— Того я ніколи й не подумала… Як ти міг стати православним батюшкою? Таж ти був таким ревним католиком… Організовував товариства католицької Акції, відправляв молебни до Найсвятішого Серця… Невже змінилися твої переконання? Як це сталося?
Таким градом запитань засипала свого брата, отця Антона Головатого, його сестра, що вперше приїхала до Галичини в 1986 році з Саскатуну в Канаді. Вона мала намір поїхати до Антона на село, де й батько їх був колись священиком, але їхати туди їй не дозволили. Антон приїхав до Львова, зустріч відбулася в гостинниці.
— Спокійно, спокійно, Оксано… Це ж більше як половину життя треба розповісти. І тобі, і мені… Таж ми не бачилися 42 роки! Ти була ще зовсім молода, мені було всього 34 роки, а тепер ми вже зовсім старі. Наші діти повиростали, поженилися, повиходили заміж. Маємо внуків… Говорімо спершу про сьогоднішній день. Розповідж про себе, про Марійку. Я її ще дволітньою бачив. А як твій Микола? Йому вже близько вісімдесяти… Як тримається? Вже, певно, не працює…
Розмова між братом і сестрою зайшла на родинні справи, що проходять у таких неоднакових обставинах, тут і там, за океаном. Про чоловіка, про братову, про синів і дочок, що їх бачили ще малими, про внуків, яких ніколи ще не бачили…
Аж коли ці теми згрубша вичерпалися, о. Антін сказав:
— Питаєш, як я став православним… Не з переконання, а зі страху. Ось як це було…
Я одержав запрошення, підписане о. Костельником, прибути до Львова на нараду в справі ліквідації унії з Римом. Це було навесну 1946 р. Декого зі священиків уже заарештували. Взяли нашого найближчого сусіда, о. Мацелюха, і невідомо, що з ним зробили. Певно й мене заарештують, бо я відправляв панахиду за помордованих у 1941 році. Але до Львова я не поїхав.
І от одного ранку зупиняється біля плебані велика вантажна машина…
— Яка машина?
Автомобіль. Вискакує з нього кілька солдатів чи енкаведистів. Входять до хати.
— Швидко збирайтеся! Поїдете з нами.
— Куди?
— Там побачите. Швидко!
Я встиг тільки попрощатися з Наталею, поцілував дітей, одягнув плащ, узяв капелюх і між двома військовими поїхав автом. Куди мене везуть? Чи в Сибір, чи на розстріл?
Машина звернула з дороги, що веде до Львова, і зупинилася в найближчому селі. За кілька хвилин вивели о. Потерейка. Смертельно переляканого, посадили його біля мене. Вже не зупинялися аж до самого Львова. Їхали Городецькою вулицею, то я думав, що до Бригідок, але машина повернула направо, на площу Юра. Отець Потерейко сказав мені, що зі Львова вивезли вже митрополита Сліпого і деяких священиків. В церкві, куди нас привели, було вже кількадесят, а може й більше як сто священиків, привезених, як і ми, з усіх усюдів. Було й кільканадцять енкаведистів. Не дивно, що всі ми страшенно боялися. Для чого нас сюди привезли? Що з нами буде? Що нас чекає?
Виступив о. доктор Костельник. Старався говорити спокійно, але видно було, що дуже схвильований. Сказав, що ми зібрались на собор, який має прийняти постанову про ліквідацію Унії з 1596 року і просити приєднати нас до російської православної Церкви… Не знаю, чи всі добре зрозуміли його не зовсім виразну промову, але на заклик голосувати всі піднесли руку «за», а «проти»— ніхто не насмілився. О. Костельник прочитав відповідну постанову «Собору», відправили ще молебен і дозволили розійтись. Мені пощастило зловити ще поїзд, і я під вечір приїхав додому, де застав у сльозах Наталю і дітей. Вже не сподівалися мене побачити… Страшенно втішилися, але радість була недовга, бо я розповів, що там діялось.
— Що ж тепер буде? — питає Наталка.
— Що Бог дасть, те й буде.
Я пригадав, що всім зібраним наказано з’явитись до нового, вже православного, митрополита й підписати акт приєднання до православної Церкви. А я не пішов…
Минуло зо 2-3 тижні. Я відправляв по-старому свої душпастирські обов’язки, ніби нічого й не сталося. Але одного дня приходять до мене старші брати й дяк та кажуть:
Отче духовний, кликали нас у район і казали, що нашу церкву замкнуть, як ви (казали «ваш піп») не підпише православ’я. І ми думаємо, що нема ради, треба підписати. Підпишіть, отче. Ми ж від того не змінимося, як були греко-католиками, так і будемо надалі, як наші батьки і діди. І ви тим самим будете… А як не підпишете, церкву замкнуть, вас вивезуть, а до нас пришлють «батюшку», може сексота, що буде по-московськи відправляти… Підпишіть — від вашого підпису ніщо не зміниться.
Маємо ще час, — відповів я. — Ще церкви не замикають…
І я таки не підписав.
За кілька днів дістав я «повєстку» з’явитися в райвідділ НКВД.
— Ти що, гратися з нами задумав? — з криком накинувся на мене начальник. — Чому досі не приєднався до православної Церкви?
Ще не встиг подумати, що відповісти, як він з усієї сили тріснув мене в лице раз і другий:
— Уб’ю, як собаку! Зігниєш у тюрмі! Білих ведмедів будеш пасти! А є в тебе діти?
— Четверо.
— Ну, от: тебе вивеземо, а дітей віддамо в дитячий будинок. Суд позбавить тебе батьківських прав, бо ти, як бандерівський уніятський піп, не можеш забезпечити їх виховання на радянських людей. Зрозумів? Отак і буде. Роби, що хочеш, вибирай!
Майор вийшов, а до кімнати зайшов якийсь інший. Цей уже чемно сказав:
— Їдьте завтра до єпископа і підпишіть приєднання…
Майже непритомний, з запухлим лицем, вернувся я додому. Розповів усе Наталі. Діти стали плакати: «Тату, не покидай нас, не віддавай до дитячого будинку!»
— Що ж, хіба підпиши, Антоне, — каже Наталка, — в таких обставинах не можна інакше…
Я поїхав до Львова, зайшов до нового митрополита.
— Ну, як? Надумались ви, отче, приєднатися до святої руської православної Церкви?
— Ваше преосвященство! Я греко-католик, греко-католицькими священиками були й мій батько, і дід… і прадід.
— Ну і що? Та будьте собі в душі й надалі католиком, можете навіть тихенько й за папу римського молитися, а мені тільки ваш підпис потрібний!
Я й підписав. Що мав робити?
Називалося, що я приєднався до православ’я, і це врятувало мене від вивозу. І не жалую, що я не покинув церкви. Краще, що в селі залишилася хоч яка церква, що люди мали де молитися, брати шлюб, хрестити дітей… Думаю, що мене не осудиш…
Тепер, Богу дякувати, повіяло іншим вітром. Відроджується наша національна католицька Церква. Мої парафіяни зареєструються як греко-католики, і я матиму змогу знову стати греко-католицьким священиком.
* Передруковуємо з журналу «Віра Батьків» ч. 4, березень 1990. Видання Української Греко-Католицької Церкви, Львів.
