Вкотре, Українська Греко-Католицька Церква стала каменем спотикання у відносинах між Римом і Москвою. Патріарх Російської Православної Церкви Кирил (Гундяєв) готовий зустрітися з Папою Бенедиктом XVI тільки за умови повернення більш ніж 500 колишніх православних храмів у Західній Україні, які в даний час належать греко-католикам. Про це заявив митрополит Волоколамський Іларіон (Алфєєв) в січні цього року («Ukraine blocking Vatican, Russian church meet,» Reuters, January 12, 2010, in Kyiv Post, January 13, 2010).
Для тих, хто пам’ятає Ostpolitik (Східну політику) Ватикану, а також католицько-православні екуменічні стосунки 1960-х і 1970-х років, це звучить дуже знайомо. Питання Української Греко-Католицької Церкви, насильно ліквідованої і приєднаної до Московського Патріархату в 1946 році, було отрутою для церковних дипломатів і екуменістів, аж до виходу УГКЦ з підпілля та легалізації церковного життя в Україні у 1989-1991 роках. Однак так виглядає, що сьогодні, відновлені греко-католицькі парафії знову стали на заваді стосункам Ватикану і Москва.
Ці взаємини, однак, сьогодні увійшли в нову фазу. Вступ до Європейського Союзу православних Румунії, Болгарії та Кіпру, а також ряду інших країн зі значною кількістю православного населення, надала Росії простір для нової місії. Як сказав більш ніж п’ять років тому Пол Гобл: «зростаючий вплив Православ’я у Європі дозволив Російській Церкві розширити свою діяльність задля задоволення як її власних інтересів, так і інтересів російської держави». У цьому контексті, також зросла вага впливу єпископа Віденського і Австрійського Іларіона (Алфєєва) (сьогодні митрополит Волоколамський і голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату – ред.), представника РПЦ що займає важливе місце в європейських міжнародних інституціях, (Paul Goble, «Eye on Eurasia: An Orthodox Christian European Union,» UPI, October 5, 2004).
Що це значить для Католицької Церкви? Покійний Папа Іван Павло II, реагуючи на стрімке погіршення стану західноєвропейського християнства, закликав до «нової євангелізації» континенту. У відповідь Російська Православна Церква запропонувала, щоби обидві Церкви боролась разом із Західним постхристиянським секуляризмом. Митрополит Іларіон також нещодавно виклав свою точку зору на проблеми рехристиянізації Європи у передмові до російського видання збірки промов Папи Бенедикта XVI (SEIA Newsletter No. 171, December 2009, pp. 17-18). А відновлення дипломатичних відносин між Росією і Ватиканом, про що було повідомлено 3 грудня минулого року, повинні ще більше сприяти співробітництву між Московським Патріархатом і Римським Апостольським престолом.
Мабуть ніхто в Росії не має таких вдалих можливостей для популяризації спільної реєвангелізації Європи спільно із Римо-Католицькою Церквою, ніж нинішній Патріарх Кирил. У 1971-1974 роках ієромонах Кирил (Гундяєв) представляв Московський Патріархат у Всесвітній Раді Церков у Женеві. Як голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату з 1989 року, він вразив європейців своєю владною мовою і безпосередністю у спілкуванні з Західним світом. Після смерті Патріарха Алексія II (Рідігера) 5 грудня 2008, Кирил був обраний Патріархом Московським. Пол Гобл так характеризує методи керівництва Церквою Патріарха Кирила: «Авторитаризм вдома і екуменізм за кордоном» (Paul Goble, «New Russian Patriarch Kirill to push nationalist agenda at home, ecumenism abroad» «The Ukrainian Weekly», February 22, 2009, p. 2). Також досить логічним, стало призначення (після обрання Кирила Патріархом) на посаду голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату молодого єпископа Іларіона, який здобув освіту в Оксфорді. Невдовзі останній був призначений архієпископом Волоколамським, а згодом митрополитом.
