В тяжких змаганнях за помісність із керівними силами Ватикану дістаємо ще й удар від наших братів православних. «Українське Православне Слово», офіційний орган Української Православної Церкви в Америці, ч. 4 за квітень 1972 p., в статті «Ще одна нагода до невдоволення», подаючи невдоволення українського мирянства висвяченням о. Кривого без згоди проводу УКЦеркви, кінчить свої міркування так: «Про Берестейський» пакт Польщі з Римом та ті наслідки, що він їх приніс Україні, – вже чимало писали. Залишається вже тільки дивуватися, чому тоді наші брати-католики так уперто і цупко тримаються того пакту, що його підписали Польща і Рим «на зніщенє Русі»… «Отже ще раз пише редакція «УПСлова» — Польща і Рим. Чи це незнання і нерозуміння історії, чи таки свідома образа українців католиків? Чи одне і друге!
Не поляки ані Рим, але тодішня українська православна ієрархія ставила свої вимоги, чи услів’я на з’єднання, так до папи як і до польського короля, які мали ґарантувати їх. Артикул 32-ий вимог, /Благовісник Верх. Архиєп./: «Те все, ми — особи нижче названі, маючи охоту до тієї святої згоди для хвали Божого Імени і для спокою Святої Христової Церкви, ті артикули, які уважаємо потрібними для нашої Церкви і на які потребуємо наперед умов і запевнень на них від Св. Отця Папи і від Його Королівської милості…» Ці умови підписали: Михаїл — митрополит Київський і Галицький, Іпатій – єпископ Володимирський і Берестейський, Кирило Терлецький — єпископ Луцький і Острозький, Леонтій Пелчицький – єпископ Пінський і Туровський, Іоан – архимадрит Кобринськи – всі власноручно.
Знаємо з історії, що в той час українська православна шляхта масово переходила на римо-католицизм /Ярема Вишневецький/, православіє було дуже занепало, а константинопольський патріярх не мав можности, сили, чи авторитету дати йому поміч. При тому московські аґенти робили усі зусилля, щоб Українську Православну Церкву підкорити собі. В тій ситуації українська церковна Ієрархія шукала виходу зі ситуації. Вона бачила її у з’єднанні із Римом. І хто знає, як виглядала б нині Україна, коли б унію приняла вся Україна і коли б вона мала силу устоятися московській насильній акції за православієм. Може Пімен не очолював би нині нашої Церкви. І тому не можна тепер кидати каменем на тодішню нашу Ієрархію, мовляв, запродалась Польщі.
Дивує нас чому «УПСлово», УПЦерква, чи сам Митрополит завертають назад до давніх релігійних спорів. Кому це нині потрібно? Хіба нашим ворогам, щоб дальше нас розсварювати на релігійному полі. Чи тепер, у часі екуменічних розмов, у часі сердечних заяв і співпраці папи римського, вселенського патріярха царгородського i голови англіканської Церкви треба нам роздрапувати старі рани й питати одні других, на якій підставі ви існуєте?
Митрополит Мстислав мав опінію дійсного соборника, так серед православних як і серед католиків та на жаль, від часу його вибору на митрополита в Европі, а пізніше в Америці, він чимраз більше наступає на українських католиків. Не так давно видав заяву із осудом української католицької ієрархії за її відклики на права Берестейської Унії, у її змаганнях за автономію в світовій католицькій Церкві. Пізніше на тій підставі видав зарядження для священства не ставати разом до відправ із католицькими священиками /а сам став разом із католицьким єпископом Сапеляком при посвяченні пам’ятника Шевченка в Арґентині/. І так, ми замість вперед – ідемо назад.
Кажуть деякі православні, згідні з духом «ТПСлова» і заряджень православної консисторії – переходіть, ви католики, до православних. І треба запитати їх – до котрих православних; бо є тепер на еміґрації аж 5 зовсім від себе незалежних православних українських Церков. Вправді Церква під проводом владики Мстислава є найбільша, але Українська Католицька Церква на еміґрації є кілька разів більша, як усі разом православні. Творити шосту УПЦеркву? В тій ситуації і саме в часі стремління до поєднання усіх християнських церков таки найдоцільніше боротися за права й автономію внутрі католицької Церкви, найбільшої і найповажнішої між усіми християнськими церквами.
Також безпідставно критикують православні католиків за те, що вони не можуть осягнути патріярхату. А що стоїть православним церквам на перешкоді до структурального завершення православних церков? Тут вже нема ніяких фюрстенберґів, касароль чи якихсь пертрактацій з Москвою. Отже вина таки у них самих; незгода серед владик різних українських церков. Коли українські католицькі владики бодай час-до-часу виступають спільно в нарадах і посланнях, то цього ми ще не бачили у православних владик. Коли в Західній Україні існує ще Українська Католицька Церква в катакомбах разом із своїми підпільними єпископами, то про таку Українську Церкву у Східній Україні нічого не чуємо. Такої нема! Тому воно виглядає неповажно, коли репрезентанти православної Церкви проливають сльози над католицькою Церквою.
Вправді причиною заінтересування УКЦерквою проводом УПЦеркви подає «УПСлово» велику турботу, бо ж УКЦерква є частиною нашого національного організму, яка опинилася в полоні чужих центрів диспозиції, але трудно повірити у щирість цієї турботи у виді піднесення таких тяжких закидів, що унія накинена нам Польщею і Римом для знищення України.
Осуджуючи політику Риму супроти УКЦеркви не можна поминути мовчанкою того, що константинопільська патріярхія запродала Українську Православну Церкву московській патріярхії. А при нагоді відродження УАПЦеркви за часів митрополита Липківського відмовилася висвятити українського священика /самого Липківського/, на єрарха тої ж Церкви. Вона й до нині стоїть на тому становищі. Інакше бодай декляративно могла б проголосити уневажнення того торгу і визнати й проголосити українську православну Церкву автокефальною. Але така вже доля побитих та недержавних народів і тому не на місці, не розумно, є ставити собі закиди-образи, як це робить «УПСлово» під адресою українських католиків словами «…далі безмежно покірні чужим божкам».
Як далеко ми, не виключаючи деяких католиків, відстали від теперішнього духа часу, не тільки загально-світового, але таки нашого українського в Україні. Свідоцтвом цього може бути те, як ці справи уняв В. Мороз, за офіційним віроісповіданням православний, пишучи в обороні Української Католицької Церкви у Космачі на Гуцульщині.
Прикро є писати про ці справи саме в такому насвітленні, але трудно дальше зносити зневаги без оборони й не реаґувати на спроби розбурхання релігійних спорів і пристрастей.
