16 вересня 1984 року, на дев’ятий день по смерті Патріарха Йосифа Сліпого, святий Папа Іван Павло ІІ виголосив у Вінніпезі проповідь про главу УГКЦ, назвавши його «ісповідник віри». А дев’ять днів перед тим Папа скасував свої візити і приїхав до собору Святої Софії – Премудрості Божої в Римі, щоб на колінах помолитися перед новопреставленим достойником Церкви…
Я хотіла полегшити собі написання цієї статті, коли у 2017 році ми з Інститутом історії Церкви УКУ черговий раз їхали на науковий симпозіум про Йосифа Сліпого до Вінниці. Тоді я запитала отця-доктора Івана Дацька: «Отче, а що Патріарх Йосиф розказував про своє перебування в радянських таборах?». Отець Іван, якому випала доля бути останнім особистим секретарем Патріарха, тоді відповів коротко, щось на кшталт: «Ой, не питайте мене того, він не любив про то розказувати, завжди смутнів». Що ж, легший шлях виявився недоступним, але ця коротка ремарка про «не любив розказувати» допомогла мені ще більше оцінити розповіді про ув’язнення, етапи та життя в таборах, які Патріарх надиктував при укладенні своїх «Споминів». Оповідь про ці події займає майже третину його мемуарів. Ще одна вагома річ – однією з умов його звільнення, яке стало можливим за домовленістю трьох (!) найбільш впливових на той час держав – СРСР, США та Ватикану, була зобов’язаність Патріарха мовчати про його життя в таборах, недопустимою була й відкрита антирадянська позиція. Тому дослідники черпають інформацію з листування Патріарха Йосифа із сестрою Меланією Куциною (Згромадження сестер милосердя Святого Вінкентія (1953–1963 рр.)), з пастирських послань архіву цього ж монастиря (1953–1958 рр.) та зі судових справ 1945 – 1946 і 1958 – 1959 років. Ще одним джерелом інформації є свідчення та спогади співв’язнів та сучасників Йосифа Сліпого, зібрані особистим секретарем Патріарха отцем Іваном Хомою та збережені в Римському архіві УГКЦ.
Богослов’я в історії та сенс терпіння
Із 92 років життя понад 20 Йосиф Сліпий провів у неволі. Перший раз його арештували в 53 роки, тобто левова частка життя митрополита пройшла на волі. Понад те, це була воля науковця, єпископа, ректора семінарії, богословської академії, людини, яка здобувала освіту в Австрії, була активним учасником різноманітних наукових товариств. Натомість після 53 років цьому достойнику запропонували альтернативу: камера замість митрополичих палат, бушлат замість архиєрейських риз, місячні етапи в товарних вагонах з лайливими бандитами замість феєрій до європейських культурних столиць. У християнські свята – карцер, а пишність літургії в бароковому катедральному соборі Святого Юра збереглася у швидкому мовчазному богослужінні на койці в оточенні шпигунів та донощиків. Цей список паралелей можна продовжувати, але залишмо це на кінець.
Мені було цікаво побачити, як людина проходить крізь принизливі шарніри ГУЛАГу і радянської системи, зберігаючи власну гідність і, що більше, повагу до оточення. Як допомагає людині вистояти віра в Бога, її християнська ідентичність. Як на цьому шляху поводиться християнин. Як діють мирянин, монах чи монахиня, священник. У нашому випадку – як діяв глава Церкви. Хоча, як ми можемо прочитати в «Споминах», тільки «свої» чи урядовці називали Йосифа Сліпого митрополитом. Здається, найвищий титул, який він отримав від простого люду в образі «проступника-малолєтки» – це «о, ти, батюшка, центровой».
Перед зануренням у факти та цитати хотілося б, щоб ми сприйняли описану історичну дійсність не просто як перелік дат, імен, подій, а спробували після описового та аналітичного методу звернути більше уваги на третій метод дослідження історії, який уперше в українській історіографії був описаний Блаженнішим Любомиром Гузаром. Це думка про те, який Божий задум і Провидіння стоять за кожною історичною подією. У нашому випадку треба мислити про те, як поневолення в таборі скріплювало внутрішню волю християн, і чи скріплювало. Як ці безконечні етапи та ув’язнення зміцнили Патріарха, і чи зміцнили.
Віктор Франкл писав, що в таборі виживають ті, що мають внутрішню свободу, чітко усвідомлюють сенс життя і знають, що їх чекають на волі. Пастор Дітріх Бонгоффер звертався до прикладу Христа, якого теж переслідували, і наголошував, що в ув’язненні й таборах спасительний сенс має так зване богослов’я «життя разом», яке можливе всюди, де є люди. Йосиф Сліпий, гадаю, перебував десь на межі між суто психологічною стійкістю та всюдисущим богослов’ям, яке було дуже зрозумілим і прикладним більшу частину життя на волі, проте вимагало адаптації в умовах тотального терору.
