На самих початках народного повстання в Україні я зробила для себе важливий висновок. Він стосувався моєї нездатності до емпатії. Пояснюю: коли раніше, до побиття студентів на Євромайдані в ніч з 30 листопада на 1 грудня, я дивилася у випусках новин про якісь заворушення у якій би то не було країні світу, це входило в одне вухо і виходило в інше… Ну чи ж можу я емоційно реагувати на геть усе, що діється в світі, навіть якщо це призводить до смертей?! Розум, звичайно, робить оцінку, таврує зло, а серце мовчить, воля теж… Та коли почали бити і вбивати мирних де-монстрантів у моїй країні, я зрозуміла, що відтепер світові новини сприйматиму по-іншому.
Трохи згодом, коли з тих самих новинних повідомлень я дізналася про активну підтримку поляками українських євромайданівців – моральну і матеріальну, то збагнула, що вони пам’ятають про свою «Солідарність». Вони подають нам руку братньої допомоги, як подали її один одному у 80-их. Ілюстрацією нехай стане плакат більш ніж тридцятилітньої давності Licz na mnie («Покладайся на мене/можеш на мене розраховувати»). Вони співчувають, бо мають досвід… Надіюся, що і я співчуватиму, бо маю досвід…
1 лютого увечері усі польські телеканали на знак солідарності з Україною увімкнули пісню «Подай руку Україні» українсько-польської групи Taraka. Одна з її лінійок «Коли ми разом ми одна родина». Значна частина польського населення визнала нас братами. Хоча ще зовсім недавно точилися гарячі дискусії навколо Волинської трагедії, Цвинтаря Орлят тощо.
До речі, відчуваєте різницю між братерством сьогоднішнім з боку «західного брата» і братанням «старшого брата»? Хоча, який він старший?…
Увага польських медіа та інтелектуальної еліти до подій в Україні, гуманітарна допомога – грошима, ліками, одягом, молитва є дуже серйозним знаком поваги, значної підтримки. Якщо пересічні громадяни Євросоюзу сигналізують нам: «Ми з «Вами, ми вам допомагаємо!», то ми, українці, стаємо відповідальними за те, щоби вистояти, щоби перемогти, бо відстоюємо не лише свої цінності, але й їхні. І якщо вони нас підтримують, то додають нам упевненості в тому, що чинимо правильно. Ті «посполиті» поляки керуються аж ніяк не планами чи інтересами ЄС стосовно України.
Хоча не всі наші сусіди думають однаково. Часом трапляються й такі, які вважають, що наші проблеми є тільки нашими проблемами, тож ми повинні вирішувати їх самостійно. Дехто гадає, що все це «Східне партнерство» дурниця і деградуюча Україна лиш зайвий баласт для Європи, якій вистачає своїх проблем. Це з одного боку, а з іншого — у мене питання: чому прем’єр-міністр Дональд Туск так часто їздить з країни в країну, випрошуючи підтримки для нас? Який інтерес його спонукає тягнути той «баласт» у Євросоюз? Можливо, це почуття відповідальності за власну країну, за Польщу, яка перебуває в складі того ж ЄС? І якщо для Польщі важливо мати демократичну сильну сусідку на сході, то це добре й для Європейського Союзу загалом. Для Туска «нормальна» Україна є засобом гарантування безпеки Польщі. Він дбає про свою державу. Хто з наших так дбає про нас?
