Неможливо повністю висвітлити всю історію церковно-державних стосунків у Сполучених Штатах Америки, їх теорію і практику, в межах однієї статті. Тому наразі пропоную читачеві визначити кілька принципів із американського досвіду цих стосунків та з’ясувати, чи цей досвід можна застосувати в умовах України.
Може виникнути справедливе запитання: яким чином американський досвід у церковно-державних взаєминах може бути корисним для України? США належить до іншої релігійної і правової традиції, адже це – від самого початку протестантська країна із звичаями англійського права. Але беззаперечним також є й те, що Америка стала свого роду лабораторією для європейських політичних ідей. Сполучені Штати, по суті, були першою сучасною країною, заснованою на політичних принципах, а не на етнічних засадах, принципах спільної культури чи традиції. (Другою такою країною, до речі, був Радянський Союз). Серед цих принципів були певні ідеї Просвітництва про права людини, юридичне право й уряд, а також про місце релігії та Церкви. У різний спосіб ці ідеї досягли й України. У сучасному взаємозалежному світі особливос‑ ті правової культури однієї країни або її традиції часто приймаються й іншими державами. Тому цілком логічно, що Україна як європейська держава може отримати користь від результатів різних американських експериментів у царині церковнодержавних стосунків.
Кожен експеримент у лабораторії починається з гіпотези, і кожна гіпотеза певною мірою закорінена в досвіді. Досвід європейського християнства в сфері церковно-державних стосунків можна розглядати у вигляді трьох моделей. З самого початку християни сприймали державу як царство кесаря і влаштовували життя своїх громад «паралельно» до цього царства. Можна умовно називати це «моделлю співіснування». Однак вже під час гонінь християн у Римській імперії Церква й держава вступили в конфлікт – і це була наступна модель стосунків. Після того, як християнство стало офіційною релігією імперії, ближче до кінця четвертого століття, сформувалась третя модель, в якій Церква була вже партнером держави й мала її підтримку. Хоча цей третій зразок співпраці протривав понад тисячу років на візантійському Сході, на Заході Церква знову опинилася у конфлікт із державою, наприклад, із Священною Римською імперією.
З часу Реформації третя модель співпраці й взаємної допомоги держави та Церкви набуває нових форм у протестантських королівствах і князівствах. Проте у Новий Час відновилась модель конфліктного співжиття Церкви й держави спершу після Французької революції, а пізніше націоналізм і соціалізм стали державними ідеологіями і в своїй суті були вороже налаштованими до Церкви.
Засновники Сполучених Штатів Америки успадкували англійський досвід співпраці Церкви й держави, по суті державної Церкви на чолі з королем. Але деякі американські колонії були засновані релігійними дисидентами, тому серед «отців-засновників» США («founding fathers» – «отці-засновники» США – група американських політичних діячів, які відіграли ключову роль у створенні американської держа‑ ви. Здебільшого сюди зараховують делегатів континентального з’їзду, які підписали Декларацію про не‑ залежність і Конституцію США. – прим. перекладача) були й люди, пов’язані з релігійними меншинами. Крім того, вони наслідували ідеї політичного філософа Джона Локка в тому, що свобода совісті та релігії повинна бути поза «соціальним контрактом» між народом і державою. Таким чином, держава не має влади над особистими релігійними переконаннями.
Отже, перша поправка до Конституції США 1787 року (яка є однією з десяти поправок, укладених 1791 року як «Bill of Rights») містить два взаємопов’язаних принципи релігійної свободи. Перший забороняє «встановлення релігії», тобто створення державної Церкви, як, наприклад, Церква Англії. Друга захищає «свободу віросповідання» громадянина. Це розумілось так, що саме існування державної Церкви, ймовірно, позбавить членів інших Церков повної релігійної свободи. Взяті разом, ці два принципи поставили США серед країн, де нормою є модель співіснування на противагу моделям конфлікту чи тісного співробітництва.
