Лондон, 16. 4. 1976.
ВПоважаний Пане Редакторе!
Митр. Максимові делегація Ц. П. К. вручила меморандум із кільканадцять пунктів, в яких з’ясовано погляд на сучасний стан в нашій Церкві, та подано суґестії, що треба би зробити, щоби стан направити.
По виїзді Максима, єпископ Августин прислав свою відповідь на предложені пропозиції — відповідь в цілому негативну.
З уваги на це, що завтра відбувається Пленум Патр. Комітетів Англії, на якому має бути обрана Рада і Президія (ділова), Ц.П.К. подзвонив до єпископа, щоби могти ще раз продискутувати поодинокі точки меморандуму, щоби могти подати людям ясну ситуацію та прийняти рішення. Делегація була прийнята в четвер вечером. Церкву репрезентували єпископ, канцлер Вівчарук та фінансовий радник і парох Лондону Орач. Ціла розмова була зареєстрована на магнітофонну стрічку о. Вівчаруком.
Становище єпископа без засадничих змін:
Церква — це установа Божа й вічна, а всякі людські забаганки проминаючі. Конфлікт викликаний світськими чинниками й хай вони шукають виходу. З Верховним він завжди готов говорити, якщо цей його покличе. Церков він не замикав, а зробили це священики, які не мали з чого жити й церкви утримувати, тому передали їх власникам (англ. Церкві). Одиноку уступку єпископ зробив відносно співання молитви за Патріярха, «бо її і так співають, коли Служба Божа вже закінчена й священики відходять від вівтаря».
На закінчення один з делегатів сказав до очей єпископові: 3 уваги на це, що єпископ дуже часто послуговується неправдою, що через те втратив цілковите довір’я у людей, що своїм насильним способом довів нашу Церкву, доручену йому, до повної руїни, й невідомо ще, який буде кінець, — делеґація ще раз прохає його віддати єпископський хрест тим, від кого його отримав, для добра Церкви, для унормування справ між людьми та Церквою та для свого власного добра. На тому делеґація вийшла.
* * * * *
Лондон, 7. 5. 1976.
Як Вам вже відомо, з уваги на те, що у нас заносилося на цілковитий страйк священиків в час Великодня, як реванш за стримані таци, деякі парохії звернулись до Блаженнішого по пораду. У висліді на терен Англії приїхало з Риму 3 священики. Два бувші наші священики, видалені Горняком, а третій – уродженець Англії, тепер монах в Римі. Приїхали вони неофіційно й відправляли «в катакомбах», бо єпископ Горняк не погодився, щоби о. Музичка відправив Великодню С. Б. у своїй бувшій парохіяльній церкві, у Вулвергамптоні, звідки священик призначений єпископом втік, а церкву замкнено.
Тому Богослужби правились або у спец, винаймлених лат. костелах, або у каплиці на Тарасівці (табір СУМ). Участь мирян так при свяченні пасок, як і при полевих Богослужбах була масова. На закінчення візити тих трьох отців, Центр. Патр. Комітет влаштував їм (оо. Матичакові та Музиці) у тій же Тарасівці 25-літній Ювілей їх священичої праці.
Знов у будний день з’їхалось до Тарасівки понад 300 осіб, деякі аж з далекої Шотландії. Багато привітів письмових та усних, а теж багато подарунків вручено обом отцям. Лише двох священиків з нашого терену прислали письмові привіти Ювілатам: о. Гаврилюк з Манчестеру та о. д-р. Дзьоба з Ковентрі.
На Пленумі Патр. Ком. І. Дмитрів сказав, що фаза організаційна вже скінчена. Низові комітети мусять самі давати відпір наступові «леґалістів» та ініціювати працю на низах, а Централя присвятить тепер більше часу на зовнішній відтинок так Римський як і місцевої преси. Бо з чийогось повеління, місцева католицька преса від двох місяців веде посилену акцію в обороні позиції єпископа Августина, з осудом акцій нашого Патріярха та з осудом акцій Патр. Комітету у В. Б., називаючи їх прямо «бандерітіс», що «грозять життю деяких священиків», тощо. Досі ніякі листи від поодиноких осіб не були поміщені без змін на сторінках кат. преси. А коли двічі поміщено, то так їх спрепаровано, що втратили зовсім свій сенс. Доперва коли Ц.П.К. запросив кількох редакторів на коктайл та вручив їм потрібну документацію, в останньому числі Католік Гералд маємо вже трошки ясніші проблиски. Та чи це потриває довго, сумніваюсь, бо все буде залежати від директив з Риму й від Вестмінстеру.
