Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте. В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господеві служіть… (Рим. 12, 11)
За три роки до своєї смерті, у 1856-ому, французький дипломат, політик та історик Алексіс де Токвіль видав невелику книгу під інтригувальною назвою «Давній порядок та революція» (L’Ancien Régime et la Révolution). У ній автор описав стосунок сучасної йому Франції до тієї ж Франції, але дореволюційної – зметеної подіями 1789-го та наступних років. Позаяк де Токвіль був надзвичайно ерудованим і вмів дивитися в глиб суспільних процесів, то й читачам показав не тільки різницю між старим і новим режимами, а й їх схожість. Рефлексія – корисна річ для суспільства, що перебуває у трансформації і претендує на зміни до кращого. З цих кількох зауважень уже зрозуміло, що французький досвід може виявитися пожиточним не тільки французам, а й іншим народам. Цікаво ж українцям, наприклад, «Чому Грузії вдалося» (книга Лариси Буракової. – Авт.). Цікавою ця тема може бути і грузинам. Особливо з огляду на події 2015 – 2017 років та певний регрес у їхній країні; «полювання» нового грузинського уряду (і чи тільки грузинського, а не українського? ) на «батька» тамтешніх реформ Михеїла Саакашвілі. Бо ж, виглядає, Грузії не зовсім-то й вдалося. Не вдалося одразу і Франції… У чому ж секрет успіху?
Наважуся відповісти, що він не один. Немає ключика, який повинен повернути в замку Піноккіо, щоб увійти в дім (можна назвати цей дім «ЄС», наприклад. – Авт.) уже справжнім хлопчиком, а не дерев’яним. Реальне життя – не казка, поліпшити його – завдання складне: воно передбачає багато кроків. Бажано робити їх в одному напрямку, та ще й враховуючи попередні помилки. Найліпше, як переконує народна мудрість, вчитися на досвіді інших. Приміром, французів.
Інструмент і принцип
Один із кроків до успіху спільноти – вивільнення ініціативи її членів, стимулювання до діяльності, до відповідальності та починань змін зі свого дому, вулиці, села, міста – хто де може. Так, у згаданій книзі «Давній порядок та революція» описано, як громади провінцій змушені були роками чекати на банальні дозволи з Парижа, щоб відремонтувати діряві покрівлі церков.
«Треба детально вивчити адміністративну й фінансову історію давнього порядку, аби зрозуміти, до яких насильницьких чи нечестивих прийомів може вдатися через потребу в грошах покірний, але непідвладний контролю та гласності уряд, якщо час освятив його владу й звільнив від страху Революції, цього останнього пристановища народів», – зазначав де Токвіль.
Ну хіба не спадає на думку архів Yanukovychleaks. org, загалом ситуація з тотальною корумпованістю державної системи «старого режиму», коли за областями дивилися «смотрящі», а за втілення проектів у підприємців вимагали «відкати»; коли гроші потрібно було «вибивати у Києві»? Пишу про цей одіоз в минулому часі, а виринають повідомлення вже пореволюційної України про те, що кошти «не дійшли», «загубилися», що «смотрящі» досі існують. Про останніх заявив, зокрема, нардеп і журналіст Сергій Лещенко, побувавши у серпні 2017 року в Одеській та Чернівецькій областях.
«Самоврядування – коли діють в рамках українського закону і у них просто більше повноважень. Це позитивно. А у них вже просто проходить сепаратизація корупційних потоків, і вони починають жити за своїми законами. Вони відокремлено ось такот живуть», – каже пан Лещенко.
Отож, «Король помер, хай живе король!». Алексіс де Токвіль у «Давньому порядку…» з подібного приводу написав:
«Я скажу, не вагаючись, що жодна приватна особа не змогла б уникнути судового переслідування, якби вона провадила свої майнові справи так, як великий король у всій своїй славі вів управління суспільним багатством».
