Розповідаючи історію патріарха Авраама, Святе Письмо увиразнює три важливі події його життя: покликання, угода, яку укладає з ним Бог, і чудесне народження Ісака. Ці три події дають можливість Авраамові глибше пізнати Бога і реалізувати вимір свого життя, яке можна назвати суспільним1. Сьогодні, однак, зважаючи на тему очікуваного Патріаршого собору «Еміграція, поселення та глобальна єдність УГКЦ», варто звернути увагу на інший важливий момент життя Авраама, який почався з веління Господнього: «Вийди з землі, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу» (Бут. 12, 1). Авраам змушений емігрувати, і єдиною причиною еміграції стала для нього воля Божа. В такий спосіб Творець всесвіту вступає в історію людини, щоб здійснити свої задуми стосовно всього людства. Для Авраама, який довірився Богові, не мало ніякого значення те, куди він іде. Згодом дорогою віри йому доведеться перейти через різні випробування, однак у події покликання для нього більше значення матиме обіцянка, ким він буде: «Я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням» (Бут. 12, 4).
Ще цікавішою в питанні еміграції є дивовижна та сповнена трагізму історія Йосифа – одного з синів патріарха Якова. Відомо, що «брати ж його, бачивши, що батько любить його більше, ніж усіх братів, зненавиділи його…» (Бут. 37, 4). Сповнені ненависті до Йосифа, вони були готові навіть вбити його. Однак при випадковій зустрічі з торговцями змінили своє рішення: продали їм свого брата Йосифа, «а ті повезли його в Єгипет» (Бут. 37, 28). «А мідіяни продали Йосифа в Єгипті Потіфарові, двірському вельможі фараона, начальникові варти» (Бут, 37, 36). Ненависть до Йосифа з боку його братів стала причиною того, що він став рабом. Ось у такий насильницький спосіб Йосиф був позбавлений своєї рідні, батьківщини і опинився на чужині, в еміграції. І хоча вже на початку історії про Йосифа простежується те, що Бог стосовно нього має певний задум, та за звичайною людською логікою важко змиритися з тим, що Йосиф мав пройти через такі випробування: ненависть і продаж братами, перебування в рабстві в чужій країні, серед іншої культури та людей. Проте Господь ніколи не полишав його. Господь був з ним і тоді, коли він перебував у домі Потіфара, і тоді, коли він був у темниці, «та що б він не робив, тому Господь щастив» (Бут. 40, 23). Цікавим є те, що, незважаючи на складність свого становища, Йосиф на чужині зберігає віру в Бога, дотримується чесності й чистоти, сповнений прощення та доброчинності. Він свідомий того, хто він є, і навіть жорстокі реалії чужини-еміграції не могли змінити його.
Невдовзі до Єгипту переселяються Яків з синами, братами Йосифа. Причини їхнього переселення відомі: Яків хотів побачити живим свого наймолодшого сина, та в Ханаанському краю настали неврожайні роки. І хоча причини для переселення, спочатку для Йосифа, а згодом для його батька і братів, зрозумілі, у їхній еміграції є відмінності. Йосиф із примусу залишив батьківщину і опинився на чужині, а його батько та брати залишили батьківщину і прийшли в чужину добровільно. Деякі відмінності присутні і в історії Йосифа та в історії Ізраїля (нащадків патріарха Якова) під час перебування в Єгипті. Йосиф був винагороджений фараоном і з раба став управителем в Єгипті, а Ізраїль, хоч і отримав у Єгипті найкращі землі, через деякий час втратив ласку фараона і опинився в рабстві. У рабстві може опинитися не тільки одна особа, а й цілий народ. Відчути смак чужини та ярмо рабства судилося всім нащадкам патріарха Якова до того часу, коли Мойсей за Божим провидінням вивів Ізраїль з єгипетської неволі.
До еміграції в Єгипет має стосунок ще одна ізраїльська родина: Пречиста Діва Марія, Святий Йосиф та Ісус Христос. Про їхню втечу-еміграцію туди і повернення звідти розповідає євангелист Матей (2, 13-23). На перший погляд причиною цього були політичні обставини, чи, радше, амбіції царя Ірода, який, вивідавши певну інформацію в мудреців, був переконаний, що народжений Месія є конкурентом на царський престол. Про злі наміри Ірода Йосиф довідався вві сні від ангела, який дав йому прямі вказівки до дій. І якби не це видіння ангела, не відомо, яке рішення прийняв би святий Йосиф. Однак знаємо, що він бездоганно виконав Божу волю, в якій вбачав Божу мудрість, доброту та всемогутність. Але ж можна також припустити, що в цій ситуації Пресвята родина, виконуючи Божу волю, була змушена, чи силувана, до еміграції в інший край.
