У Львові створено ще один науковий інститут – Інститут релігії і суспільства, який діятиме при Львівській Богословській академії. З цієї нагоди актова заля академії знову зібрала в своїх стінах представників різних релігійних конфесій, влади, науковців, інтелігенції Львова. Відбулась інавгурація інституту, на якій думками стосовно його майбутньої роботи поділились єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, єпископ Української Православної Церкви (Московський Патріярхат) Августин, єпископ УАПЦ Макарій.
Студенти цього закладу вже мали змогу прослухати кілька цікавих лекцій директора цього Інституту Мирослава МАРИНОВИЧА,
відомого правозахисника, в минулому журналіста й науковця.
З ним – розмова нашого кореспондента.
– Чим же ж займається новостворений Інститут, поява якого, до речі, неоднозначно сприйметься в нашому суспільстві?
– От саме ним, суспільством, і займатиметься. Вивчатиме питання як сприймає суспільство Церкву і як Церква сприймає суспільство, а також всі ті проблеми, які виникають на межі цих понять. Які саме? Це поняття церковного осмислення прав людини, осмислення релігійної свободи, потреба якої зараз широко дискутується в посткомуністичних країнах. На даний час є досить цікаві напрацювання в римо-католицькій теорії прав людини, то ж спочатку я хотів би поділитися цими ідеями, думками й тоді започаткувати осмислення українськими богословами тієї проблеми на рівні східного богослов’я. Все, що зараз говориться про церковну позицію в питаннях прав людини — це все або римо-католицька, або протестантська позиція. І нам важливо є зрозуміти, як ми ставимося до цього з позицій східного богослов’я, що сприймаємо, а що ні. Маємо відповісти й на таке важливе питання: яка ж українська модель стосунків між державою і Церквою? Що тут ми можемо для себе усвідомити, беручи до уваги різні моделі й на Заході, й в нашій історії?
Можна говорити про вивчення й осмислення Інститутом соціяльного вчення Церкви. Воно ширше, ніж просто права людини. Багато корисного й цікавого в тому пляні можна віднайти і повернути у вченнях таких церковних мужів як митрополит Андрей Шептицький, патріярх Йосиф Сліпий.
– Як це все виглядатиме в практиці?
– Будуть публікуватися статті, збірники на ці теми, проводитимуться наукові конференції, «круглі столи», семінари з участю широких кіл суспільства. Звичайно, й лекційні заняття зі студентами, майбутніми богословами, для яких звичним має стати те, що зараз сприймається на рівні відкриття.
– Яку практичну користь матиме наше суспільство від цього інституту, адже будь-який скептик зауважить, що створена чергова «говорильня», яких ми і так маємо досить?
– Ми почнемо осмислювати проблеми релігії і суспільства на рівні якихось стандартних наукових підходів. Це ті проблеми, які будь-хто осмислює: продавщиця, пенсіонер, студент чи державний чиновник. Але вони осмислюють все це, як правило, на рівні своєї емоційної реакції. Мені ж хочеться, щоб українське суспільство увібрало в себе те, що вже є напрацьоване в інших державах, але, разом з тим, щоб зрозуміло, що саме ми можемо від них взяти, а що ні.
Багато релігійних науковців, наших попередників, говорили, що Україна — це синтез східньої і західньої традицій. Так і є. Але сьогодні до нас приходять новітні західні течії, які здебільшого не сприймаються, відштовхуються. Мені ж хочеться, щоб замість оцього відштовхування ми знайшли органічну для нас формулу автономності, нашого імунітету, бо імунітет — це вже щось інше. Ми вже маємо свою позицію і інші нам не будуть страшні. Ми можемо з ними дискутувати.
– Інститут сьогодні — це лише єдиний працівник, він же ж — директор, і кімната, яка ремонтується…
— Старе уявлення інституту — це величезний штат людей. Концепція нашого інституту інша. Він не буде створювати мережу людей, які працюватимуть тут постійно. Підбираються люди під певні проекти, на які виділяється фінансування. Завершили проект — розійшлися.
– Ми підійшли до теми фінансування. Науковий інститут таки черевиків не шиє і жуйок не виробляє, хтось мусить його фінансувати. Невже сьогодні в Україні хтось хоче тратитися на такі справи?
– Справді, наше суспільство ще не готове тратитися на такі дослідження. Левину долю фінансування Інституту бере на себе німецька доброчинна організації «Церква в потребі». Задіяні ще кілька харитативних організацій заходу.
– І на закінчення нашої розмови — традиційне прохання: розкажіть дещо про себе.
– Тепер я директор інституту «Релігія і суспільство «, до недавна був кореспондентом газети «Галицька зоря» і співробітником Київського інституту східних досліджень. До квітня цього року був головою Національного комітету Української асоціяції міжнародної амнестії. Десять років провів в таборах за участь в Українській Гельсінській групі. Моє перебування в таборах і було зумовлене надмірним інтересом до християнства.
Будучи правозахисником, я завжди цікавився проблемами релігійних підходів до прав людини. Відбув семимісячне стажування в Колюмбійському університеті США на тему «Релігія і права людини». Й ось, народилась ідея інституту…
– Дякую за розмову та бажаю успіхів Вам!
Розмову вела Надія Пастернак
