Орисі Масній 21 рік. Трохи менше ніж половину її життя в Україні триває війна, яку проти нас розв’язала Росія, анексувавши в 2014 році Кримський півострів та захопивши частину наших східних областей. Цьому передували відомі події на Майдані Незалежності в Києві, які згодом назвуть Революцією Гідності. Ті дні Орися добре пам’ятає, бо ще малим дівчиськом разом із подружками стояла на сцені в рідному Тернополі й вигукувала протестні гасла під час революційних заходів. «Якби я була старшою, точно поїхала б до Києва», – запевняє дівчина.
На момент повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Орися Масна мала вже 20 років і була студенткою програми «Соціальна робота» в Українському католицькому університеті, працювала на двох роботах: у відділі зв’язків з випускниками УКУ та в «Майстерні мрій» – центрі для молоді з ментальними порушеннями. Згодом почала волонтерити в одному з військових госпіталів Львова, а за п’ять місяців вступила до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».
Наша з нею розмова відбулася у Львові, в Центрі ім. Митрополита Андрея Шептицького, коли Орися на місяць повернулася з фронту до роботи і навчання.
– Орисю, які емоції охопили тебе 24 лютого, коли ти прокинулася і зрозуміла, що в твоїй країні війна?
– Можу сказати, що пережила цю новину досить стійко, адже на той момент вже мала друзів-військових. Та й це не було неочікувано, бо війна в нас тривала досить давно. Хоча стрес, безперечно, відчула. Того ж дня ми в УКУ створили «групу оперативного реагування», визначили кілька напрямків роботи і розподілили сили. Був великий наплив людей, орієнтовно 600 осіб із Києва, Київщини та сходу України.
Також ми організували плетіння сіток і дитячу кімнату, де діти малювали і писали листи військовим. Щовечора збиралися й опрацьовували запити, які до нас надходили.
А ще пам’ятаю, як 24 лютого ми з подружкою пішли по турнікети на нашу кафедру, щоби повторити те, чого нас вчили на курсі тактичної медицини, який у першому семестрі нам проводив медик-доброволець. А вже в другому семестрі розпочалася повномасштабна війна.
– А ти не хотіла поїхати за кордон? Багато студентів УКУ скористалося можливістю навчання в іноземних вишах.
– За кордон? Ні. Чим там краще, аніж в УКУ? Мені здається, що якраз УКУ дуже подібний до іноземних вишів. Тож я нікуди не хотіла їхали. Та й із моєї сім’ї ніхто не виїхав. Я одразу знайшла собі роботу, де змогла бути корисною. А як можна покинути працю, де маєш багато відповідальності?
– Коли ти вирішила вступити до «Госпітальєрів»?
– До «Госпітальєрів» я долучилася в травні 2022-го. Відразу знала, що хочу бути медичкою, бо вивчала медицину. Неможливо було кудись потрапити просто так, бо, по-перше, я дівчина, а по-друге – без контракту. Я не хотіла підписувати контракти, які обмежували мені свободу.
До слова, в перші дні повномасштабного вторгнення ми з подругою хотіли записатися в ТрО, вже навіть прийшли туди. Але до документів потрібно було зробити фотографію, а ми не встигли сфотографуватися, бо фотокіоск уже був зачинений. Гадаю, це добре, бо то було спонтанне, необдумане рішення.
– Отже, ти госпітальєрка і паралельно працюєш на двох роботах, навчаєшся. Яким є ритм твого життя впродовж останнього року?
– Спочатку ми мали двотижневі ротації, але в останній період я місяць на фронті, місяць удома. Зараз інтенсивність трішки зменшилася, треба помалу налагоджувати своє життя тут. Та й «Госпітальєри» є добровольчим батальйоном, ми не отримуємо там зарплату. А тут за щось треба жити, платити за навчання, проживання, харчування. Тобто ось зараз я приїхала і, доки буду тут місяць, продовжу роботу в «Майстерні мрій» 24/ 7, бо там я й проживаю. А в чотири вільні години йду працювати в УКУ, де займаюся комунікацією у відділі зв’язків із випускниками. Наступного місяця знову візьму неоплачувану відпустку та поїду на фронт. Що стосується навчання, то я мала змогу перейти на індивідуальний графік, бо працюю за спеціальністю.
– Як виглядає робота госпітальєрів на фронті?