В Конституції США не має згадки про «відділення Церкви від держави», як це прийнято в європейських конституціях. Хоч поняття «стіни відділення» Церкви від держави було згадане Томасом Джефферсоном у листі від 1802 року до баптистів Данбері (Коннектикут), воно не з’являлось у вироках Верховного суду аж до 1947 року. Більшість американців розуміють, що в тоді як розділення церкви і держави може бути похвальним як загальний принцип, в абсолютному сенсі впровадити його в життя нереально. Дійсно, Верховний суд встановив, що такого «суворого відділення» у Сполучених Штатах не існує. Конституційні принципи, що забороняють створення національної Церкви і захищають свободу, є більш практичними. Вони були предметом цілого ряду рішень Верховного суду і нижчих судів, які відображають тривалі дебати в американському суспільстві щодо цього питання і сформували американське законодавство у цій царині.
Слід зазначити, що Сполучені Штати мають федеральну систему державного управління. Перша поправка спочатку стосувалась загальнодержавних законів, прийнятих Конгресом, а не законодавства, прийнятого окремими штатами. Тому у ХІХ столітті багато штатів «створили» Церкви («офіційні», «державні» Церкви – прим. перекладача). Треба також пам’ятати, що в більшості випадків Верховний суд у своїх рішеннях стосовно взаємин між Церквою і державою розглядає звернення судів нижчої інстанції, стосовно відповідності конкретних законодавчих актів Конституції. Навіть найзагальніші судові рішення виробляються в контексті конкретних випадків. Тому чітко сформулювати, незалежно від обставин, що визначає закон Сполучених Штатів з питань церковнодержавних стосунків, є важко.
Які аспекти перманентного американського обговорення, церковно-державних стосунків може бути корисним для України? Одним із принципів, який стосувався заборони встановлення офіційної Церкви з першої поправки і постав в рішеннях Верховного суду, визначав, що федеральний уряд повинен уникати надмірного «злиття» з будь-якою Церквою чи релігією. Це питання порушується в конкретних випадках: наприклад, чи в державних школах повинна відбуватись молитва перед заняттями, або ж чи приватні школи, які утримують Церкви, мають отримувати державні субсидії. Церкви, так само, як і інші релігійні установи, користуються податковими пільгами у своїй благодійній діяльності. Але що, якщо така установа займається діяльністю, яка не відповідає дер‑жавній політиці? Чи може вона зберегти такі податкові пільги? Якщо католицькі лікарні отримують федеральну або державну підтримку й відмовляються робити аборти або надавати працю гомосексуальним робітникам, вони можуть втратити державну допомогу. Чи є це дискримінацією на основі релігійних переконань, чи просто відмова у наданні певних привілеїв?
Оскільки Конституцією України задекларовано відділення Церкви від держави і школи від Церкви, видається малоймовірним, що такі питання будуть виникати. Але церковні лідери повинні постійно пам’ятати, що надмірне злиття держави й Церкви може виявитися шкідливим для самої релігійної інституції. Ситуація довкола католицьких лікарень в США, які, можливо, доведеться закрити, тому що вони стали залежними від федеральної допомоги, і виникла проблема із прийняттям федеральних стандартів щодо абортів та одностатевих партнерів, повинна бути свого роду попередженням.
Інший принцип американської юриспруденції, який стосується за‑ борони на встановлення офіційної Церкви, є те, що держава повинна уникати «надавання переваги» будь-якій Церкві чи релігії. Це питання було порушено у зв’язку з такими символічними випадками, як присяга вірності прапору США, яку за‑ звичай виголошують у школах. У 1954 році після фрази «один народ» була додана фраза «під Богом». Інші випадки були пов’язані з фізичним символами, такими як зображення Старого Завіту на будівлі суду, встановлення різдвяних ясел перед міською управою або хреста на федеральній землі. У таких випадках позивачі стверджують, що, схваливши символи християнської віри, уряд «встановлює релігію» на шкоду тих громадян, які не визнають цієї конкретної релігії або будь-якої релігії взагалі. Адвокати уряду ствер‑ джують, що такі прояви не мають релігійного призначення, але мають історичну цінність або представляють американські традиції. Наприклад, різдвяна тематика правомірно зображається на державній власності, оскільки Різдво є в Америці не тільки релігійним, а й світським святом. У цьому випадку, ціною завдяки якій Різдво святкується в публічний спосіб, є секуляризація цього свята.
