Святкування можна назвати обильними, бо такими вони були як для учасників, так і для інших зацікавлених, що за ними слідкували. Церковні святкування у Соборі св. Софії (перенесення мощів митр. Сембратовича), Божественна Літургія у базиліці св. Петра при престолі, де спочивають мощі св. свящ. Йосафата, концерт в його пам’ять, Шостий Архиєпископський Синод, наради мирян, доповідь о. Фльоріді, пресова конференція влаштована референтурою зовнішних зв’язків Товариства за Патр. Устрій УКЦ, пресові звідомлення та вкінці реакція Ватикану на статті у пресі — це все, що відбулося в Римі в днях від 16 до 26 листопада цього року.
Всі ми згідні, що лиш завдяки старанням нашого невтомного Патріярха Йосифа Першого та при співпраці мирян, священиків і владик наша Українська Католицька Помісна Церква зробила ще один поважний крок вперед до її остаточного структурального завершення. Можна спекулювати, що не всі були такими оптимістами перед 18 листопада, як ними сталися по 26-тому. Було враження, що присутні на Шостому Ариєпископському Синоді українські владики поставилися більш уважно до справи помісности нашої церкви у порівнянні з минулим. Вони продискутували, дещо поліпшили, приняли і підписали конституцію для Української Помісної Католицької Церкви, яку, як можна заключати, зобов’язалися сумлінно респектувати і виконувати її постанови. Можна тепер ризикувати твердженням, що наші владики зрозуміли серйозність критичної ситуації, в якій знайшлася наша церква, та свою велику відповідальність за її долю. Треба привітати, що тим разом ватиканські чинники показалися більше второпними, бо не протестували письмами, ані живим словом, і не відстрашували наших владик від VI Архиєпископського Синоду. Папа Павло VI офіційно визнав нашу церковну ієрархію з Блаженнішим партіярхом Йосифом І на чолі, як самостійну репрезентацію УКПЦ, (на суботній авдієнції.) Це правда, що під час неї Папа Павло VI обіцяв журитися й молитися за УКПЦ на еміграції, ігноруючи зовсім ту саму Церкву в Україні. Таке ігнорування УКЦ на рідних землях в той час, коли вона так вимовно простягає свої руки по поміч, найліпше характеризує суть сучасного християнізму, який дуже різниться від науки, що її проповідував наш Божественний Спаситель Ісус Христос.
Наскрізь позитивними треба назвати спільні мирянські наради у світовому аспекті, підготовку до світового мирянського з’їзду та лист мирян до VI Архиєпископського Синоду, в якому з’ясовано завваги до конституції, як також прохання скликати Собор УКПЦ. Кульмінаційною точкою праці мирян в Римі треба рахувати пресову конференцію нашого Крайового Товариства за Патр. Устрій УКЦ в ЗСА (Піддубчишин, Навроцький, о. Фльоріді, Бирд та інші) на якій було аж 46 чужинців-журналістів, що більше чи менш ознайомлені і зацікавлені нашою Церквою. Це правда, що те, що вони писали, не дуже подобалося Ватиканському архиєп. Бенеллі. Він протестував під час вечері перед митр. Германюком, який вже у сьомій годині ранку слідуючого дня з’явився у нашого Патріярха (незадоволений з того, що «патріярхальники» наговорили пресовим кореспондентам). Треба признати, що не всі римські кореспонденти писали так, як їх інформовано, бо не всі виказували задовільне ознайомлення з проблематикою УКПЦ. Важне однак це, що кореспонденти широко заговорили про нашу Церкву, про патріярхат і Патріярха Йосифа І, про Шостий Архиєпископський Синод, про права УКПЦ, про конституцію УКПЦ, про кривду, зроблену нашій Церкві приятелями і ворогами. Архиєп. Бенеллі дуже болів, що аж так багато було написано у римській пресі. Усі присутні у Римі зрозуміли, як Ватикан є вражливий та до якої міри перечулений на римські пресові звітування, що ставлять ватиканську дипломатію у не дуже ясному світлі. При тому всі побачили і зрозуміли, якими способами у Ватикані намагаються применшити наші успіхи і заперечити правду.
В суботу 24 листопада усі зібрані в Римі наші владики мали авдієнцію в Святійшого Отця. Хоч численні папські авдієнції є вже рутиною, то в цьому разі, коли Папа говорив не з окремими нашими владиками але зібраними у легальне репрезентативне тіло Синод, і де предложено підписану конституцію УКЦ, вона на ділі мала друге значення. Коли вислови турботи Папи й любови до українського народу можна трактувати не зовсім паралельними із сучасною політикою Ватикану супроти Москви, то і в тих незручних умовах Святійший Отець, принявши український Єпископат під проводом Патріярха Йосифа І, довів до певного легального процесу визнання нашої Церкви як окремої одиниці в структурі Вселенської Церкви. Це має велике значення зараз і матиме таке ж в майбутньому.
Церковні святкування 18 лист. у базиліці св. Петра при гробі св. свящ. Йосафата відбулися гарно. Божественну літургію служив наш Патріярх Йосиф І, наші владики і священики. Гарно співав хор церкви св. Володимира і Ольги з Чікаґо. Поминали Блаженнішого як Патріярха усі — крім митр. М. Германюка, який поминав Блаженнішого як Верховного Архиєпископа. Ця «поминальна какофонія» викликала розчарування, несмак, а у декого огірчення до особи Владики-Митрополита. Усі були згідні, що молитовна ситуація в той час, і саме там вимагала документу єдності. Леґалістичні аргументи канадського Митрополита могли б поступитися, коли український католицький нарід поза межами своєї батьківщини свобідно, одноголосно і законно визнав Блаженнішого Кир Йосифа своїм Першим Патріярхом. Цей голос визнання — це голос українського католицького народу, це голос Божий і голос Святого Духа, що промовляв через цей нарід. Шкода, що Митр. Германюк протиставився цьому, бо українці-католики гарячо бажають мати його таки по своїй стороні.
Вкінці доцільно ще відмітити відсутність деяких владик. Частина з них щиро і справедливо себе виправдала, частина чомусь ні. Аргентинському владиці А. Сапелякові на поїздку до Риму на ці святкування забракло грошей. Стемфордський владика Й. Шмондюк маніфестував правила власного «бонтону»: не тільки що не виправдав себе, але навіть не відповідав на телеграми своїх колег із Риму. На наради із римо-католицьким єпископатом у Вашінгтоні у нього були гроші, час і охота. Свій владичий обов’язок відбути спільно із другими владиками Шостий Архиєпископський Синод та заклик нашого Патріярха він зігнорував. Людині якій повірено правити стемфордською єпархією і також спасіння людських душ, повинно більше на тих справах залежати.
Реасумуючи найновіші римські листопадові події треба справедливо підчеркнути, що тільки завдяки нашому невтомному Блаженнішому Патріярхові Йосифові І відповідальні за долю УКПЦ владики, священики і миряни зробили поважний крок вперед. Реалізування того, що намічено, визначено і започатковано в Римі належить провести у місцях поселення українців-католиків. Бо від успіху цієї другої частини залежатиме, наскільки останні римські листопадові події були творчим історичним актом в житті нашої Католицької Помісної Церкви.
