уже цієї загрози не мають, бо в них своя окрема Церква і свій обряд. Друге це те, що українська молодь в католицьких школах підпадає духовій латинізації, латинізації психіки і всього способу думання, бо їм кажуть виконувати латинські практики, а це фактична латинізація і, на мою думку, це найбільша загроза. Батьки деколи боронять, деколи й деякі мають успіхи, інші не мають, але так чи інакше, в тій чи іншій формі вони практично й фактично латинізуються.
Я вже не говорю про англізацію. Наша молодь в публічних школах під релігійним оглядом виховується в дусі індеферентизму, в дусі арелігійному, якщо не антирелігійному. В кожному разі дітей там не виховують в дусі релігійному. Рідні школи і курси, з огляду на обмаль часу, який діти там у них проводять, можуть дати дуже мало, тобто незадовільно. Дають щось добре, одні менше, другі більше, але щоб то могло стати основою для цілого життя, для цілого спрямування дитини, того таки замало, а тим більше з огляду на вигоду батьків чи на труднощі, зв’язані з посиланням дітей до школи, стараються якнайменше число годин дати своїм дітям українського навчання і релігії. Зрештою, що можна вивчити за годину релігії в тижні? Молоді нашій імпонує нібито вища культура цієї країни і добробут і матеріялізм, свобода поведінки, думки, висока цивілізація і т.д. Це все молодь нашу захоплює, як і кожну іншу молодь. Наші відповіді на питання нашої молоді її не задовольняють. Ще гірше, як відповіді батьків є виминальні або обманливі. Як цьому зарадити? Знову пригадую, що я говорю не в цілому аспекті виховання дитини як української людини, але під оглядом церковним, а тим самим і виховання дитини теж і православних батьків на доброго українця, то є в дусі православ’я, в українському обряді, а дітей католицьких батьків в обряді Української Католицької Церкви. Наперед треба ствердити факт, що основою мовної, культурної, релігійної, кожного роду асиміляції є те, що ми тут живемо. Друге це те, що та атмосфера, яка діє куди більше на душу дитини, як атмосфера інших країн поселення. Очевидно, на всі ці чинники ми жадної ради не маємо. Ці елементи від нас не залежать.
Але є чинники, які від нас залежать. Від систематичного, відданого вживання тих чинників, може бути принаймні частинний, як не повний успіх. Ідеться про те, щоб ми самі зглибили проблематику в нашій Церкві, щоб ми почали про ці речі думати і знали, де джерело лиха. А найважливіше, щоб зрушити самопевних, хоч нині їх щораз менше, бо бачать з кожним днем, куди воно йде. Але ще донедавна ми думали, що «якось воно буде», якось обійдеться без наших зусиль, вистачить, що дитина виховується в українській хаті, і вона буде такою, ну трошки інакшою від нас, але буде українською, релігійною людиною, прив’язаною до свойого церковного обряду. Тепер ми бачимо, що не вистачить десь раз у свято сказати дитині якусь гарну промову, чи поговорити з нею, на таку чи іншу тему.
Першою річчю, яку я вважаю за конечну для виховання дитини, щоб зберегти її при нашій Церкві, є: щоб не механічно, колись, раз у році, вона заскочила в церкву, а щоб вона була ентузіястом тієї церкви, любила її і гордилась своєю церквою, нашою церквою, щоб працювала, як виросте для нашої церкви і в рідній церкві. Те, що вона буде належати до іншої церкви і кілька разів на рік піде до своєї церкви, себто до української, це не значить, що ми її задержали при Українській Церкві. Важливою річчю є пояснювати різниці між нашим і не-нашим, підкреслюючи те, що єднає, що спільне, а не те, що ділить.;.. Сама асиміляція полягає в тому, що хтось до когось уподібнюється. Отже, щоб не асимілюватися, треба відрізнятися і ці різниці підкреслювати і їх плекати. Асиміляція по латині — «сімілі», а по-англійськи «сімілєр», значить щось подібне, щось, що зливається з іншим. Асиміляція, яка прийшла з унією, була зближенням духовним і правним до римського обряду, до латинської церкви, внаслідок чого сталося те, що ми тепер маємо. Якщо йдеться про церкву, то асиміляція наша з латинянами, як то кажуть, теоретично спинилася щойно на Другому Ватиканському Соборі, коли цей Собор виразно поставив принцип Помісних Церков! Не збереже наших дітей при нашій Церкві лише чистий обряд, самі його форми, якщо ми не навчимо їх про духові вартості, які за тими формами криються, які є випливом певних ідей, певних переконань, релігійних вражень і переживань. Така зовнішня формалістика, хоч би і найточніше додержування обряду, не переконає молодої людини. Молодь будь-що-будь є ідеалістична, і вона мусить бачити певні духові вартості того, за чим шукає.
Дуже важливою справою є освідомити нашу молодь про перспективи, про місію нашої Церкви та про Її ролю у Вселенській Церкві, про Київські християнство в минулому та в майбутньому на Україні та в цілому європейському сході. Ми звичайно, як говоримо про церкву, то говоримо про парафію, парафіяльний храм, про ту чи іншу парафію та різні добрі та від’ємні неполадки в цій чи іншій парафії. А молодь мусить знати про нашу церкву як цілість, про ролю, яку відіграє вона для свойого народу та народів східньої Европи, про місію, яку вона має відограти на наших поселеннях і взагалі, яку в будуччині вона виконає у християнському світі. Взагалі є така безліч різних аспектів і роля нашої Церкви така важлива тепер і в майбутньому, що можна тим усім захопити нашу молодь і зберегти її при нашій церкві. Якщо ми будемо говорити, що церква є тільки на те, щоб заспокоювати духовні потреби людини, щоб піти до неї висповідатися, запричащатися, вислухати Служби Божої, помолитися, то молода людина зробить висновок, що вона може зробити те в кожній церкві, щоб не йти десять миль до української. Щоб молодь до такого висновку не прийшла, то вона мусить знати ролю і місію нашої церкви, яку жадна інша церква не відіграє і не виконає. Молодь мусить знати основи нашої церкви, її історію, її світлість і велич. Адже Українська Київська Церква була найсильнішою протягом кількох століть, історія нашої Української Церкви виїмкова на сході Европи. Її примат пізніше перейняли москалі, створивши московську митрополію, а потім московський Патріярхат. А до того часу Церква Київської Русо-України відігравала незвичайно важливу ролю, яку жадна інша слов’янська церква не відігравала. Хорватська, чеська чи хоч би польська церкви, які ідентифіковані з народом, але вони не були помісними, автономними так, як була Українська Церква.
Товариство за Патріярший Устрій Помісної Української Католицької Церкви, Товариство наших священиків ім. св. Андрея і всі інші церковні та при-церковні товариства і братства повинні зацікавитися проблемою нашої молоді та різними засобами, як доповідями, брошурами, статтями, семінарами, тощо, познайомити її з історією нашої церкви, її чудовим обрядом, щоб зберегти її при Помісній Українській Церкві.