Перебуваючи в Єгипті, Пресвята родина зустрічалася з різними труднощами, подібно до тих, які стоять перед кожною людиною, яка раптово опиняється за межами батьківщини. Окрім цього, перебування в еміграції вимагає додаткових зусиль для подолання труднощів, пов’язаних з асиміляцією. Йосиф із Марією, перебуваючи на чужині, дуже добре пам’ятали і знали про те, хто вони є, що належать до ізраїльського народу. Усвідомлюючи загрози для своєї національної самобутності (тут важливо наголосити, що для юдеїв національність та релігійність взаємопов’язані), вони дбають про збереження своєї ідентичності, традицій та віри в єдиного Бога. Інакше не могло бути. Маленький Ісус мав бути захищений від поганських звичаїв і традицій. А ще важливіше – мав бути навчений своїх, щоб коли вони, відповідно до Божої волі (з’явлення вві сні ангела) повернуться у рідну ізраїльську землю, усім було зрозуміло, представником якого народу є Ісус.
У Святому Письмі подана велика кількість історій, дотичних до еміграції. Однак на прикладі згаданих трьох епізодів можемо побачити причини еміграції, які виходять за рамки та не пов’язані зі звичним уявленням шукати там, де краще. Бо не Авраам приймає рішення, а Господь Бог виводить його «з землі, з рідні, і з дому батька» і веде його в інший «край», що покаже йому (Пор. Бут. 12, 1). Емігруючи, Авраам вірний Богові та сповняє його волю. Так само в історії з Йосифом: не він приймає рішення, а його брати, продаючи його купцям до Єгипту. У тій драматичній ситуації Йосиф може прийняти для себе лиш одне рішення – бути вірним Богові та сповняти Його волю. І Господь ніколи не залишав його. Та навіть рішення патріарха Якова з синами переселитися до Єгипту не було виключно їхнім особистим рішенням. Це рішення входило у плани Божі щодо вибраного народу та опіки над ним. Також святий Йосиф не сам приймає рішення втікати до Єгипту, в чужий край, а ангел Божий дає йому вказівки, як він має діяти. І той, будучи вірним Богові, сповняє Його волю втікаючи-емігруючи до Єгипту.
Кожен персонаж цих історій, перебуваючи на чужині, пам’ятає про те, хто він є чи ким він є. Авраам знає, бо він вибраний, покликаний, має угоду з Богом і знає про те, що Бог завжди дотримується своїх обіцянок. Йосиф, перенісши драму ненависті та продаж у рабство братами, опинившись серед чужих людей, знає, хто він є. Будучи приналежним до вибраного народу, він зберігає віру в Бога, поводиться праведно, завдяки чому долає жорстокі реалії чужини-еміграції. Йосиф і Марія знали, хто вони є, своє походження, тому, перебуваючи на чужині, могли вберегти себе та Ісуса від асиміляції.
Декілька міграційних аспектів з історії українського народу
Феномен міграції представлений не тільки у Святому Письмі, а й житті кожного народу, також нашого. Візьмемо, до прикладу, дочку Ярослава Мудрого Анну Ярославну (Київську). Її з військово-політичних мотивів видали заміж за короля Франції. Причиною її еміграції до Франції було заміжжя. Та якщо на честь Анни встановлюють пам’ятники, зрозуміло, що ця «емігрантка» в історії Франції лишила глибокий слід, будучи вірною християнським цінностям.
Історію масової еміграції українців поділяють на чотири хвилі: перша – кінець ХІХ століття і до початку Першої світової війни, друга – міжвоєнний період, третя – після Другої світової війни і четверта – від часу проголошення незалежності України. Причини таких хвиль еміграції були різні: соціально-економічні, політичні, освітні тощо. Перебуваючи в складних економічних і соціальних умовах чужини, кожна хвиля української еміграції творила необхідні для свого життя та розвитку основи, зберігаючи і плекаючи національні риси: культуру, традиції, мову, духовність, віру. Нема потреби розповідати про здобутки української діаспори в Європі, Північній чи Південній Америці, Австралії, на інших місцях поселень. Однак, кинувши оком на їхню національну спадщину, можна впевнено сказати, що сталося це завдяки тому, що емігранти знали і пам’ятали, хто вони є. Кожна хвиля еміграції, попри вирішення своїх особистих завдань, ставила собі завдання берегти пам’ять українського народу, а значить його майбутнє.
