Об’єднання українців у Польщі (його головна управа) листом від 7 грудня 1990 року подало у Сейм Речіпосполитої Польської «Петицію у справі статусу Греко-католицької Церкви у Польщі». Документ, скерований до Сейму РП, підписало 5,5 тис, чоловік (у день подачі акція збираня підписів тривала).
У листі ОУП читаємо: «Чинимо це з почуттям значимости і вагомости представлених у петиції справ. Об’єднання вважає, що постуляти, винесені авторами, є слушними, торкаються бо вони найсуттєвіших життєвих проблем спільноти вірних Греко-католицької Церкви у Польщі. Отож також з нашого боку звертаємось про доглибинний розгляд представленої петиції і прийняття відповідних рішень».
Петиція, сама собою, с ще одним промовистим підтвердженням факту: спадщина бід тоталітарної доби — пребагата. Для українців Польщі санкціонована вона також спеціяльними законами, декретами, розпорядженнями. Деякі з них надалі ще не втрачають сили дії. Є такими й декрети від 5 вересня 1947 р. та від 27 липня 1947 p., за якими у власність держави перебрано майно, між іншими, Греко-католицької Церкви у Польщі. Декрети ці, у сплетенні з наслідками фарсо-трагічного Львівського синоду 1946 p., довели до фактичної втрати Греко-католицькою Церквою не лише її майна, але й суб’єктивности. Понад 40-літні старання вірних цієї Церкви, звернення і прохання надати їхньому обрядові у Польщі юридичний статус, глохли у т.зв. компетентних урядових просторах. Мало цього, 17 травня 1989 р. Сейм ПНР немов у останньому подиху встиг ухвалити закон, за яким фактично санкціонується позаправове існування Греко-католицької Церкви, позбавляється її суб’єктивности, отож, між іншим, і права на відібране їй майно. Закон цей не враховує існування введених в обсяг Католицької Церкви в Польщі чотирьох обрядів: римо-католицького, греко-католицького, вірменського та візантійсько-слов’янського.
Парадоксальність цієї ситуації поглиблюється ще й наявністю такого факту: в законі від 17 травня 1989 p., який не визнає суб’єктивности Греко-католицької Церкви, немає необхідного в цьому питанні спертя на обов’язуючі нині юридичні врегулювання. Справа бо в тому, що не існує жоден юридичний акт, яким ліквідовано б Греко-католицьку Церкву у Польщі. Церкву, якій в межах Речіпосполитої належить Перемишльська єпархія, що в офіційних списках існуючих нині єпархій Католицької Церкви відзначається як греко-католицька єпархія.
Суттєвим кроком у бік виходу з цього лябіринту несумісностей було б: признання Греко-католицькій Церкві у Польщі юридичної суб’єктивности на таких засадах, як надано її іншим структурам Католицької Церкви; створення правових основ для повернення Греко-католицькій Церкві майна, яке належало їй до 1945 року. Такі теж бажання висловлюють кілька тисяч громадян у скерованій до Сейму РП петиції.
«Водночас прагнемо звернути увагу на те, — пишеться в листі від ОУП, яким супроводиться згаданий документ, — що питання Греко-католицької Церкви, винесене у петиції, торкається також посереднім чином Православної Церкви, значна частина вірних якої — це українці. Тому теж висловлюємо бажання, щоб ухвалені Високою Палатою вирішення служили згідному співжиттю обох Церков та спільнот вірних», (рг)
* Передруковано з «Нашого слова», Варшава, Польща, 6 січня 1991 р.
Ця стаття з’явилася під назвою «Право людини — правом совісти».