Повернімося ще раз до поляків, котрі, щойно замайоріли над Майданом червоно-чорні стяги, втішилися приводом розворушити давні претензії до бандерівців і решти націоналістів. Разом із тим вони поливають брудом своїх парламентарів, звинувачуючи їх у нерозважливій «харитативності», вважаючи, що тільки-но Україна вступить у ЄС, як Польща стане їй непотрібна, бо основні відносини налагодить і підтримуватиме з німцями, як це було у 1918 році, припускаючи, що українці — найменш люблений поляками народ. Народ? Та їх народом узагалі важко назвати! Вони якесь непорозуміння, синтез польськості та російськості, так як синтезом є Греко-Католицька Церква…
Кому цікаво, зайдіть на інтернет-сторінку квартальника Myśl.pl на Kresy.pl. Подібне ставлення до українців часом трапляється й серед коментарів до різноманітних статей про ситуацію в Україні. У деяких із них йдеться про те, що український націоналізм небезпечний для Польщі. На щастя, таких меншість, але я ще чогось у цьому світі не розумію…
Якою має бути Україна в очах поляків, які нас зневажають? Напевне, такою, якою бачать її росіяни, себто «минулою». Як вони собі уявляють ту небезпеку з боку сильної України? І на коли «бандерівці» планують захоплення Польщі?
Одна моя прабабця — полька, і свого часу поляки ледь не розстріляли її…
Загал наших західних сусідів усе-таки пропонує — «Licz na mnie». Поза тим, чи наші новоспечені «бандерівці» справді шовіністи-екстремісти? Чи у нас так само часто, наполегливо і систематично витягують з глибин пам’яті всі кривди, завдані нам поляками до часів Другої світової? Не схоже на те… Але напрошується питання: доки зневага до інших народів, ненависть до них існуватимуть, у Європі найперше? Хто мав би поборювати всі ці нездорові «ізми»? Вони ж то якраз в Україні чомусь погано приживаються…
Закінчуючи «дивитися так, як на нас дивляться», хочеться на противагу мінорним спостереженням подати кілька речень з невеличкої статті Пьотра Гурштина «Українська лекція» (Ukraińska lekcja), опублікованої в тижневику Do Rzeczy, виділити буквально три тези, які автор висновує із нинішніх подій в Україні:
- Допоки Кремль веде політику царів і генсеків, доти в політиці Центральної та Східної Європи зобов’язуватимуть дуже тверді правила. Це означає, що гинутимуть усі слабкі, поділені та наївні.
- Європейський Союз не є структурою, яка здатна гарантувати безпеку будь-кому з-поза власного твердого ядра, а Польща до цього ядра не належить.
- Політики всього світу понад усе цінують святий спокій. Якби українці не зібралися на Майдані і не стояли там тижнями на морозі, то навіть кульгавий собака не зацікавився б долею цієї країни. Тому Realpolitik1 насправді нічого не варта. Ідеалізм у політиці є не бравадою/хизуванням (frajerstwem), а чинником, який найбільше мотивує людей до ефективної діяльності.
За такі цінні лекції ми повинні бути вдячні українцям. Зрештою, у світі немає надто багато місць, де на Польщу дивляться як на взірець, вартий наслідування. В Україні нас такими бачать. Дурістю було б це змарнувати». (Авторський переклад за джерелом).
І ще одне. Польща і поляки таки дуже змінилися за останнє століття. Вони теж чимало пережили, зазнали боротьби за визволення, за гідність, тиску, приниження. Здобули досвід солідарності. Мабуть, тому тепер здатні до емпатії.
P.S. Кілька слів про європейську стурбованість. Українці вже анекдоти складають про те, що європарламентарі та представники американського уряду ледь не щодня висловлюють стурбованість подіями в Україні. Сміємося. А може, не треба?
Я не знаю, чи справді вони хвилюються і наскільки серйозно хвилюються. І здається, хвилюються не через події теперішні, а через те, що може статися. Бо через професійний обов’язок краще розуміють, що таке війна. Вони її бачать ближче, ніж ми. Впираюся у той самий досвід…
І чи просто так, напоказ, ті ж поляки висловилися про готовність за потреби приймати біженців з України та разом із Литвою вже лікують наших постраждалих на Майдані? Досвід… Я його не маю, тому зовсім не боюся війни. Поки що…
Ліда Мідик
- Realpolitik — політика чи дипломатія, яка спирається на владу та реально існуючі умови і можливості. Вона має спільні риси з реалізмом та прагматизмом. Реальна політика зосереджена на силі та здатності впливати на рішення інших країн, а не на ідеалах, моралі або принципах (джерело).