Визначне місце в духовному і суспільному житті емігрантів відігравала Греко-Католицька Церква. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття до Північної Америки прибувають перші греко-католицькі священники. А 26 березня 1907 року Митрополит Андрей Шептицький за згодою Папи Пія Х призначає першого греко-католицького єпископа для русинів греко-католиків у США Сотера Ортинського. Синод єпископів УГКЦ нагадує нам:
«Наші вірні будували своє буття на нових землях, зберігаючи питому духовну спадщину та плекаючи християнську культуру. Не випадково перше, що вони робили, коли опинялися у країнах нових поселень, це будували свої храми. Сьогодні вони засвідчують, що храм, місце зустрічі людини з Богом, був і є для нашого люду простором, де б’ється серце української громади»2.
Створення громад, будівництво храмів, заснування релігійних братств та інших церковних структур дало можливість українським емігрантам у тих часах, перебуваючи в середовищі різноманітних культур і звичаїв, знайти та утвердити себе як у національній, так і в духовній ідентичності, бо вони знали, хто вони є. А завдяки присутності в їхньому житті Христової Церкви знали, хто вони є, в духовному розумінні. І це були ті фундаменти, які не дали українським емігрантам швидко асимілюватися й загубити себе.
Хто ми є перед еміграційними викликами в наші дні?
Очевидним є те, що людина, навіть людство загалом, завжди мала прагнення і потребу мігрувати – переходити з одного місця в друге – не тільки вимушено чи в пошуках кращих умов життя. Людина як Боже створіння, наділене Богом свобідною волею, має особливе прагнення щось змінювати, бачити і відчувати нове, нового вчитися.
Чи є дієві інструменти, щоб запобігти еміграції? Звичайно. Якщо серед українців дуже поширена трудова еміграція, Українська держава може створити необхідні умови для заробітку й гідного життя. Однак у світі, все ж, знайдеться багато місць, де можна більше заробити і краще жити. Тим паче, що еміграція в наші дні має характерне тло, яке відрізняє її від попередніх еміграційних хвиль. Це відкритість кордонів, мобільність і розвиток технічних засобів, які разом дають можливість швидко долати відстані й не мати перешкод у спілкуванні завдяки інтернету.
В одному зі своїх інтерв’ю колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін сказав: «Я вважаю, що за п’ять-десять років кількість українців, які житимуть в Україні й за кордоном, буде приблизно однакова». Це правда. Різні соціологічні опитування свідчать, що дедалі більше українців готові залишити батьківщину в пошуках кращого життя. З цієї причини потрібно розглядати українство як глобальний феномен. Однак дуже важливо, щоб українець, емігруючи, був здатен розуміти своє місце і роль як у рідному краї, так і за його межами. Ось тут і виходить на перший план питання, хто ми є, на яке маємо дати відповідь.
Щоб краще зрозуміти тему еміграції, я подав приклади зі Святого Письма. Щоб це розуміння нам, українцям, було ближчим, я навів приклади з історії емігрантів: так ми могли поглянути на те, хто вони є. Тепер, коли ми стоїмо перед новими викликами для власної національної і церковної ідентичності, маємо запитати себе, хто ми є.
Хочу сказати, що не маю відповіді на це запитання. Кожен про себе може сказати багато: про свій вік, освіту, досвід, роботу, знання тощо. Однак множинний зміст цього запитання – хто ми є? – говорить не про особу, а про спільноту. Отже, ми разом маємо можливість спільно шукати відповідь на це запитання.
І ми разом можемо поглянути на людину як на особливе і найдосконаліше Боже творіння, що має в собі образ і подобу Божу, наділене розумом та свобідною волею. Бо тільки людина, яка усвідомлює, що вона є Боже творіння, здатна плекати і розвивати цінності: віру, надію, любов, толерантність, вдячність, розуміння іншої людини, виявляти доброту, повагу, дружбу, бути милосердною, терпеливою та співчутливою, правдивою, чесною та моральною. Хоча, може, й трохи дивно, однак треба (можна) спитати: чи ти людина?