– У нас немає розкладу, тому робота завжди виглядає по-різному. Ми співпрацюємо із ЗСУ. Їхні командири чи начальники медицини подають запит до госпітальєрів, що потрібне медичне підкріплення. І ми вирушаємо до батальйонів, які нас потребують. Часто це батальйони, в яких узагалі не налагоджений медичний напрям роботи. Інколи ті, що йдуть на штурм і їм потрібно багато медиків, бо там буде «м’ясорубка». Тож один наш день не схожий на другий. Інколи в нас є денні евакуації, інколи нічні. Все залежить від батальйону, до якого ми прикріплені. Якщо це штурмовики, то ми знаємо, що такого-то числа буде штурм, тож нам потрібно мобілізуватися і бути на точках певного дня. Якщо ж це військові, які тримають оборону, то в них у будь-який момент може бути хтось поранений. Тож мусимо бути напоготові щодня і щоночі.
Інколи проводимо навчальні курси для військових із батальйону, до якого нас прикріпили. Бо буває, що призначають таких медиків, які взагалі не мають медичної світи. Обирають будь-кого, вручають йому рюкзак і кажуть: «Ти будеш медиком». Одного разу до нас прийшов такий «медик», у якого з необхідних речей був лише бинт. Він навіть не знав, що таке оклюзійна наліпка. Ми мусили йому все розказувати, вчити. Адже він бойовий медик, який повинен завжди ходити зі своєю групою і за потреби надати першу домедичну допомогу, щоб людина як мінімум не стекла кров’ю чи не задихнулася, допоки не приїде медична бригада.
– Тобі в цій роботі важче фізично чи емоційно?
– По-різному. Але, напевно, емоційно більше. Фізичну силу я використовую рідко. В нашій бригаді, окрім двох парамедиків, є водій та вогневик. Переважно вони несуть пораненого і кладуть у багажник пікапа, яким ми їздимо. Також хлопці, які не мають поранень, допомагають потерпілому. Моє ж завдання – зупинити кровотечу з усіх ран, відновити роботу легень і потрястися з пораненим у багажнику, тримаючи за ноги, якщо вони у нього є. А бачити перед собою пошматовану людину справді важко…
– Як ти пережила це вперше, як упоралася?
– Першим був виклик, коли принесли дуже стареньку бабусю. Вона була лежача, її побив п’яний син. То були місцеві мешканці. Ми викликали «швидку», бабця ледь не померла, тож ми мали діяти негайно. Моя посестра запанікувала, але ж хтось мусив не панікувати. І оскільки нікого більше не було, тою непанікеркою стала я. Звісно, в мене тряслися руки, коли я ставила катетер у вену, їдучи в машині, яку підкидало на розбитих донецьких дорогах.
Вперше страшнувато було, а потім все переросло в постійну роботу. Під час самого виклику не відчуваєш особливого переживання. Але після роботи, коли їдеш у машині до місця базування, перед очима спливають картини з пораненими. А якщо були трупи, то потім довго той запах відчуваєш.
Також я легше переживала наші двотижневі ротації в тому розмінні, що я не встигала розслаблятися, була зосереджена на підготовці до чергового повернення на фронт. А от коли побуду у Львові з місяць, мозок дуже розслабляється, і відбувається адаптація. Емоційно для мене це важко, я волію закритися від усіх людей, узагалі не спілкуватися.
– Чи не маєш когнітивного дисонансу, коли повертаєшся в університет, де безтурботно гуляють студенти і обговорюють, приміром, як краще провести дозвілля?
– Мене найбільше нервує те, коли я бачу п’янки-гулянки. Бо повертаюся з фронту, де люди думають лише про одне – як вижити. А тут дозволяють собі ходити в гарних костюмах, красивих платтях, платити в найдорожчому ресторані «всі гроші світу». Це так безтолково, інколи щоби просто похизуватися. Але я не можу вкласти комусь у голову, що він робить неправильно. Людина сама мусить це зрозуміти.
Тяжко сприймати і п’яних військових у тилу. Хочуть напитися, то нехай, але хоча б військову форму знімуть. Я ще можу зрозуміти, коли на передовій хлопці напиваються (звісно, це не має толеруватися). От у нас був випадок, коли ми стояли з одним батальйоном, де за тиждень було до 500 поранених. І майже всі, кого нам привозили, були в стані алкогольного сп’яніння. Але вони там стояли лише з автоматами, без важкого озброєння взагалі. Вони розуміли, що їх кинули «на м’ясо»… Мене обурюють такі рішення командирів. У такі моменти здається, що ми в тій війні переможемо тільки тоді, коли позбудемося всього того лайна, яке маємо.
– У яких гарячих точках ти вже побувала?
– Усі вони на Донеччині: Велика Новосілка, Бахмут, Піски, Авдіївка, Шахтарське. Переважно їдемо в гарячі точки. Лише перша ротація в нас була легша, бо мусили пристосуватися до роботи. Госпітальєри не кидають новачків у важкі місця, але зі здобуттям досвіду нас відправляють туди, де найбільша потреба.
Звісно, дуже страшно бути пораненим чи потрапити в полон. Трохи менше – бути вбитим.