Як у тій «старій» Франції, так і в Україні централізація влади дивним, але тільки на перший погляд, чином зрослася з її феодалізацією: над кожним регіоном стояв хтось, з ким потрібно було узгоджувати все – навіть власні витрати – та ділитися. Народу за таких обставин дозволяли хіба мріяти про те, що «король/президент» і місцевий «хтось/смотрящий» буде нарешті добрим… Але ж у сучасному ЄС не так? Дійсно, там ситуація інша. Там громадяни і громади на місцях визначають, як їм жити… Там – децентралізація, до якої, слід це пам’ятати, європейці йшли довго і тяжко – через криваві революції. Тепер до неї йде Україна, як нас переконують. У тому, що і в нас цей шлях складний, переконувати не потрібно. Понад те, багато людей не знають, що це таке – децентралізація. Дехто навіть плутає її з вигідною проросійським сепаратистам федералізацією.
«Децентралізація – закономірна реформа, якщо країна обирає шлях прогресу. Польща, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, скандинавські країни – усі вони пройшли через таку реформу, що дало поштовх економіці, соціальному розвитку цих країн, особливо їх сільських територій», – читаємо в інтерв’ю з експертом зі зв’язків з громадськістю «Швейцарсько-українського проекту з підтримки децентралізації в Україні» DESPRO Оленою Сас, розміщеному на сайті decentralization.gov.ua.
Як пояснила цей експерт, «децентралізація – це передача значних повноважень та бюджетів від державних органів органам місцевого самоврядування. Так, щоб якнайбільше повноважень мали ті органи, які ближче до людей, де такі повноваження можна реалізовувати найуспішніше». Дійсно, мовиться про те, що місцеві жителі мають право і повинні вирішувати свої проблеми своїми ж силами – гроші не будуть іти до спільного казана десь у столиці, з якого їх роздаватимуть тим, кому «вгорі» хочуть. Ця думка раціональна, бо, як писав де Токвіль, французька революція почалася з поштовху до децентралізації – унаслідок перешкод на її шляху, вочевидь. Тож децентралізація, саме як залучення громадян до суспільного життя, може покращити стан громад та ще й вберегти країну від потрясінь! Проте й тут варто аналізувати далі, бо децентралізація є тільки інструментом. І той же французький учений в іншій своїй книзі – «Демократія в Америці» – у 1835 році продемонстрував функціонування принципу, якому цей інструмент слугує:
«Децентралізація має не тільки адміністративну цінність, але й громадянський вимір, оскільки вона збільшує можливості для громадян заангажовуватися в громадські справи; вона привчає їх використовувати свободу. І через активізацію місцевих, дрібних свобод народжується найдієвіша противага зазіханням центрального уряду, навіть якщо ті мають підтримку з боку безликої колективної волі», – резюмував де Токвіль.
Децентралізація – інструмент здійснення вимог принципу субсидіарності. Субсидіарність – не новеньке заморське слово, хоча його й підкреслює як помилкове сервіс перевірки орфографії української мови в програмі Word. Субсидіарність – основоположний принцип діяльності ЄС, закріплений Маастрихтською угодою 7 лютого 1992 року та Угодою Європейського Союзу (вона ж Лісабонська угода) 1 грудня 2009-го:
«За принципом субсидіарності у сферах, що не підпадають під його виключну компетенцію, Союз може діяти тільки і настільки, наскільки бажані цілі не можуть бути досягнуті Країнами-Учасниками як на центральному рівні, так і регіональному та місцевому рівнях, але можуть радше з огляду на масштаб чи ефективність пропонованої дії бути краще досягнуті на рівні Союзу», ідеться у законодавстві ЄС.