Ми разом можемо поглянути на людину, українця, що представляє народ, до якого кожен з нас належить. Українця, який має любити і захищати рідну землю, плекати найніжніші почуття до Батьківщини, з повагою ставитися до її історії, культури, мови, працею прославили свій народ і робити внесок для його кращого майбутнього. Може, трохи дивно, однак треба (можна) спитати: чи ти українець?
Ми разом можемо поглянути на людину, українця, християнина, який несе в своєму серці віру батьків, віру, яка понад 1000 літ живе в серці нашого народу ще від Володимирового Хрещення. Християнина, який розуміє і цінує добро, що прийшло завдяки проповіді Божого Слова та присутності й праці Христової Церкви. Бо саме Церква берегла культуру, писемність, звичаї, національну ідентичність і понад усе – людську гідність, та вела людину до святості. Християнина, який не соромиться Ісуса Христа, який є наріжним каменем, для будування суспільного життя на євангельській науці. Хоча, може, трохи дивно, однак треба (можна) спитати: чи ти християнин?
Ми разом, як вірні УГКЦ, можемо поглянути на людину, українця, християнина, греко-католика. Це Греко-католик, який ідентифікує себе з вірним Церкви, прославленої мучеництвом наших братів і сестер та подвижниками церковного єднання. УГКЦ – не тільки минуле, а сучасність і майбутнє. Минуле нам відоме з історії. Яким є сучасне нашої Церкви, бачимо самі, а яким буде майбутнє… Це залежить від того, чи ми знайдемо відповідь на питання, хто ми є. Одного разу Блаженніший Святослав в стінах Львівської духовної семінарії сказав: «Ідентичністю нашої Церкви є віра в спасительну дію нашого Бога, яка проявилася в історії київського християнства, яке розквітло на наших землях. І стільки скарбів і дарів від Господа Бога дістало: богословських, літургійних, мистецьких, якими сьогодні мусить поділитися з цілим світом. І коли сьогодні наш місіонер їде з Львівської духовної семінарії в Краматорськ чи, можливо, в Сімферополь, чи, можливо, в Мельбурн, чи деінде, він може так спочатку й думає: “Я йду лише до українців, я йду лише до погиблих овець дому України”. Але Христос відкриває значно більші горизонти. Він каже: “Ідіть і зробіть учнями усі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа”. Ось що означає сьогодні бути греко-католиком, вірним УГКЦ. З одного боку, означає нести в собі все багатство київського християнства, знати його, зростати в ньому, бути глибоко в ньому закоріненим, а з другого боку – бути здатним відкрити його різними мовами для різних людей, внести його в різні культури, даруючи того Духа, якого Господь Бог дарував нашій страдницькій, розіп’ятій, але сьогодні воскреслій і прославленій Церкві».
У посланні Синоду єпископів УГКЦ «Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ» читаємо: «Лише зростаючи у сопричасті та єдності нашої Церкви, можна пізнати вповні її ідентичність, той наш особливий спосіб буття християнами. Кожен член нашої Церкви, наші парафії, єпархії і митрополії настільки глибоко зможуть “бути собою”, не асимілюватися в цьому глобалізованому світі, зберегти власну тотожність, вміти її передати новим поколінням і ділитися нею з іншими народами, наскільки ми будемо цінувати, будувати та оберігати внутрішню єдність глобальної спільноти УГКЦ». Хоча, може, трохи дивно, однак треба (можна) спитати: чи ти греко-католик?
Стоячи перед міграційними викликами нашого часу, маємо знати, хто ми є – знати свою ідентичність. Це потрібно і тим, що їдуть на чужину, щоб там не розчинитися й не загубитися. Це потрібно і тим, що залишаються жити на рідній землі, де щораз більше буде іноземців, щоб не загубитися серед нових культур і традицій. То що ж нам потрібно зробити для наших вірних, щоб вони краще пізнали себе? Як Церква може допомогти тим, що виїхали за кордон, і тим, що приїхали до нас? Які пастирські механізми використати для кращого усвідомлення своєї ідентичності? Що зробити, аби наші вірні почувалися і мали прагнення бути активними членами своєї спільноти – парафії, Церкви, України? Зрештою, чи «Церква є завжди і всюди з тобою?»
ліценціат о. Ярослав Петруха, протопресвітер Жовківського деканату УГКЦ
- Антоніо Джирланда. Ключ до Біблії. Львів 2006, с. 87-88.
- Послання Синоду єпископів УГКЦ «Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ», 10 вересня 2019.
