(Коментар)
Урядовий Комітет гуманітарного розвитку прийняв рішення про введення богослов’я до списку науково-навчальних дисциплін. Це лише перший крок до того, щоб випускник навчального закладу, де вивчається богослов’я, отримував диплом, визнаний в Україні. Наступні кроки державного стандарту богослов’я, ліцензування богословської програми і, нарешті – акредитація навчального закладу.
З найбільшою радістю, без сумніву, ця подію сприйняли у Львівській Богословській Академії. Насамперед тому, що сама ЛБА від перших днів свого відновлення провадить інтенсивну роботу в цьому напрямку. Отже, щонайменше сім останніх років відповідні інституції у Києві систематично отримували різного роду імпульси зі Львова і успішно їх присипляли.
Про один момент із цього довгого досвіду згадує о. ректор Борис Гудзяк: “Коли ми вперше поставили питання богослов’я перед київськими чиновниками, нам відповіли: “Про теологію ще можна думати, а про богослов’я навіть нема що говорити”. Абсолютне нерозуміння речей. І те, що сьогодні ці чиновники підписали такий указ, треба розцінювати не інакше як чудо. І в ньому найважливіше, може, навіть не визнання богослов’я. Для нас, християн, це насамперед наука стійкости віри у досягненні наших мрій та завдань. Таки можна і в нашій державі без лукавства, без неправди, без хабарів та “задніх дверей” досягти поставленої мети”.
Чому богослов’я так довго не визнавалося? Пояснити це на здоровий глузд ніхто не брався: і це, як на мене, перша й достатня ознака лобіювання заборони визнавати богослов’я в Україні політбюром Російської Православної Церкви. Така позиція могла б видатися щонайменше незрозумілою, якщо асоціювати речі лише за зовнішніми ознаками богослов’я – Бог – Церква. Коли, однак, копнути глибше, тоді стане зрозумілим: єдина реально діюча в Україні сила, яка має великий вплив на рішення в київських кабінетах і якій невигідне визнання богослов’я – то РПЦ. І на те є багато причин, але дві з них, здається, найвагоміші. На сьогодні в Україні не кваліфікують як макулатурні (в юридичному, звісно, сенсі) тільки ті дипломи богословів, які видано на території Росії. І цей парадокс став результатом двох юридичних передумов: перша невизнання богослов’я в Україні і визнання його в Росії; друга – визнання на території України всіх дипломів, виданих у Росії. Але якщо б ця причина була єдиною, то це б свідчило про ревне бажання РПЦ охопити своїм служінням різні соціяльні та державні служби, які, власне, наявність документа про освіту беруть до уваги. Але оскільки такий порив політбюро РПЦ не передбачають, то головну причину треба шукати в чомусь іншому. І вона, власне, у відповіді на запитання: “Чому УГКЦ потребує визнання богослов’я?”. Бо вже сотні, а незабаром тисячі фахових богословів (серед них і миряни), готові йти до різних суспільних структур на працю. Визнання богослов’я робить їх суспільний потенціял в державі легітимним. Звісно, що це лякає більше, ніж навіть сотня греко-католицьких парафій на “канонічних територіях Російського православ’я”. Адже тут навіть не апелюватимеш до універсального аргументу про свою унікальну східність. Це треба ковтнути як даність. Тож звісно, поки ще була сила, робилося все, щоб той глевкий кусень до горла просто не дійшов. Але щось завадило. І те щось вибори.
Відомо, що ніхто не хотів навмисно нашкодити планам політбюро РПЦ, просто на горизонті українського політикуму з’явився новий пріоритет прийти до влади на нових виборах. Оскільки активно діюча в Україні у стисло політичній сфері РПЦ набила собі якусь ціну, то треба вважати, що в якомусь критичному моменті ця ціна виявилася замалою. І нічого в цьому дивного нема. Так стається завжди, коли вічні вартості замінюють тимчасовими. Знайшлися охочі розголосом своєї причетности до визнання богослов’я в Україні отримати прихильність релігійних галичан. І це бажання переважило небажання опонентів визнати богослов’я. Гола політика.
Микола Княжицький, який за останні кілька місяців допомагав представникам Богословської Академії достукатися до високих київських кабінетів, ситуацію з богослов’ям оцінив ось як: “Київська влада просто не знала, чому це треба зробити: ніхто не приносить хабарі, немає вказівки зверху, просять про акредитацію Греко-Католицька Церква, а не відомо, як до неї ставитися – вказівки ставитися до неї добре ще не надійшло… Ці люди просто були розгублені. Остаточно нам вдалося цих людей переконати. Академія до певної міри є унікальною. Усі інші конфесії не порушували так гостро цього питання. Воно для них не є таким актуальним, можливо, тому, що загалом їхні навчальні заклади готують священиків. Натомість в Академії навчаються і світські люди”.
Причетність п. Миколи до визнання богослов’я в Україні привабливо представлено у його передвиборній кампанії. А це для цілої справи подальшого визнання богословських навчальних закладів в Україні момент доволі симптоматичний. Цілком ймовірно, що наступні три кроки визнання богослов’я співпадуть із наступними виборами. І це буде ще один екзистенціяльний доказ того, що випадковостей не буває.