Заборона на публічну підтримку релігії інколи набуває комічних форм. У 1958 році США відчайдушно намагались наздогнати успішний в космічній сфері Радянський Союз, який вивів на орбіту на той час вже два супутники. Виник незначний скандал, коли в пресі з’явилось повідомлення, що на навігаційній системі ракетоносія супутника Vanguard І було прикріплено медальйон святого Христофора. Деякі американці були обурені не тільки тому, що було порушено принцип відділення Церкви від держави, а й тим, що його порушили «папісти». До речі, запуск апарата – який відбувся 17 березня, у День святого Патріка, пройшов успішно.
Заборона на встановлення офіційної конфесії, однак, не означає, що держава не може іноді співпрацювати з релігійними організаціями. Адміністрація Буша, наприклад, сприяла соціальним програмам, «базованим на вірі» («faith based») і спрямованим на боротьбу з алкоголізмом, наркоманією і бідністю. Прицерковні організації отримали федеральну підтримку у своїх соціальних програмах. Релігійний елемент у цих програмах, зазвичай, вважається прийнятним, якщо вони мають «секулярні цілі», які б сприяли соціальному чи економічному покращенню. В останні десятиліття комунізму керівництво Східної Німеччини, наприклад, було позитивно налаштованим до залучення протестантських Церков для допомоги у боротьбі з соціальними недугами. Враховуючи великі труднощі з алкоголізмом, наркоманією, секс-торгівлею, поширенням СНІДу, видається зрозумілим, що Україна повинна робити те саме.
Іноді забувають, що головною причиною заборони «встановлення офіційної Церкви» був захист свободи віросповідання. Джеймс Медісон, «архітектор Конституції», вважав, що відділення Церкви від держави, хоч прямо в тексті про це не говориться, буде захищати Церкву. У багатьох рішеннях федеральних судів і Верховного суду свобода віросповіданя брала гору над очевидними інтересами держави. В одному дуже відомому випадку членам секти Аміша було дозволено навчати своїх дітей всередині своїх громад, а не посилати їх у державну середню школу. Сьогодні багато християн у Сполучених Штатах вважають за краще навчати своїх дітей вдома, оскільки не поділяють того, що викладається в державних школах. Питання свободи віросповідання також виникали у випадках, пов’язаних з відмовою виплачувати допомогу у звязку з безробіттям для осіб, які втратили свої робочі місця, тому що вони відмовилися працювати у святкові дні своєї релігії. Право дотримуватись релігійного календаря було також захищене законом. Навіть зобов’язання нести військову службу поступилось праву не робити цього, коли це суперечить совісті, наприклад, у випадках пацифістських християнських сект. Водночас існують обмеження на свободу віросповідання: багатоженство, яке практикується однією з гілок мормонів, наприклад, не є загальним правилом.
Однак більше занепокоєння викликає недавній випадок із католицькою благодійною організацією, яка працювала протягом більше ніж століття в штаті Массачусетс, влаштовуючи будинки сімейного типу для сиріт. Коли в цій статі було узаконено одностатеві шлюби, організація зазнала тиску. Її спонукали до того, щоб вона влаштовувала сиріт в будинки і з одностатевими «батьками». Єдиною альтернативою з етичної точки зору було припинити свою діяльність. Таким чином, там, де моральні принципи Церкви вступають в конфлікт із законом держави, Церквам, можливо, доведеться відмовитися від соціальної діяльності.
Хоча початковою метою положення про заборону встановлення офіційної Церкви був захист менших християнських Церков, таких як баптисти чи методисти, від «офіційної» Англіканської Церкви, ідея була розширена до захисту нехристиян і атеїстів від будь-якого «державного християнства» чи «державної релігії» взагалі. Може виникнути запитання: яким чином держава може захищати свободу віросповідання тоді, як атеїсти протестують проти державного визнання релігії як такої взагалі? Бо якщо «свобода віросповідання» нерелігійних чи антирелігійних філософій можуть бути захищені, то, з іншого боку, мусить бути заборона для держави підтримувати такі філософії. Таким чином, деякі християни протестують проти викладання в середніх школах філософії матеріалізму. Вони вважають, що викладанням дарвінізму школи підтримують матеріалістичні теорії. Але в останньому випадку позов, щодо вивчення у школах християнської теорії розумного задуму поряд з дарвінівською теорією еволюції не було задоволено.