Утім і тут дно подвійне. Зокрема, українці живуть у вимірі, приблизно переданому змістом статті «Субсидіарність» у Вікіпедії. Там субсидіарність – просто «організаційний і правовий принцип, згідно з яким Спільнота (наприклад, ЄС) вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях». Насправді ж субсидіарність не є принципом, вигаданим безіменними світськими гуманістами. Це принцип, запроваджений енциклікою Папи Пія ХІ Quadragesimo anno 1931 року. І вже з учення Церкви він перейшов до законодавства ЄС, створеного теж не стараннями безіменних світських гуманістів, а свідомих католиків: француза Робера Шумана, німця Конрада Аденауера та італійця Альчіде де Гаспері. Звісно, що можна подібні факти замовчувати, як у радянські часи замовчували, що середньовічні наукові відкриття здійснювали католицькі ченці чи що Миколай Коперник був католицьким священиком. Та хіба від цього зникне правда?
2. Не просто право, а й обов’язок
Українське суспільство й далі живе у спотвореному інформаційному полі, що зумовлює певні побоювання і нерозуміння щодо децентралізації та субсидіарності. Державні посадовці навряд чи розтлумачать громадянам, що запозичений з католицького суспільного вчення принцип субсидіарності – це далеко не субсидії на комунальні послуги. Вочевидь, це може робити Церква, в Катехизмі якої субсидіарність вписана як принцип допоміжності (Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», розділи 925 – 926).
«…засада, можливо, найбільш невідома, це субсидіарність, яка не має нічого спільного з субсидіями. Але це є підтримка приватної ініціативи. Ця засада означає, що вищі інстанції не повинні узурпувати, перебирати компетенції тих громад, спільнот, які можуть на нижчому рівні краще виконувати ті чи інші завдання», – це слова глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука з інтерв’ю для порталу «Еспресо», опублікованого в квітні 2017 року.
Принцип субсидіарності у сучасному соціальному вченні всієї Католицької Церкви, й УГКЦ зокрема, займає ключову роль поряд із принципами спільного блага, солідарності та вченням про обов’язкову потребу пошани до людської гідності.
В далекому вже 2002 році під час представлення Сенату ректора Українського католицького університету Блаженніший Любомир Гузар сказав: «можливості людини «стають реальними тоді, коли вона у спільноті з подібними собі вчиться давати і брати, коли людина об’єднується з іншими у прагненні загального добра». Церква, як подає «Компендіум соціальної доктрини Католицької Церкви», пропонує не створювати привілеїв для окремих осіб чи груп і не дозволяти, щоб уряд, прагнучи захистити права, перешкоджав їх реалізації. Тобто мовиться про подвійний механізм захисту та реалізації прав людини: рівність і субсидіарність.
Чинником, який вплинув на суспільну позицію УГКЦ ще у 1990-их роках, стало усвідомлення того, що тотальний контроль суспільного життя державою замінило нове явище – споживацтво. Воно, як писали члени Синоду єпископів УГКЦ 1999 року, охопило держапарат і через несправедливий розподіл національного багатства спричинило тотальне зубожіння мільйонів та одночасне збагачення одиниць. Відтак УГКЦ керується переконанням, що спільнота, зокрема держава, має надійний фундамент тоді, коли сприяє цілісному розвитку особи й досягненню спільного блага, оскільки інакше суспільство розпадеться – «фрагментується» на байдужі, а то й ворожі одні до одних частини. Далі, як показала новітня історія України, революція.
Важливим для розуміння принципу субсидіарності є вчення Церкви про місію влади як служіння, оскільки несправедливим є перебирання спільнотою на себе того, що людина може зробити сама, а також доручення спільноті вищого порядку завдань, з якими може впоратися спільнота нижчого порядку. Подану тезу Церква розглядає у зв’язку з концепцією громадянського суспільства як взаємини між індивідуумами і проміжними групами, мережа яких зміцнює соціальну тканину. Натомість заперечення субсидіарності навіть в ім’я демократизації або рівності людей у «Компендіумі» витлумачене як таке, що обмежує чи руйнує дух свободи й ініціативи. Тож Церква критикує як державний патерналізм, що призводить до втрати суспільної ініціативи, так і байдужість держави.
