Божеську Гідність Христа Господа потверджує Його духова велич. В історії знаходяться великі завойовники, філософи, учені, але ні один з них не може стати на рівні з Христом Ісусом. Коли глянемо на славних людей здалека, вони видаються нам величними; але коли наблизимося і докладніше їх пізнаємо, вони маліють і тратять первісну і приманливу величність.
Протилежно мається справа з Ісусом Христом. Коли приглядаємося здалека, то Він здається нам малим, подібним до наших людей; але коли наблизимося і ближче Його пізнаємо, то позірна дрібність зростає і перевищує все, що людське. Так, великим, благородним, святим може бути тільки той, хто є джерелом величности і досконалости.
Послухаймо тепер на смерть засудженого в’язня на острові св. Єлени, який мав доволі багато часу ознайомитися з ученням Христа зблизька, як також приглянутися і аналізувати себе й інших великих людей.
Один з генералів Наполеона одного разу розговорився з ним про Божество нашого Спасителя. Наполеон відповів йому:
«Знаюся я на людях, генерале, і кажу тобі, що Христос не є людиною (чоловіком). Поверховні голови добачують подібність межи Христом і засновниками імперій, завойовниками і богами інших релігій. Такої подібности зовсім тут нема: між християнською вірою та будьякою іншою релігією існує безкрайнє провалля.
Перший-ліпший розв’яже це питання так як я, щоб тільки мав правдиве знання про ці проблеми і знав добре людей. Хто ж з нас, генерале, аналізуючи релігії різних народів, не міг би просто сказати їх творцям (фундаторам) — не є ви богами, ані післанцями божества; ані ваше післанництво не бере початку з Неба. Ви є зліплені з тої самої глини, що й інші смертельні люди; всі пристрасті і всі людські поступування є так пов’язані з вами, що треба було б їх зачислити так само, як вас, до ряду божеств, ваші святині й самі ваші священики голосять про ваш початок… Це є релігії і боги, яких би можна було порівняти з християнською релігією?
Коли йдеться про мене, то кажу, що ні.
Я бачу в Лікурґові, Нумі, Конфуцієві, Магометові законодавців, але нічого такого, що б могло об’явити їх божество: вони навіть самі не висували своїх претенсій так високо. Займали вони перше місце за своїх часів, подібно, як я. Нічого в них не показує Божого походження; ба що більше бачу багато спільного між ними і мною; вбачаю подібності, слабості й спільні помилки, які зближають їх до мене і до всього людського роду.
Не так мається справа з Христом. Все у Нього є гідне подиву, розум Його мені імпонує, а Його воля мене засоромлює. Поміж Ним і будьяким іншим на світі жодне порівняння не може мати місця. Це є зовсім відмінна істота. Народження Христа, Його життя, смерть, глибокість Його вчення (догм), які сягають вершків найбільших труднощів і є їх правдивим розв’язанням, особливий Його характер, як таємничої істоти, Його панування, Його мандрівка через ряд віків та країв: все це є для мене чудом. Якась неохопна таємниця приневолює мене до призадуми, з якої вийти не можу, таємницю, що її тут маю перед очима, якої заперечити не можу, але також і висвятити не смію.
Тут взагалі не бачу людини.
Говорити про Цезаря, Олександра Великого, про їх перемоги, про запал, що його запалити уміли в серцях своїх вояків, щоб їх потягнути зі собою на авантюрницькі походи. Адже ж в тім треба бачити прив’язання вояків до вождя, вплив його генія і перемоги, природні наслідки військової карности і вмілого проводу. Але ж як довго тривало панування Цезаря? Як довго тривав той запал вояків Олександра Великого? їх чарівливість тривала один день, одну годину, через час командування, відповідно до зміни (перебігу) війни.
Коли б перемога була не за ними, чи ж думаєш, що і запал вояків не був би з місця погас? Питаюся тебе, чи вплив Цезаря і Олександра Великого на їх війська скінчився з їх життям чи ні? Чи довго ще продовжувався поза границями їхнього гробу?
Чи можеш уявити собі небіжчика, що з вірним собі військом завойовує краї, військо, що посвячується на все для самої пам’яти того славного помершого? Чи можеш собі уявити, що була така примара, яка б тримала вояків без платні, без жодної надії на цім світі і яка на додаток приневолювала б вояків до всякого роду найдошкульніших терпінь? Тіло Туренія було ще тепле, а його військо вже відступало перед Монтекулем; про мене забувають мої війська, подібно як картаґенські війська забули за Ганнібаля! Оце наша могутність, нас всіх, великих людей. Одна програна битва повалює нас і відштовхує від нас наших приятелів! О, скільки Юд бачив я біля себе!
І нарешті, ось мій останній арґумент: не було б Бога в небі, коли б людина змогла заплянувати і виконати з цілковитим і повним тріюмфом найбільшу ідею викрасти для себе найвищу честь через присвоєння собі імени Бога. Один тільки Ісус відважився на це. Він тільки один сказав це виразно, твердив непохитно сам про себе самого: «Я є Бог», що дуже різниться від твердження: «Я є Богом».
