На дверях моєї келії висить маленька листівочка з фрагментом фрески «Зішестя Христа до аду», що в храмі Успення Пресвятої Богородиці на горі Афон (містечко Карея). Кожного разу, коли виходжу на довше із келії, цілую ту іконку, а часом поглядом зупиняюсь на ній на кілька секунд чи хвилин, бо саме це зображення час до часу сильно промовляє до мене. Останній раз зачепило усвідомлення того, як сильно Адам чекав своєї хвилини ізбавління. Дуже сильно. Інтенсивність його очікування випливала з досвіду богоспілкування, досвіду раю, досвіду повного щастя. Мені, щоб теж очікувати і прагнути Бога з такою силою, треба зазнати того досвіду Адама, на коротку хоча б хвильку зрозуміти, що таке бути людиною «до гріха». Щось такого змалював Клайв-Стейплз Льюїс у першій частині «Космічної трилогії»…
Але хто замислюється над тим, як це – бути Адамом до гріхопадіння, хто хоче це відчути?
Пройти шлях Адама чи Єви, які хоч і згрішили, але зрозуміли свою помилку і тримали в пам’яті свій «попередній стан», прагнули повернення до Бога, відновлення єдності з Ним (а також зі світом і самими собою, бо ця гармонія була порушена) – це, власне, і є тим, про що можна сказати «актуалізація людської гідності». Максимально триматися того, ким ти насправді «запроектований» бути в повноті своєї гідності.
Книжка «Гідність Адама: бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром», яка цього року вийшла в світ, торкається саме цих стосунків і того, як мала б виглядати людина з незатертою гідністю. Перша частина назви видання «Гідність Адама» наче ставить перед нами якусь високу, може, страхаючу планку, але насправді сторінки книжки абсолютно не обтяжені моралізаторством і настановами – це просто бесіди, просто ділення досвідом, спогади та власні висновки Блаженнішого Любомира, часом дуже щира констатація фактів і відверта критика.
Владика відповідає на дуже широкий спектр питань: глобалізація, секуляризація, екологія, проблеми Церкви і релігійних фундаменталізмів, роль науки, яку часто переоцінюємо, сила слова тощо. Він, звісно, не професіонал в більшості названих галузей, але його постійне медитування над історією та сьогоденням світу, ширяння на тій висоті, з якої духовним поглядом можливо все разом охопити, дозволяє просто і зрозуміло пояснювати складні речі, глобальні проблеми, вирішення котрих належить до компетенції найвищих політичних чинів. У цьому весь пастирсько-батьківський геній Блаженнішого Любомира, який і нараховує йому відсотки довіри суспільства.
Цікаво, що, читаючи цю книгу-інтерв’ю, чітко і в багатьох моментах відчуваєш напруження, яке панувало між співавторами, якщо можна так сказати, і це робить текст дуже справжнім, живим, а не чимось запрограмованим, «заточеним» під читача та продаж. Ця книжка спонтанна і в якійсь мірі непередбачувана, зокрема якщо йдеться про «критику своїх».
Різноманітність збагачує, одноманітність збіднює…
Невже у глобалізації є щось поганого і чи кращою є ізоляція? – запитує Катерина Щоткіна. Блаженніший розуміє глобалізацію як «намагання уникати непорозумінь ціною втрати індивідуальності». В такому ключі глобалізація є нічим іншим, як комунізмом під новим соусом або ж пом’якшеною формою фундаменталізму, який також спрямований на уніфікацію за якимось певним принципом.
Ізоляції так само варто уникати. Нам слід «зберегти людину – а людина є особистістю, тобто особливою, відмінною. Те, що затирає мою відмінність, робить мене меншим, ніж людина, і це є небезпечним, бо обмежує мої можливості». Прийняття один одного і спілкування здатне гарантувати мир і порозуміння, вирішити конфлікти. Єдність не тотожна однаковості – на цьому наголошує Блаженніший Любомир. Зрештою, глобалізація зазнаватиме жорсткого спротиву, який породжуватиме нові конфлікти, бо неможливо все людство рівняти під одну мірку – це абсолютно протиприродно.
Чи порятунок планети в помірності споживання? – Навряд, оскільки міра помірності для кожного може бути різною. Блаженніший не має остаточної відповіді на це питання і щиро в цьому зізнається, але рішення може, на його думку, випливати зі зміни бачення себе і світу, з нашої особистої правильної позиції щодо споживання. Жити слід так, щоб добре було і людям, і природі.
«Якщо людина не намагається плекати свою гідність, то матеріальний статок робить її слабшою», – вважає Любомир Гузар. Це саме той момент, який перегукується зі споживанням забороненого плоду: прародичі захотіли володіти чимось, чим було не те що не потрібно володіти, а й небезпечно.
Галілей розкутий
Замолоду Любомир Гузар мріяв стати астрономом…
У ХХІ столітті наука, технології та життя сплелися в одне, вони в суцільному дотику – не так, як, скажімо, сто років тому, коли процес злиття цих сфер тільки починався. Інтенсив цього процесу зашкалює, але ейфорія, пов’язана з якимось винаходами чи відкриттями, вже розвіяна. Поза тим, наука так і не дає відповіді на питання про те, чи людству бути, чи ні – підсумовує Блаженніший Любомир. І з цим важко не погодитися, особливо в останні роки, коли все частіше говоримо про третю світову війну і є свідками природних катаклізмів та в прямому значенні на власній шкурі відчуваємо зміни клімату.
Чоловіком і жінкою сотворив їх
Чому жінка не може бути священиком? Щастя в сім’ї або ж у самотності – за яких умов це можливо? Коли самотність стає гріхом? Втручання Церкви в інтимну сферу життя людей – це цікавило Катерину Щоткіну і це цікавить мільйони.
Блаженніший Любомир сміливо визнає, що материнство є чимось більшим, аніж священство: «Це колосальна гідність, якій немає нічого рівного», але поряд із цим абсолютно не нівелює ефективності безженного стану чи самотності, в якій людина не те що сама не почувається нещасливою, а навпаки, приносить багато радості тим, хто поруч. Соціальні стани – рівні, та покликання в кожного з нас своє, важливо тільки не обирати стан з егоїстичних мотивів, не замикатися на собі, тоді й будемо щасливими.
Кінець європейської цивілізації
Досить упевнено говорить Блаженніший про кінець європейської цивілізації, вчувається невідворотність і пророчість його слів. На цій сторінці мусить бути пауза, а потім питання про те, що буде з нашою державою, адже вона не належить до грона країн європейської цивілізації, котра пропаде на вершині свого добробуту… Як на мене, варто серйозно поставитися до остороги Любомира Гузара: «Ми повинні бути дуже обережні щодо європейської традиції». Привід Революції Гідності – начебто відмова влади від прямування до Європи, а тепер та сама Європа щодо нас робить те, що почав Янукович, – каже «не час»… Парадокс… А може, вказівка, щоби подумати не про те, чого ми просто хочемо, а про те, що нам справді потрібне й корисне?
Останній розділ «Бесід» практично завершується фразою: «Прийде час – будуть великі люди. Станеться якесь чергове потрясіння, що слугуватиме каталізатором нового великого періоду. Може, зараз, тут у нас це потрясіння починається». Йдеться про те, що загалом у світі настав час «бідності» на визначних людей, на добрих лідерів. Але Блаженніший відчиняє двері надії. Це просто його суб’єктивний оптимізм щодо України? – Час покаже.
«Як то гарно – бути Людиною», – цими словами закінчується книжка. «Як то гарно – бути Людиною», – напевно, думав собі Адам, коли чекав на Бога.
Брат Лука