Цей текст буде насичений цитатами самого Патріарха. Подаватиму свідчення, покликаючись переважно на «Спомини». Хотілося б передати щонайбільше слів самого Йосифа Сліпого, бо важливе не тільки те, про що він казав, але й те, які слова добирав, як висловлював свою думку про 18-річний період свого життя, що його вважав утраченим. Та втрачене в людини не є втраченим у Бога (пор. Мт 19, 26).
Особливості ув’язнення Йосифа Сліпого
Під час першого ув’язнення 11 квітня 1945 року, коли митрополит Йосиф Сліпий був арештований з усіма греко-католицькими єпископами, які перебували на той час на території Західної України у складі СРСР, після тривалих допитів, безсоння та фізичного виснаження наступника Андрея Шептицького намагалися схилити до зречення від присяги Римському престолу. Та Сліпий відповів незгодою. Не схилила його до такої співпраці з радянською владою і пропозиція посісти Київську митрополію. Терор і катування посилювалися, як і витривалість та твердість духу Йосифа Сліпого. Радянські спецслужби не гребували методами: його звинуватили в антирадянській діяльності, приписуючи співпрацю з німцями, з націоналістичним підпіллям і врешті-решт почали поширювати чутки, що насправді митрополит є незаконнонародженим сином свого попередника Андрея Шептицького. Утім такі «сценарії» самі себе дискредитували.
Слідство тривало понад рік. Цю річну атмосферу Патріарх описав так: «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник¸ «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві[…] І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!»
Після винесення вироку – 8-річного ув’язнення в таборах – Йосифа Сліпого ще два місяці тримали в камері-одиночці, бо сторона обвинувачення хотіла домогтися найвищої міри покарання: смерті або 25 років позбавлення волі. Згодом, коли у 1953-ому до табору приїхали забрати Сліпого на переговори до Москви, навіть полковник держбезпеки погодився, що засудили невинного і «прибрали як митрополита».
«Етапом далі»
«Вони тривожилися, що я маю великий вплив, хоч я всюди старався оминати стрічі і зв’язки, щоби нікого не наражувати на підозріння і неприємності, але то нічого не помагало, – згадує в «Споминах» про свої табірні роки та часті етапування вже літній Патріарх. – Кожний етап – це страшний хрест Божий, і саме описування його – то величезна мука. Серед бандитів, серед голоду і холоду, без можливости полагодити свої навіть найконечніші потреби, знущання конвоя, грабежі і тому подібне. Найгірше дошкулюють «малолєтки», але й між ними знайдеться ще не зовсім здеправований хлопчина і щось поможе».
У перший період заслання Йосиф Сліпий не перебував у одному таборі більш ніж півроку, його постійно посилали на етапи – боялися, щоб він не налагодив контактів із ув’язненими чи таборовою адміністрацією. Ще одна причина – виснажити уже й так вимученого старшого чоловіка, інваліда, який все одно мусив виконувати таборову роботу, навіть уночі.
Маршрут пересилок Йосифа Сліпого по країні ГУЛАГ упродовж двох термінів ув’язнення (1946 – 1953 та 1959–1963 рр.) був такий: Новосибірськ –Маріїнськ (главу УГКЦ розподілили в найбільш бандитський барак Сиблагу) – Печора (Печерлаг – найгірший табір після Колими і Норильська) – Інта – Дубровлаг (стара назва – Потьма) – Київ, тюрма на Короленка – табори в Іркутії та Мордовії. «Ніколи не забуду тої сцени, знаною в лягерах під назвою «етапом дальше», – надиктовуючи свої спогади в Римі, Патріарх згадає страшні антисанітарні умови, не менш страшні «антисанітарні» душі днювальних, пересильних, слідчих, злочинців і багатьох зрадників та шпигунів, які чекали його на кожному етапі, у кожному таборі… «Усе начальство робило вражіння катів, випашених в лагєрах, циніків, садистів, позбавлених всякого людського почуття».