Історія не згадує про нікого іншого, хто прибирав би собі оцей титул Бога… Яким же чином жид, що його існування більше доведене, ніж будь-кого іншого, що жив в тих часах сам один, син теслі може видавати себе за Бога, за істоту найвищу, за сотворителя всіх істот? Яким правом присвоює він собі честь всякого роду; будує собі віру власними руками, не з каменя, але з людей?.. Яким же чудом, як перевищує всі чуда, домагається Він любови від сторонніх людей, тобто домагається того, що є найважче для одержання на світі, і це Йому легко вдається. Звідси я доводжу доказ Його Божества. Олександер Великий, Цезар і Ганнібаль потерпіли поразку. Завоювали вони майже ввесь світ, а не спромоглися здобути собі приятеля. Може, я тільки єдиний в наших часах, хто любить Ганнібаля, Цезаря, Олександра… Правда, ми любимо наших дітей; але скільки є невдячних дітей? Чи твої діти, генерале, люблять тебе? Ти їх любиш, але я не певний, що вони відплатять тобі тим самим…
Христос тільки заговорив, а вже цілі покоління зараз же прив’язувалися до Нього вузлами далеко сильнішими, далеко стислішими від вузлів крови, союзом святішим і потужнішим, ніж будь-який союз… Всі, що щиро вірять в Нього, чують до Нього таку піднесену любов, що її нема сили зужити, ані сили обмежити, не здібний це зробити навіть самий час.
Я, Наполеон, найбільше похвалюю саме ось цю любов, задля якої часто над нею застановляюся, і це мене рішуче переконує в Божестві Христа…
Побуджував я пристрасно для себе прив’язання серед багаточисленного натовпу, що вмирали за мене. Борони мене, Боже, щоб я хотів чинити будь-яке порівняння між ентузіязмом моїх вояків та християнською любов’ю, які так різняться між собою, як і їх зміст. Але до того була потрібна моя присутність, електричність мойого зору, мій голос, моє слово: тоді святий вогонь запалювався в їх серцях. В дійсності, я знаю таємницю тої чародійної сили, яка пориває уми: але не є я в стані перенести її на когось. Жодний з моїх генералів не одержав її від мене, ні один її не відгадав. Також маю не більшу владу защепити на віки в людських серцях мого імени і вимагати любови до мене.
Сьогодні, коли я знаходжуся на острові св. Єлени, сьогодні, коли сам один я прикутий ось до цієї скали, хто ж воює і завойовує країни для мене? Хто співчуває мені в моїм нещасті? Чи думають про мене? Хто в Европі візьметься за мою справу? Хто залишився мені вірним? Де мої приятелі? Оце є вас двоє чи тільки троє, в котрих не завмирає ваша вірність до мене; тільки ви поділяєте зі мною моє вигнання».
Тут голос полководця прибрав особливий тон іронічної мелянхолії і глибокого смутку:
«Так моє життя іскрилося всім блиском корони і всевладного панування, а твоє, генерале, відбивало той блиск, немов золочена баня дому Інвалідів відбиває промені сонця. Але надійшло лихо: золото поволі зникло. Дощ, недоля і зневага засипають мене кожного дня, забирають останні його частинки. Ми вже є оливом, генерале, а незабаром я буду глиною.
Така доля всіх великих людей, Цезаря і Олександра, і других! Забувають про нас, ім’я цісаря-завойовника служить тільки темою шкільних вправ! Наші діла приходять під суд історика, професора-учителя, який нас вихвалює або критикує!.. Ще хвилина, і це станеться зі мною. Замордований англійською олігархією, умираю перед часом, а мій труп буде відданий землі на їжу для хробаків… Ось це найближча доля, що чекає великого Наполеона… Що за бездонне провалля ділить мою глибоку недолю від віковічного царства Христа, про яке проповідують, шанують Його, люблять, величають. Чи ж це не є справжнє життя? Це смерть Христа! Це смерть Бога!»
Наполеон замовк; а коли генерал також мовчав, додав цісар:
«Якщо не зрозумів ти, що Ісус Христос є Богом, то жалую, що іменував я тебе генералом!..»
Ця могутня і переконлива оборона Христа Господа є схоплена з різних висловів і численних розмов Наполеона. Висновок з вищенаписаного можна зробити наступний:
Якби Христос був тільки великою людиною, то і Його скоріше чи пізніше зустрінула б та сама доля, як всіх нам відомих великих людей. Хто сьогодні прислухається і слухає чи згадує сьогодні про тих всіх великих людей, як Олександер Великий, Ганнібаль, Цезар і інші. Згадують про них при викладі історії в школах й університетах. Як ми бачимо, зовсім протилежне є навколо імени Богочоловіка, Ісуса Христа. Його наука, яку Він приніс для людства не вмерла, але поширилась по всій земній кулі. Його Святе Ім’я вимовляється всюди, щодня, щогодини, щохвилини багато, багато, багато разів. Його Заповідь про любов до Бога, любов до ближнього передається безперервно з покоління у покоління і захоплює величезне число людей. Ось ця любов до Христа не має кордонів, вона захоплює людей. Ідеалам Христової любови багато людей посвячується і навіть віддає своє життя. Все це відбувається на наших очах, ми є безпосередніми свідками цієї незаперечної Божої дійсности, яка безперервно здійснюється на протязі майже 2000 років. На це все іншої відповіді, іншого пояснення немає, тільки і виключно одна й незаперечна істина, що Ісус Христос є Бог, бо в протилежному випадку і Його зустріла б та сама доля, що всіх інших великих людей.
подав о. Дмитро Поперечний