– Як перед поїздкою на фронт заспокоюєш батьків, окрім того що мусиш заспокоїтися сама?
– Я часто не можу зрозуміти, чому повинна їх заспокоювати. Перед ротацією у мене в голові купа справ: потрібно писати заяву про відпустку на одній роботі, на другій – відпроситися, взяти паузу для навчання, поїхати до Києва, зібрати машину. Я завжди маю чіткий план виконання своїх завдань, але мушу до цього всього додати ще й батьків, сестру, бабусю. І хоч їду уже не вперше, все одно маю весь час повідомляти їх про те, що жива-здорова. Мушу постійно відповідати на їхні дзвінки, щоб вони не хвилювалися.
Перші рази мама взагалі на коліна ставала, просила не їхати. Мені аж дивно було: вона ж повинна розуміти, що коли я маю певні навички, то мушу їх застосовувати під час війни! Тому тато узяв на себе розмови з нею. Бабця завжди мені казала: «Чого ти весь час туди їдеш? Ми й тут маємо що робити». І справді, тут є що робити, але там це потрібно більше. Зараз мої рідні ніби трохи звикли, але все одно, коли мені телефонують, мушу відповісти, бо як не відповідаю, вони одразу думають, що я або поранена, або вбита.
– Якби я була твоєю мамою, то не пустила б тебе, чесно. Хіба що поїхала з тобою.
– Мама теж казала, що буде зі мною. Я навіть спробувала навчити її медицини, але це їй не вдалося. Тому я сказала, що вона там тільки заважатиме. Пояснювала їй, що коли вона телефонує, то я, шукаючи місце для кращого мобільного зв’язку, ще більше наражаюся на небезпеку. Бабця також цього не розуміє. От, наприклад, телефонує, а я у цей час на виклику. Ситуація дуже складна, проте мушу їй відповісти: «Бабцю, я на виклику». А вона: «А, добре. Чим займаєшся?» Кажу: «Передзвоню». Вона погоджується і вже за п’ять хвилин знову дзвонить: «Ти вже звільнилася?» Кажу: «Ні, ще не звільнилася, ми навіть ще не вийшли по поранених. Там відбувається невідомо що». Ось така ситуація з родиною. Мені хотілося б більше підтримки від них, а мушу ще й їх підтримувати.
– Але вони дійсно бояться за тебе, адже ти в епіцентрі бойових дій. Орисю, чи маєш ти зброю, коли їдеш на виклик?
– Ні, не маю. Тому що на мені медичний рюкзак, і за потреби я повинна мати змогу взяти пораненого, його зброю, бо він не має права її загубити, оскільки відповідає за неї, а також шолом і бронежилет. Тож якби я ще мала зброю, напевно, там і померла б. Не від кулі чи снаряда, а тому, що в мене на все не вистачило б сил. У нашому екіпажі зброю мають водій та вогневик, обов’язком якого є наш захист. Але ще не було ситуації, коли він мусив нас прикривати. Ми не їдемо туди, де нас можуть із автомата вбити, бо ми медики. Військові стараються берегти своїх медиків, бо без них на війні ніяк.
– Орисю, суспільний договір, на основі якого зараз функціонує наше суспільство, є результатом рішень попередніх поколінь. Ось ти молода людина. Що тобі категорично не подобається в теперішньому суспільстві і за що ти вдячна попереднім поколінням? Наступні кілька десятків років ти і твої однолітки формуватимете суспільство для ваших майбутніх дітей і онуків. Що справді важливе ти хотіла б зробити?
– Я не сприймаю безглуздих рішень. Буду говорити про війну, бо я там зараз більшу частину свого життя. Ось, наприклад, хлопці отримують наказ штурмувати якусь хату, внаслідок чого гинуть троє їхніх побратимів. Доречності, сенсу цього наказу ніхто з них так і не зрозумів… Ще один випадок: є позиція, де стоять второпні хлопці, які все рознюхали, знають кожен куточок, знають, де стоїть ворог, і взагалі знають ситуацію навколо себе. І в той момент, коли їм треба просунути фронт, їх забирають і ставлять туди інших, необізнаних вояків. Такі рішення на війні мені незрозумілі…
Якщо ж говорити про вдячність, то я можу говорити про моїх батьків, про мою родину, яка дбала про мене і дала мені змогу навчатися в УКУ, де я можу будувати свій світогляд на важливих для мене цінностях. Також я вдячна своїм батькам, що водили мене до церкви, де я побачила пластунів і записалася до них. Але я ніколи не буду дорікати батькам чи бабусям, що вони жили в Радянському Союзі, де їм насаджували багато різних ідей, що їхні колишні рішення мають наслідки для нас. Я не буду їх у цьому звинувачувати, бо це перекладання відповідальності.
