Поставлене питання не таке просте, як на перший погляд виглядає. Не лише тому, що дві сторони по різному цю ситуацію насвітлюють, але й тому, що мужі чинники користаючи із гострого конфлікту на церковному полі стараються його поглибити і роз’ярити. Маю на увазі з одної сторони похвали й нагороди для деяких священиків не згадуючи вже про інструкції ватиканських кругів, які «остполітік» поставили вище самого існування нашої УКЦеркви, як також низку пасквілів та анонімів підписаних і не підписаних, яких джерелом може бути лише ворожа агентура. Не тільки свідомий українець, але кожна чесна людина не може собі позволити на того рода плюгавство. Всі ці аноніми які своїм стилем і аргументами так подібні до отвертих листів підписаних деякими отцями так, що трудно, а часто і неможливо, навіть досвіченій людині, розрізнити й усталити їх джерело.
В загальному ситуація на церковному полі засадничо не змінилась. Миряни заняли тверду лінію проти єпископа Горняка й так тримаються. Єпископ так само стоїть твердо і не поступається. Шлях акції проти єпископа проходив еволюційно від прозьб, через демонстраційні вимоги, до цілковитої неґації. Ми єпископа не маємо! Він нас відцурався, відійшов від нашої УКЦеркви, відмовив послуху Голові УКЦеркви Блаженнішому Патріярхові, а свою єпископську владу удержує на поліційних палках та на англійській публичній опінії.
Як це виглядає на практиці? Церкви підлеглі єпископові, тобто там де священики вповні трималися заряджень єпископа у нагінці на Патріярха, та на весь Патріярхальний рух, та поборювали з амвони наше зорганізоване громадське життя — там церкви або закриті або Богослужби правляться для (дослівно) пару осіб. Священики, які хоча не здеклярували себе по патріяршій стороні, але не вели з амвони наклепницької акції проти Патріярха Йосифа й не відчужувались від громадського життя, в тих церквах фреквенція на Богослужбах хоч змаліла і таца збідніла, але позатим є спокій. Знова у тих церквах, які після довшого часу вичікування таки визнали Голову нашої Церкви Патріярха Йосифа і хоч офіційно не пірвали зв’язків з єпископською канцелярією — фреквенція в церквах зросла, таца не зазнала збідніння, бо до тих церков з’їздяться люди з цілої околиці, щоби,спокійно помолитись, без образ і терору.
Всі інші, які у своїх церквах не мають змоги спокійно помолитись через те що священик їх обиджає або з проповідальниці висміває нашого Ісповідника Віри, і забороняє співати молитву за Патріярха, вживаючи для цього боївкарів або англ. поліцію — всі ці парафії є здані на обслугу присланих нашим Патріярхом священиків. Ці священики раз у місяць об’їздять парафії і відправляють Служби Божі. Добре сказати об’їздять, але при тому треба згадати, що проти цих священиків-місіонерів провадиться, в англомовній пресі, нагінку, закидаючи їм суспенди і незаконність. На цій підставі «добрий пастир» єпископ Горняк дбаючи про душі довірених собі вірних, вистарав заборону англійського католицького єпископату відступати нашим людям католицькі церкви. Прийшлося піти у новітні катакомби. Правити по громадських домівках чи винаймлених або відступлених англиканських церквах, яких духовенство має трохи більше вирозуміння та християнської любови. Та мстива рука «доброго пастиря» й туди пробувала сягнути. Коли у Ґлостері вірні намітили Богослужбу в англіканській катедрі, (бо до своєї, своїми засобами набутої церкви їм відмовлено права вступу) то з єпископської канцелярії роблено всякі заходи (письмово, телефонічно, делегацією) щоби до тої відправи не допустити. Канцлер о. Вівчарук у свому листі посунувся до шантажу, грозячи «будете мати авантури». Галіфакс зорганізував першу патріяршу парафію. Миряни купили церковцю та дім при ній. Присланий з Риму Блаженнійшим о. крил. М. Матичак має вже своє місце осідку. Його парафія це ціла Англія, (за виїмком тих кількох парафій де відносини менш-більш нормальні, де люди можуть молитися спокійно у своїх церквах).
З набуттям дому для Філії УКУ в Лондоні, виринула пекуча потреба мати постійного капеляна для місцевої каплиці в тому ж домі. Потреба тим більша, що одинокий о. крил. Матичак фізично не міг подолати всі потреби вірних. В осені 1978 р. наш Патріярх Йосиф прислав до Лондону нововисвяченого священика о. Євгена Гарабача. Він поволі перенимає під свою душпастирську опіку цілу південно-західну частину острова.