Слід зазначити, що пропозиція співпраці з боку Російської Церкви є вдалою. Працюючи разом, дві найбільших у світі Церкви справді можуть зупинити хвилю секуляризації; такі тенденції, врешті-решт, мають циклічний характер. У той час, коли Рим прагне відродження католицизму серед французів, іспанців та італійців, Москва може зосередитись на Болгарії, Румунії та Греції. Правда, можна поставити запитання, а чи здатна Московська Патріархія реєвангелізувати Європу тоді, коли вона не спроможна зробити цього у себе вдома, в Росії, де всі декларують свою формальну приналежність до Церкви, однак кількість практикуючих християн залишається вкрай скромною. Але це вже їхня справа. Більш справедливим буде запитання: яким правом Москва мала б відігравати провідну роль у православному світі стосовно реєвангелізації. Чому ця роль не відведена Вселенському Патріархату, який є партнером Ватикану, до того ж, йому рівним?
Тут є кілька причин. На відміну від Вселенського Патріархату, Російська Православна Церква має підтримку сильної держави. Вона є найбільшою православною Церквою та має ядро вірних готових присвятити себе цьому служінню. І, на думку митрополита Іларіона, вона є наднаціональною, будучи Церквою не тільки Росії, а й низки інших країн із православним населенням, враховуючи Білорусь, країни Балтії і Україну (SEIA No. 171, pp. 6-7).
Наступне запитання: чи змінились стосунки між Ватиканом і Москвою після обрання «німецького» Папи? У недавньому інтерв’ю Папський нунцій в Україні Іван Юркович, визнав обопільну зацікавленість католиків і православних у протистоянні європейському секуляризму («Український Тиждень,» 22 січня 2010). Але тут постає справедливе запитання: чи буде досягнення спільних цілей знову вирішуватись за рахунок українських греко-католиків? Чи буде Москва вимагати від Риму знехтувати католиками у Росії, Білорусі та Україні? Московський Патріархат дотримується Російського законодавства, яке не визнає католицизм однією з традиційних релігій Росії. Також РПЦ, як правило, протестує проти діяльності католиків в Україні. А також Московська Патріархія і надалі плекає особливу ненависть до греко-католиків. Отже, Москва може спробувати натиснути на Російську, Білоруську, і Українську Греко-Католицькі Церкви, щоб вони припинили своє існування, вимагаючи, щоб їхні вірні обирали між Латинським Католицтвом і Російським Православ’ям. У цьому контексті, багаторічні скарги Московського Патріархату на нібито захоплення українськими греко-католиками православних храмів виходять за межі простого бажання повернути нерухомість .
Тут треба згадати необхідність дотримання юридичних процедур під час повернення церковного майна. У більшості випадків, з 1989 року, вони були дотримані. Якщо митрополит Іларіон стверджує, що деякі храми належать громадам українських греко-католиків незаконно, він повинен назвати їх та подати докази цієї незаконність. Тоді ці конфліктні питання можуть бути розв’язані в судовому порядку.
Поза тим, реальні претензії Москви можуть мати інше підґрунтя. Українська Греко-Католицька Церква ставить під загрозу провідну роль Московської Патріархії у новій євангелізації Європи, а це значно перевищує втрату кількох сотень парафій в Західній Україні. Камінь спотикання може стати наріжним каменем. Бачення Патріарха Любомира Гузара стосовно єдиного Київського Патріархату греко-католиків і православних у сопричасті як з Римом, так і з Константинополем, може не тільки відсторонити російських екуменістів, але, об’єднавши західну та східну традиції, стати для Європи найбільш переконливим прикладом оновленого християнства.
Та наразі Москві не варто боятися привиду єдиного Київського Католицько-Православного Патріархату. Допоки українські християни ослаблені і роз’єднані це залишатиметься нездійсненною мрією.
Андрій Сороковський, Rockville (США)
Переклав Анатолій Бабинський