– Якось у інтерв’ю ти розповідала, що хотіла вступити до медичного університету, але тебе стримало те, що потім, аби отримати роботу, треба дати комусь хабаря. І ось ти на власні очі бачиш, якою великою ціною ми здобуваємо зараз для себе нове життя. У цьому новому житті не може бути місця для ситуацій, коли талановита молода дівчина мусить коригувати свій вибір через корупцію.
– Якби ж то всі це розуміли… Мені здається, що наша держава впливає на це і дозволяє діяти таким механізмам. У своїй роботі я стикалася з убивчою бюрократією в сфері соціального захисту військових. Працювала в лікарні і була свідком того, як військові з важкими пораненнями, навіть із ампутаціями, не маючи транспорту, змушені були їхати по підпис у свою військову частину, розташовану за кількасот кілометрів від Львова. Я ніяк не можу цього зрозуміти. Я не знаю, хто це повинен і може змінити. Мені здається, що я не маю жодного впливу на державу. Країна в нас прекрасна, а держава не дуже.
– Чому ти думаєш, що не маєш впливу на державу?
– Бо це дуже складно для мене. Мені легше урятувати пораненого, аніж працювати з державними структурами. Може, спочатку потрібно стати, як ті люди, що пишуть закони, і після цього якось із тим працювати. Бо наразі я їм не вірю…
– Через той досвід, який ти здобула, маючи лише 21 рік?
– Напевно. Просто мені здається, що якщо війна, то кожен має бути за своїх. І якщо кидати людей «на м’ясо», то це злочин. Я не знаю, хто віддає ці накази. Я не знаю, чому хлопці в окопах захищають свою країну, маючи тільки автомати. Чому їм не дають відповідного озброєння. Або навіщо було штурмувати ту хату, про яку я згадувала. Але це лише пара прикладів, подібних випадків безліч. І як мені працювати з людьми, які кидають на смерть своїх?! Щоби це змінилося, знадобиться точно не одне покоління. Тому наша перемога не настане тоді, коли ми звільнимо території. Бо в нашій країні повно лайна, яке потрібно вичистити. У свідомості кожного з нас має бути закарбовано, що таке Росія. Закарбовано міцно, щоб років через 40 наші нащадки не переходили на російську і не слухали російську музику, як це було і, на жаль, є досі. Адже це не перша спроба Росії знищити нас. Це вже було. Я не хочу, щоби ця війна стала просто проміжним етапом української історії. Я, наприклад, своїх дітей буду виховувати як русофобів. Вони мають знати, хто такі росіяни, інакше історія повториться.
– Як далеко ти дозволяєш собі планувати власне життя?
– У мене плани змінюються щотижня. Хотіла б стати фізичною терапевткою, відкрити реабілітаційний центр для військових. Бачу, як жахливо в наших лікарнях працює реабілітація. На початку війни, коли я працювала в лікарні, реабілітація як така взагалі була відсутня. А загалом мої мрії стандартні – чоловік, діти.
– То це ж чудово!
– Тобто я собі не ставлю собі за мету врятувати весь світ, бо це неможливо. Коли бачу проблему, просто намагаюся її вирішити. Хочу, щоб люди навколо мене мали гідне життя.
– Ти дуже рішуча, вольова, цілеспрямована. Що сформувало тебе як особистість?
– Так склалося, що якийсь один мій крок породжував другий. Я маю старшу на п’ять років сестру, яка всюди брала мене зі собою. Я дуже тішилася, що маю таких дорослих подружок. Вони здавалися мені дуже мудрими. Разом із ними я ходила в церковну спільноту. І саме в церкві побачила пластунів, які стійкували біля Плащаниці. Яка в них була красива форма! Я теж захотіла таку і записалася в «Пласт». У мене була крута виховниця, з якою ми досі спілкуємося. Вона виховувала нас за пластовими законами і правилами: бути вірними Богові, Україні, допомагати іншим. Вона вчила нас усього, що знала сама. Навіть таких прикладних речей, як користування ґуґл-диском. Згодом стала ментором в Українській академії лідерства – УАЛ. Вона й підштовхнула мене вступити туди. До речі, там у мене всі ментори були військові. Можливо, це й вплинуло на те, що я потрапила на війну. В УАЛі нас вчили бути вільними, бути справжніми. Ми щомісяця мали виховувати в собі якусь чесноту. Ось такі формаційні процеси були завжди навколо мене. Тому не скажу, що я сама себе формувала, бо хтось постійно у мене вкладав. Таким цінним середовищем для мене став і УКУ, де діють принципи «свідчити, служити, спілкуватися». Я не знаю, де буду далі, але навіть війна виховує любов до своєї країни.
Розмовляла Світлана Бабинська