Принцип заборони на встановлення офіційної релігії було розширено до деяких сумнівних меж. Було трохи розширено заборону на занадто тісні зв’язки між державою та релігійними групами, щоб виключити будь-який зв’язок між політикою і релігією. Представники секулярних кіл стверджують, що релігійні ідеї не мають місця в політичному дискурсі. Від тих, хто займає державні пости, очікується, що вони відкладуть у бік свої релігійні переконання під час виконання службових обов’язків. Але навіть це правило не застосовується рівномірно і неупереджено. Таким чином, кандидат у президенти Джон Ф. Кеннеді, який був римо-католиком, був змушений заспокоїти Конвенцію баптистів, що його релігійні переконання не впливатимуть на його роботу на посаді президента. Зовсім недавно, судді-кандидати в Верховний суд, які є католиками, пройшли відповідні співбесіди, метою яких було з‘ясування того, що їхні «приватні» переконання не впливатимуть на їхні судові рішення. Тим не менш, маловірогідно, що хтось буде протестувати, якщо президент чи суддя Верховного суду керуватимуться у своїх рішеннях іншими релігійними поглядами або системами переконань, такими як баптизм, унітаріанізм чи матеріалізм або світський гуманізм. Також відомо, що деякі з перших президентів США були масонами, але це не стало причиною їх відсторонення від влади.
Заборону релігії в публічному дискурсі можна розглядати як неправильне розділення Церкви і держави. Захист релігійних і цивільних інститутів один від одного не вимагає розділення релігійного і політичного мислення. Історично склалося так, що саме релігійні принципи часто надихали політичні ідеї. Вимога до політиків відокремлювати свої політичні погляди від релігійних переконань провокує виникнення «розділеного мислення». Наприклад, деякі політики стверджують, що як католики вони виступають проти абортів, але як законодавці вони толерують це явище. Таким чином, вилучення релігії з публічного дискурсу ділить совість державного службовця.
Тому протягом всієї історії Сполучених Штатів превалювало співіснування між релігійними громадами і державою, а не конфлікт, з одного боку, або дуже тісна співпраця з іншого. Останнім часом, однак, відбулося кілька конфліктів. У Манхеттенській декларації 2009 року близько 150 християнських лідерів США попередили, що релігійна свобода, а також святість шлюбу і самого людського життя, опинилися під загрозою. Якщо уряд буде порушувати ці принципи, вони стверджують, що вірні вдаватимуться до актів громадянської непокори. Так, як це робили такі відомі особи, як Генрі Девід Торо і преподобний Мартін Лютер Кінг-молодший: обоє потрапили до в’язниці, але не підкорились законам які порушували принципи християнської совісті. Іноді люди змушені порушувати закони держави, щоб дотриматися закону Божого.
З цих трьох моделей церковнодержавних стосунків, згаданих у цій статті, Україна пережила як тісне співробітництво, так і конфлікт. Як і його попередник – царат, радянський режим підтримував тісну співпрацю з Російською Православною Церквою, водночас упосліджуючи інші конфесії, зокрема, греко-католиків. Після здобуття незалежності в 1991 році багато українців виступали за тісну співпрацю між державою та Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Сьогодні ж інтереси держави знову перемістились в напрямку Московського Патріархату. Незважаючи на те, що теоретично такі стосунки базовані на візантійському принципі «симфонії», така співпраця легко вироджується в державний контроль і маніпуляцію. Можливо, кращим варіантом для церковно-державних стосунків в Україні було б повернення до апостольської моделі «співіснування» Церкви й держави, яка також була нормою в Сполучених Штатах. Але, звичайно, це має вирішувати тільки народ України.
Переклад з англійської А. Б.
Андрій Сороковський, Rockville (США)
