Навинувся мені репортаж Т. Новаковського, відомого польського журналіста, що був надрукований у «Вядомосцях», за 1.4. 1979. Признаюсь, він мене засоромив, бо на думку насунулось питання, яке я поставив у заголовку. Відповідь на це питання — прикра, принижуюча і сумна. Новаковський написав свої вражіння з подорожі Папи Івана Павла до Мексика, в січні 1979 р. Описуючи величаві привітання місцевого населення і різнонаціональних людей, автор пише: «Мило і гордо було в той час почувати себе поляком… Кожний з нас немов виріс на кілька сантиметрів… Незнайомі люди побачивши відзнаку з написом «Полонія» на вилозі, кидалися на шию… У переповнених готелях давно, зарезервованими чужинцями, на слово «поляк» завжди знаходилося вільне місце…»
Це тільки малесенький уривок з повчаючого репортажу, як треба з глибини душі, і розумових спонук шанувати своїх великих достойників. Через цих вибранців долі проводиться пропаганду інтересів своєї батьківщини. Це не є пусте «кадження» ані брехливі пеани, щоби приподобатися тій великій людині. Це спільне добро Вселенської Церкви, а при тому теж добро цілого польського народу уосіблене у достойному Папі Іванові Павлові II, який своєю людяністю, приступністю, знанням терпіння за правду Христову здобув собі й популярність і любов мільйонів вірних і тих, що не вірять, у цілому світі.
В іншому місці автор репортажу признається, що:… «будучи з природи скептиком, з підозрою ставлюся до людей, які промінюють якоюсь внутрішньою силою — до культу особи. Але в Мексику я стратив голову. Де тільки появився Кароль Войтила, до небес піднімався могутній крик. Вихор, а може гураґан захоплення, був такий сильний, що хлопці які повилазили на дерева, спадали людям на голови. Коли ж це шаленство перейшло всякі знані досі форми, то і я не здержався…»
Так пише поляк про свого земляка, що став на відповідальному пості, керманича 700 мільйонової громади католиків у світі. Автор, як сам признається, є скептиком і недовірливим але не позбавленим патріотизму й почуття самопошани до того, що виростила рідна земля. А як виглядають справи у нас? Яку моральну піддержку, отримав від частини нашого суспільства цей, що був поставлений на керівне місце в нашій Церкві не з ласки чужих, але таки з призначення своїх церковних властей. Який в дослівному того слова значенні отримав не почесті й самозадоволення, але важкий хрест, який вірно й витривало через Сибір доніс до нас. Як Ісповідник Віри Блаженніший Йосиф дочекався найвищої пошани від провідних людей Церкви чужого світа.
Колись у нас була тенденція соціялістично-радикальна, яка може не так виступала проти Церкви, як радше проти антинародної і шкідливої поведінки деяких священиків та єпископів. Багато з них нині є ревними церковниками, вони зрозуміли що національна солідарність на першому місці, а роля Церкви як об’єднуючого чинника і виховника молоді — незаступима, так у антирелігійній дійсності на рідних землях, як і у зматеріялізованому світі . Саме вони нині, деякі в священичих рясах займаються негідним ділом — пишуть, друкують та розмножують всякі мудрування гідні борзописця КҐБ — щоби знеславити, принизити, підкопати віру людей та щоби понизити і знеславити Патріярха Йосифа. Візьміть для прикладу Василіянське «Світло». Чото там не начитаєтесь? Все, що робить Блаженніший наш Патріярх — робить з особистої примхи, для особистої користи, «бо хоче вмерти Патріярхом». Загляньте до Нової Зорі (редактор о. Свищук) там знайдете те саме. Перегляньте числа «Голос Христа Чоловіколюбця» — орган єп. Марусина. Він хитріший за інших. Брехні прямо не напише, але вибрав інший шлях, більш єзуїтський. Для нього особа Патріярха взагалі не існує. Він про нього, як про Голову УКЦеркви й не згадує. Для нього існує собі колишній митрополит львівський, який позбавлений своєї території, проживає в Римі і єп. Мирослав не є обов’язаний йому підпорядковуватись. Сам собі пан, не від своїх залежний а прямо від папи!
Таких прикладів, не згадуючи загально відомих подій у В. Британії, можна наводити в безконечність. Так виглядає на ділі наша національна солідарність, так шануємо наших великих людей, яких весь світ подивляє і респектує. Наші шукають собі «чужих богів» яким покланяються, яких під небеса похваляють (глянь «Християнський Голос» чи «Голос Христа Чоловіколюбця»).
Для поляків, коли хтось стане великою людиною, то загал старається дати йому моральне й матеріяльне попертя, бо добро «ойчизни» того вимагає. А коли людина має навіть якісь недомагання то стараються поблажливо не судити а вибачати. А у нас? Добрих прикмет, великих заслуг не добачається.
Коли Ватикан під натиском Москви створив для польської Церкви загрозливу ситуацію, пробував договоритись з комуністичним урядом понад голови польського єпископату — то ніхто з єпископів не шукав «собі чужих богів», але всі однодушно станули при своїм Примасі Вишинськім і свою лінію втримали. Коли ж наш Патріярх поставив домагання про привернення давніх прав нашій Церкві рядитись самій по своїх законах і звичаях, поставив внесок про піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату — хоча на словах всі єпископи погодились з тим внеском, але тихцем побігли до «чужих» і свої підписи відтягнули. А що було потім, то всім вже відомо. Папа Павло VI говорив Блаженнішому Йосифові «не всі єпископи з Вами погоджуються». Коли Блаженнійший ужив підпису «патріярх», то деякі єпископи не раділи з нами, вірними, але зразу ж віднеслися до чужих наставників з Ватикану із запитом, «чи мав право вжити такого титулу чи ні? «А коли Ватикан заборонив відбувати Синодальні Наради, або коли не дозволив Блаженнішому брати участь у Евхаристійному Конгресі у Філядельфії, то багато наших єпископів не тільки, що не запротестували проти такого поступовання й приниження для нашого Ісповідника Віри — але тихцем раділи, що так сталося.
Не нарікаймо на ворогів, не закриваймо очей на прикру серед нас дійсність. Якими ми самі будемо, такий будемо мати провід! Наша доля залежить в першу міру від нас самих. Коли ми будемо з’єднані, будемо шанувати й допомагати нашим провідникам — то й чужі нас будуть шанувати. Чи на Петровім престолі сидітиме італієць, француз чи поляк він для нас нічого не зробить. Якщо ми самі щось зробимо у єдності та співпраці з нашим проводом, не оглядаючись чи це чужим подобається чи не подобається — то з часом і чужі нас пошанують і створені нами осяги нам признають. Покищо, як це не прикро ствердити, але нам треба під багатьома оглядами, а під церковним зокрема, багато вчитись в поляків.