УГКЦ неодноразово піддавала дії влади в Україні критиці за недостатню допомогу громадянам та їх об’єднанням. Приміром, єрархи вказували, що головною із труднощів та перешкод, з якими стикається українська сім’я, є байдужість влади, яка вилилася в безгрошів’я, безробіття і заробітчанство. Вони зазначали, що «ситуація, в якій члени сім’ї роками не бачаться, а діти виростають без спілкування з батьками, виштовхнутими державою на чужину і на поневіряння, є не просто гідною покарання, а й кличе про помсту до неба». Показово, що про останню в біблійній традиції йдеться у випадку особливо важких, смертних гріхів, зокрема вбивства та приречення на голодну смерть через позбавлення засобів до існування (Бут. 4:1; Як. 5:4).
Подані застереження УГКЦ підсилюються тим, що вищі посадові особи країни традиційно впродовж років звикли публічно декларувати свою християнську віру, і «за існуючої суспільної пасивності і нерозвинутості громадянського суспільства влада несе основну відповідальність за ситуацію, що склалася в Україні», проголошував Синод УГКЦ ще 17 років тому. Згідно з ученням УГКЦ, різні обставини можуть зробити доцільним, аби держава тимчасово взяла на себе виконання функцій суспільних утворень нижчого рівня, але це – про виняткові ситуації.
Перспективи впровадження принципу субсидіарності в суспільне життя і практику держави десятиліттями виглядали примарними ще й тому, що Конституція України, зі слів українського політолога Всеволода Речицького, налаштована не так на соціальну пасіонарність громадян, як на «турботливий, неначе бабуся, уряд», хоча прогрес вимагає розбудови правової інфраструктури свободи, зокрема забезпечення умов для конкуренції індивідуальних та колективних стратегій поведінки. Ця цитата дослідника була опублікована в 2001 році, а станом на серпень 2017-го, через понад три роки після Революції Гідності, Верховна Рада України так і не спромоглася прийняти законодавство, необхідне для цивілізованого здійснення децентралізації та дотримання принципу субсидіарності.
Фактом є те, що осмислення складнощів державного життя після тоталітаризму додатково актуалізувало у вченні УГКЦ в контексті принципу субсидіарності наголос на призначенні влади служити, а не панувати. Служити суспільству покликані і Церква, і держава. Обидві мають «скріпляти і підносити» людей: перша – виховувати народ у святості, а друга – дбати про забезпечення прав кожного громадянина і забезпечення спільного блага. Субсидіарність передбачає як повагу, неперешкоджання й допомогу, так і «визнання соціальної ролі приватного сектору; покладання більшої відповідальності на громадян».
Дотримання принципу субсидіарності – потенційний поштовх для розвитку громадянського суспільства. Але не слід забувати, що субсидіарність для свого втілення вимагає певних умов. Запровадження цього принципу без виховання одночасної поваги громадян до спільного добра всієї спільноти, в яку вони входять, без живого відчуття солідарності у суспільстві з травмою вікового виживання під абсолютистськими режимами може тільки помножити проблеми. Субсидіарність, вийнята з контексту, в якому вона народилася, потрапляє у небезпеку стати дзеркальним відображенням тоталітаризму. Це як утопія vs антиутопія. Тоді вже не «центр» нав’язуватиме людям і місцевим громадам, що вони мають робити, а вони самі будуть перетворюватися на подібні маленькі «центри». Адже не просто так демократія не прижилася у багатьох «незахідних» суспільствах – вони не зрозуміли і не відчули потреби в демократії. Аналогічно люди, які не розуміють, що вони можуть і повинні вирішувати свої проблеми самотужки, починають видавати лозунги на кшталт «нам мають дати» і навіть «Путін, прийди». Відмова від свободи – велика спокуса для тих, що звикли коритися і не знають іншого життя. Багато рабів півдня США під час Громадянської війни в цій країні теж воювали на боці конфедератів. А якщо зовсім коротко, то виклики субсидіарності для Української держави тепер – це іспит зрілості. Якщо прагнемо йти вперед, до нього слід підготуватися і гідно скласти.
«Нарешті кріпіться в Господі та в могутності його сили. Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 1-12).
Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