Товарні вагони, у яких перевозили людей з табору до табору як худобу, переважно пускали коліями вночі, щоб не створювати транспортних колапсів. Нерідко такі «табірні вагони» залишалися на одній станції тижнями. Наприклад, під час однієї з пересилок Йосиф Сліпий разом зі співв’язнями залишався на станції у Москві близько трьох тижнів. Думаю, нема потреби зайвий раз наголошувати, яким було це перебування у вагоні, повному людей, серед яких були і маленькі діти. Брак їжі, відсутність місць для особистої гігієни, цькування з боку конвою, якому теж не хотілося простоювати зайві дні…
В одному з етапів Йосифу Сліпому зламали палицю, шукаючи коштовностей, інші рази забирали одяг, відкрито знущалися, але в його спогадах немає жодного кривого слова на цих катів, ніякої злості у відповідь. Доповнюють портрет Патріарха спогади його співв’язня у Маріїнську (Сиблаг) Михайла Іллящука, які були опубліковані в журналі «Патріярхат» у 1990 році:
«Риси його обличчя в моїй пам’яті затерлися, та залишилося в мене від нього загальне враження мужньої краси. У зовнішньому вигляді Сліпого, в його манері поведінки, в спілкуванні з арештантами не було нічого святенського, релігійного, ніякого показного лицемір’я великомученика, який постраждав за віру Христову. Він був простий зі всіма, і нікому не прийшло в голову, що до арешту ця людина займала високе суспільне становище. І у відношенні його до лагерного начальства не було в нього ні гордовитості, ні погорди, як в озлобленої важкої особи, яка-то колись користувалася великим авторитетом, владою і впливом, а тепер з волі ворогів утратила всі почесті».
Показовим є той факт, що коли в одному з таборів начальство намагалося влаштувати випадкове вбивство Йосифа Сліпого у тюремній бійці та хотіло намовити на цю справу одного кавказця, той відмовився. Цей вчинок свідчить, що в’язні здебільшого поважали митрополита, який не цурався їх, не поводився зверхньо, а навпаки – намагався розрадити кожного, хто з ним зближався. Але й тут не бракувало юд.
Шпіонаж та підіслані «доброзичливці»
Йосифа Сліпого постійно намагалися скомпрометувати, аби продовжити термін чи зробити умови перебування строгішими. Особливо цей негласний тиск посилився під кінець його третього засуду – перед 1963 роком. Провокації зазвичай були «релігійного спрямування».
У Печорі одна вірменка приносила заслаблому владиці гарячий настій із березових гілок, що був як ліки. Але й ця «добродійка» потім виявилася шпигункою і провокувала Сліпого. Просила охрестити дитину одного «опера», мовляв, батьки таємно шукають священника, потім казала, що когось треба поховати, а як нарешті виявила бажання сповідатися, тоді Йосиф Сліпий відправив її до владики Миколая Чарнецького, на якого в таборі звертали меншу увагу.
«Був там один протоієрей з Полтавщини, чиста худобина, без совісти. Найперше розповідав мені про автокефалію Липківського (…). Опісля він прийшов до мене до сповіди, але я йому сказав, що він православний, то нехай іде до православного священика. Як йому не повелися ті провокації, то він з ягняти перемінився у вовка. Вслід за тим поставили ще інших наглядачів, і я не міг вже правити Служби Божої. Тоді я правив сидячи, в себе на ліжку».
За Святі Дари Патріархові служили родзинки, які присилали йому в посилках, і таборовий хліб. Узагалі тема тайних богослужінь у таборах заслуговує окремого дослідження. Згідно з уставом священнику потрібно звершувати певну кількість богослужінь упродовж тижня, в неділі та свята. У таборах начальство часом могло закрити очі на богослужіння у великі християнські свята – Різдво та Великдень, але щоб відправити щоденну чи недільну літургію, треба було подумати не тільки про хліб і вино (родзинки) на освячення, але й про місце і час, коли можна привернути до себе найменше уваги. Часто священники звершували літургію, сидячи чи лежачи на своїх койках. Наприклад, отець-редемпторист Михайло Винницький служив божественну літургію лежачи. За престол йому служили власні груди, а футляр від окулярів за дароносицю. Для блаженного Василя Величковського літургійним посудом і водночас престолом була бляшанка з-під консерви.
У той же час радянські посіпаки так намагалися скомпрометувати Йосифа Сліпого, що подекуди їхні дії та пропозиції були геть ірраціональними. Про один із таких шпигунських логічних конфузів Блаженніший згадує: «Раз підіслали до мене одного православного священика, що був дневальним в якомусь бараці, це знак, що з їх прихильників. Він мав Святе Письмо по-російськи, і я його просив, щоб позичив мені, але він не хотів. Коли вже кінчалися вісім літ кари, тоді провокації ставали щораз більше настирливі. Саме десь при кінці 1952 року або на початку 1953 року підіслали того самого православного священика. І він зачав мене намовляти, щоби утворити релігійний гурток. Я, вислухавши його, в дуже таємний спосіб предложену, пропозицію, сказав йому: «То ви не хотіли мені позичити Святого Письма прочитати, а хотіли б закладати тайний гурток». І він попросту втік сей час від мене та вже більше не зближувався».