Довідуюсь з терену, що середовище двійкарів зовсім вицофалось з рядів оборонців єпископа. Станули всеціло за Патріярхом, але в працю Патр. Комітету не включаються — бо там бандерівці головують. Між мельниківцями є думка роздвоєна. Вони самі не знають куди їм приклонитись. Ненависть до бандерівців ставить їх проти Патр. Комітету, але поволі переконуються, що єп. Августин нічим заімпонувати не може, а шанси його ніякі. Отже вони поволі перестають виступати проти Патріярха й рівночасно починають вицофуватись з позицій опору Кочубея-Горняка. Одинокий ще канцлер Вівчарук прямо зі шкіри вилазить, вдається до шантажу (сповіддю), приватними погрозами тощо.
* * * * *
Лондон, 12. 5. 1976.
На прийнятті тут в честь митр. Мстислава, єп. Горняк перепрошував його за «нерозумні вчинки тих, що самі не знають, що роблять» (це про патріярхальників). Мстислав у відповідь сказав, що здорова критика завжди з добра, бо виявляє настрій людей і помагає направляти те, що є зле в потягненнях Церкви. Далі сказав, що в Українській Церкві миряни завжди відогравали позитивну ролю, хоч би наші Братства.
На загальних зборах Пласту, Данилів, при допомозі трьох пластунів, старався просунути постанову про виступ Пласту із Патр. Комітету. Скінчилось на тому, що згадані пластуни мали б в тій справі звернутися до Пластової Команди в ЗСА приватним листом.
* * * * *
Таблет, із 1 травня 1976, у вістці п. н. «Канада, український відклик», пише про відклик єп. Ізидора Борецького до Риму в справі суспендування трьох одружених священиків. Єп. Борецький протестує проти втручання Латинської Церкви і називає це «церковним тоталізмом».
* * * * *
Трентон, дня 8-го грудня 1975
До
Високопреосвященнішого Кир Максима
Вінніпегського Архиєпископа
і Канадійського Митрополита в Вінніпезі.
Ваше Високопреосвященство!
Аналізуючи життєві процеси нашої Помісної Церкви і обсервуючи різнобіжні прямування наших визначніших ієрархів, мені, як історикові, мимоволі доводиться віднотувати, що сучасні прямування деяких ієрархів Української Католицької Помісної Церкви, в певних відношеннях, майже повністю тотожні з прямуваннями деяких ієрархів Української Православної Самоуправної Церкви часів другої половини XVII-гo сторіччя. Тим більше, що як тодішні деякі вищі ієрархи Самоуправної Української Православної Церкви, з уваги на внутрішні непорозуміння, шукали «поради» і запобігали «ласки» в чужих церковних достойників, так само і деякі сучасні вищі ієрархи Помісної Української Католицької Церкви, з уваги на внутрішні непорозуміння, шукають «поради» і запобігають «ласки» в чужих церковних достойників. При чому, різниця лише в тому, що тодішні деякі Православні ієрархи шукали поради і запобігали «ласки» в «жорстоких» московських правителів, а деякі сучасні Католицькі ієрархи шукають «поради» і запобігають «ласки» в «поблажливих» Ватиканських Кругах.
З уваги на те, що розсвареність і розбіжні прямування тодішніх Православних вищих ієрархів допровадили не пише до ліквідації самоуправи в Українській Православній Церкві й повного підкорення історично-традиційної Київської Митрополії, насильно покликаному до життя, Московському Патріярхатові, але й до усунення титулу «і всієї Руси», вважаю за доцільне пригадати для деяких сучасних вищих ієрархів Української Католицької Помісної Церкви, якими мотивами кермувалися тодішні вищі ієрархи Української Православної Самоуправної Церкви, щоби вони послужили своєрідною пересторогою і відвернули їх від запобігання «ласки» у Ватиканських «достойників», які намірені Повноправну Українську Католицьку Церкву, з Його Святістю Патріярхом Йосифом 1-им на чолі, перетворити на своєрідне сліпе знаряддя Ватиканської коеґзестенційної і безоглядної політики.
Щоб не бути голословним, зацитую слова київського митрополита Ґедеона і архиєпископа чернігівського — Лазара Барановича, який добився аж такої «великої ласки», що остаточно відірвався від Київської Митрополії й опинився у безпосередніх «обіймах» московських правителів. І так, князь Святополк Четвертинський, намагаючись добитися призначення на Київську Митрополію, виразно підкреслив, що коли його виберуть київським митрополитом, то він прийме «жезл архипастирський не от кого другого, как от московського патріярха» (Гр. Лужницький, Історично-правний титул Києво-Галицької Митрополії. «Америка», 2 вересня 1970, ч. 148), натомість Чернігівський архиєпископ, подаючи скаргу до кн. Ґоліцена на київського митрополита Ґедеона (Четвертинського), між іншим писав, що київський митрополит Ґедеон «отнял у меня архиєпископське ім’я, велів називати мене только єпископом, тогда коли тоє названіє дав мені бл. п. цар Алєксєй Михайлович … падаю перед вашего царского величества лицем, приміте прошеніє моє: да буду со всею єпархією моєю прямо под благословенієм святішого патріярха Московського, наравні с прочими великороссійскими архіерееми і пусть преемники моі поставляются в Москві, а не в Кієві» (Там же).