Так патріярхальна сторона від прозьб, петицій, демонстрацій перейшла до конструктивної розбудови свого релігійного життя. Створена у Галіфаксі, в північній Англії парафія розбудовується, вірні горнуться довкруги своєї церкви Святої Покрови, виявляють непересічну жертвенність, як в грошах так і в праці біля свого Божого храму. Каплиця в домі УКУ теж вже влаштована й приспосіблена до нормальних Богослужб. Тому що каплиця поміщає 120-150 осіб, то для рокових празників та щонедільних відправ підшукано, невеличку, англіканську церкву св. Джеймса в тій самій околиці, яка може помістити до 500 осіб.
* * *
Цікаво укладаються відносини у Нотінґгамі. Бувший парох о. Мигаль (василіянин) з громадою не поривав, ані людських почувань не зневажав, але у кождій дрібничці звертався за порадою до єпископа. Люди посміхались з такої безвільности пароха, але толерували його, як велику дитину без своєї волі. Коли ж в осені 1978 р. на його місце прийшов о. Солтис з Велвергамптону, де він не мав вже для кого правити, бо замкненням церкви зразив собі цілу громаду, то місцеві вірні у Нотінґгамі заключили з новим священиком, свого рода договір. «Не чіпай ти нас, то ми не будемо чіпати тебе». Як на ділі того рода договір виглядає, та чим він закінчився, не лише для нотінґгамців, але взагалі — невідомо, це покаже майбутнє.
З одної сторони це є свого рода вилім із одностайної постави вірних Патріярхові Йосифові, а з другої — люди хочуть мати своє Богослуження нормально і регулярно. Це льокальний еґоїзм, бере верх, бо коли цілий терен терпить, то не слід комусь шукати в той час вигоди й приємности, поза плечима терплячих.
* * *
Часто з поза Англії, від приятелів, рідше зі сторони патріярхальних діячів, чується голоси: «Може Бог дасть у вас скоро все унормується». Це цілковите незнання й нерозуміння витвореної ситуації. Бо яка ж може бути нормалізація відносин в церкві, коли вірні на отця пароха чи єпископа дивляться, як на національного й релігійного відступника, зрадника? Як миряни можуть з їх рук принимати Святе Причастя чи їм визнавати свої провини, коли їх не уважають більше Христовими слугами. Це не конфлікт політичний чи церковно-адміністративний, де сам сан священика та єпископа залишається незаторкнутим. Це конфлікт моралі і довір’я. Це «одіюм плебіс» у найгіршому того слова розумінні. Це упадок авторитету священика та єпископа, який можна буде відбудувати на нових основах й по відношенні до нових людей. Бо що з того, що нотинґгамці хвилево вдоволені з компромісу, який заключили із своїм новим парохом? Чиж вони справді можуть щиро йому довіряти, як свому духовному отцеві? Таж всі добре знають, що він зробив у Вулвергамптоні куди його призначив насильно єпископ? Чи від людини, яка зневажає Голову нашої Церкви, яка співпрацює із єп. Горняком у очорнюванні того великого Страдника, у розбиванні вірних на «своїх» і «бандерівців-запатріярхальників», — здорово думаючі люди можуть вважати дальше учителем Христових Заповітів?
Позиція у Нотінґгамі може бути лише переходовою, на короткий час, але не розв’язкою справи. Бо коли так, то все наше реліґійне життя переміниться на світські договори без основ віри у невмирущі правди, на яких побудована Церква. На справедливості, любові і прощенні. Я не берусь дорікати нотінґгамцям, бо знаю їх почування, та розумію їх мотиви. Вони хочуть мати своє Богослуження! Це їх імператив, але коли в минулому, в Канаді нашим людям латинський єпископат призначав священика чужинця (поляка) то вони такої розв’язки не приняли. Воліли сотнями миль їздити до свого священика, чим слухати слова Божого з уст ворога. Такими польські ксьондзи тоді були, що слово Боже вживали для перетягання наших людей на свою віру і народність. Таке і нині. Коли церковні амвони вживаються для розколювання вірних на «своїх» і «патріярхальників». Коли вони є місцем оклевечування нашого Святця, Патріярха Йосифа, коли священики замість Божого слова читають всякі пасквілі писані невідомо ким та для яких цілей, то нам з такими священиками не по дорозі. Коли свої люди їм немилі і чужі, то краще їм чимскоріше знайти собі місце там, де їм буде мило. Ми перебідили не одне лихоліття, видержали помимо шикан і заборон у своїй вірі — то й видержимо без таких священиків, що нас зневажають, що з нас насміхаються а наші національні ціннощі міняють за чужі мітри.