Ставлення до апостазії. Альтруїзм
Хоч Йосиф Сліпий ставився однозначно несхвально до тих, що підписали перехід на православ’я, проте такий його підхід базувався радше на розумінні та співчутті до відпалих, аніж на злості. Звичайно, серед «підписантів» були й такі, що свідчили проти нього на суді, але про них він відгукується радше з жалем, аніж зі злістю (пор. Лк 22, 61-62).
Під час допиту на наказ слідчого дати інформацію про священників, які підписали православ’я, Блаженніший проявляє гумор: «Я відповів, що я їх собі не пригадую, тому що всіх священиків у цілій митрополії було звиш 3000, бо мої зізнання могли б їм ще більше пошкодити в їхньому нещастю. Я казав лише, що вони під терором перейшли на православіє, а так само відбулася і вся імпреза Львівського «собору».
Життя в таборах ГУЛАГу не було легким для сильних і здорових, не кажучи вже про старшого чоловіка. Важка праця, погане харчування, непридатні умови для життя та постійне психологічне напруження накладали свій відбиток на здоров’я Патріарха. Смерть Йосифа Сліпого не була вигідна КДБ, натомість напівсмерть, тобто знесилення організму, ще й як. Навіть якщо ув’язненого обстежували і виписували рецепт, ліки давали не завжди. Був такий випадок, коли Йосифа Сліпого виписали зі шпиталю з високою температурою:
«Вранці начальник-лікар сказав мені, що мусить мене виписати зі шпиталя, хоч я мав 38 горячки, дизентерію і страшне ослаблення. Був це приказ «опера» – уповноваженого, і на це не було ніякого рекурсу. І так вони завжди зі мною робили за весь час каторги… навіть із запаленням легенів і 39 горячки».
Священників чи монахів у таборах можна було легко відрізнити за спокійною поведінкою, неконфліктним ставленням до людей (пор. Мт 11, 29). Не дивно, що постать Патріарха Йосифа виділялася, і в’язні часто здогадувалися, що він має духовний сан. У «Споминах» також записане звернення до Сліпого одного зі співв’язнів: «Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що поряд інші люди добре до вас відносяться. Ви ніколи з ніким не сваритеся, а передусім не чув я ніколи з ваших уст лайки».
Ще один зі спогадів, який доповнює портрет в’язня зі статусом глави Церкви, залишив дисидент Авраам Шифрін, який перебував із Блаженнішим в одному з таборів Мордовії:
«Митрополит виглядав велично навіть у своїй арештантській одежі. Його поведінка примушувала навіть вартових солдатів ставитися до нього ввічливо. Спокійний, висококультурний, він сидів у радянських таборах, […] у тому кип’ячому казані «злодійської каламути» уже друге десятиріччя […], тримався непохитно і старався не бути тягарем нікому, а допомагати іншим[…] Його уважливість та ласкавість приваблювала до нього людей».
У таборах, окрім шпигунів, були справжні доброзичливці, які всіляко намагалися допомогти вже літньому чоловікові. Багато хто з них навіть не підозрював, що Йосиф Сліпий не лише священник, але й глава переслідуваної тоді УГКЦ, але деякі все ж знали. У «Споминах» Патріарха читаємо:
«…Я присів на якусь лавку та й, прибитий, молився і думав, що в тому положенню робити. Тоді приступив до мене і заговорив, збудивши мене немов зі сну, один молодий наддніпрянець, кажучи: «Ви мене не знаєте, але я вас добре знаю. Я приніс отут горня горохової зупи»[…] імени він свого не подавав».
«Коли я йшов рано голодний і ослаблений через лягер, вибігла напроти мене якась худа, інтелігентна жінка 50-60 років, встромила мені якийсь чорний разовий підпалок (пляцок) і ложку масла. «Ви мене не знаєте, але я вас знаю», сказала і зникла[…] це була немов з’ява».
Цікавим є й спогад Патріарха про лікування у табірного дантиста з Миколаєва: «Знаєте, чому я вам лікую зуби? Я, трохи здивований, відповів: «Може у вас ще дещо українського почуття?» А він на це: «Так, але і ще інша причина. Коли вас провадили до мене, то побачив вас, працюючи на подвір’ю, директор Петербурзького (Ленінградського) Ермітажу (найбільшого царського музею) і сказав до мене: «Якщо можете що допомогти Митрополитові, то поможіть, я вас прохаю. І тому я взявся направляти ваші зуби».
Ніна Поліщук
Закінчення в наступному числі