Коли взяти до уваги, що «Historia est magistra vitae, testis temporum, lux veritatis», то самозрозуміло, що і повище наведені вищі ієрархи, замість бути зачисленими в Історії Української Церкви до ряду високодостойних і високозаслужених духовних настоятелів, опинилися в рядах малодостойних і непочитаних Церквою гробокопателів.
Ваше Високопреосвященство! Як мені не прикро, але приглядаючись до життєвих процесів нашої Української Католицької Помісної Церкви, а зокрема до невиразних прямувань деяких сучасних наших вищих ієрархів, вважаю за свій формальний і моральний обов’язок поставити Вашому Високопреосвященству питання: Чи дійсно Ваше Високопреосвященство переконані в тому, що Провід Української Католицької Помісної Церкви, на чолі з Його Святістю Патріярхом Йосифом 1-им, ще не дозрів до того, щоб бути спроможним рядити своєю Рідною Церквою, без «ласкавого» посередництва Ватиканських Кругів і всякого роду Ватиканських «достойників»?
За принагідну відповідь на повище поставлене основне і засадниче питання, як також і за, хоч частинне, вияснення невиразних прямувань деяких наших сучасних вищих ієрархів, буду вашому Високопреосвященству безмірно вдячний і зобов’язаний.
Слава Ісусу Христу!
Богдан Корчмарик
П.С. З уваги на пресію Ватиканських Кругів, під впливом якої повинні бути суспендовані нововисвячені канадійські священики, копії цього, може, малопривітного, але щирого листа, розсилаю на адреси усіх наших діючих ієрархів.
* * * * *
Парма, дня 18-го травня 1976 р.
До
Преосвященнішого Владики Митрополита
Максима Германюка в Вініпеґу – Канада
ПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ ВЛАДИКО! Живемо в добі «жорстокій як вовчиця», та в добі великої брехні. Ці дві питоменності не є властивими тільки нашій добі. Вони існують і діють від часу, коли людина стала «гомо сапієнс», а народи стали «культурними». Вже святий Августин, змучений брехнею довкілля — не тільки «простих людей», але передовсім тих, що стояли на керівних становищах церковного і політичного життя, — сказав в поденервованні: «нехай існує правда, хочби мав згинути світ». Німецький філософ Кант роздумуючи над цею сентенцією св. Августина, став на противному погляді, а саме: «нехай існує світ, правда і справедливість, — а нехай щезнуть з нього шельми, люди без чести, шахраї і крутії». — Коли ми «мутатіс-мутандіс», подумаємо про частину цього світу, що творить Український Нарід і Його Церква, то радше підемо по лінії філософії Канта і згодимося на його концепцію: «нехай чорти заберуть з посеред нас людей нечесних, брехунів і руїнників правопорядку серед нашого Народу і нашої Святої Церкви, — а нехай існує світ!
ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННИЙ І ДОСТОЙНИЙ ВЛАДИКО!
Наша Помісна Католицька Церква стоїть на березі найгірших можливостей. Тому просимо Вас завернути з дороги неправди, з дороги обману, на які зіпхнули Вас ватиканські достойники. Просимо стати разом з нами і з нашим Патріярхом, з Його Святістю Йосифом Першим. Просимо Вас стати з нами на позиції оборони нашої рідної Церкви і нашого знедоленого Народу. Ви і ціла Верхівка УКЦеркви, — задля браку нашої Держави, повинні бути для нас також Центром керуючим і охороняючим перед ворогами. — Але на жаль — Ви, як духовний провід, можете також стати гробокопателем Церкви і Народу, якщо далі підете по лінії тих, що хотять стерти нас з лиця землі. Рішеня , куди йти — за Вами! Ми прагнемо згоди, ладу, взаїмної пошани і спільної праці з Вами для добра Українського Народу і Помісної Української Католицької Церкви. Не стягайтеся — не зволікайте, бо час працює проти нас!
З глибокою пошаною до Вас Владико і Вашого Уряду остає
Михайло Топорович
В залученні пересилаю відповідь еп. Лocтeнoвi на його обиди вірних УКЦеркви.
