Сьогодні закінчуємо різдвяний круг пізнання правди на землі. Різдвяний круг у якому Свята Церква знова хотіла би встановити нам основні правди нашого життя, нашої віри, нашого існування. Що Ісус Христос це правдиво чоловік і правдиво Бог. Що Він є Паном віків, що Він є володарем світу, що нічо не стається і нічо не діється без Його святої волі. Сьогодні у вечорі ми починаємо інший літургічний цикль. Починаємо великий піст. Саме слово піст немов натякалоб на зміст цього приготування, який полягав у цьому, щоб ми здержувалися від поживи. Але це не усе. У цей час приготування на Воскресення Христове, на Великдень, це щось більше чим саме умертвлення тіла. Це радше повинно бути часом, у якім стараємося завдати смерть нашим гріхам. Особливо основному гріхові — гріхові гордости. Цьому гріхові, який нам підказує немов то ми булиб володарами всього, що усе залежалоб від нас. От так у сьогоднішному дні зустрічаються ці два часи. Час об’явлення Божого — Богоявлення, а з другої сторони час усвідомлення нашої людської природи з усіма її обмеженнями, з усіма її слабостями.
Сьогодні, ще третя річ — сьогодні день уродин нашого Блаженнішого Патріярха. Це не літургічна подія, але вона для нас така важна і дорога, що вона зібрала нас сьогодні сюди. Ми прийшли сюди не тільки, щоби разом із Блаженнішим дякувати Богові за усі ласки, та щоб разом із ним тішитися цим радісним днем, щоб сьогодні бажати йому, щоб Господь Бог і ще багато років дозволив жити.
Із сьогоднішнього празничного дня ми хочемо також витягнути науку. Не часто так буває в історії Церкви, не тільки нашої, але і Вселенської, щоб владики і голови церков були обдаровані таким довгим життям. В нашій Церкві у цьому столітті вже вісім десятих стоять під надхненням двох осіб, двох велетнів. Коли застановляємося над історією нашої Церкви, коли розглядаємо історію подій, зовнішних подій, то цих 80 років здавалися у нас часами великої руїни. Із безліч церков, монастирів, шкіл і інших інституцій, які існували на початку цього століття, залишилося дуже мало. Скільки терпіння, скільки переслідування витерпів наш нарід за 80 років. От хочби глянути на життя нашого Солєнізанта. Половина часу його єпископського служіння пройшла у тюрмі і на засланні, а друга далеко від рідного краю — на еміграції.
В Україні сьогодні не можна навіть відкрито прославляти Бога, так якби веліла власна совість. Здавалося б, що цей час, 80 років це час постепенної руїни. А однак, якщо дивимося і студіюємо історію духа, вона вчить нас щось противного. Цих 80 років це час росту. Коли порівняти наше вузьке галицьке провінційне християнство з цим широким до якого пробиваємося сьогодні, то це є час світлий в історії нашої Церкви. Наша Церква хоча зовнішньо знищена, духово після довгої перерви, після різних лихоліть, підноситься знову, щоб заняти своє належне місце у колі Помісних Церков, як гідний свідок єдности, як гідний свідок християнського життя.
Це відродження до великої, дуже великої міри завдячуємо вірі двох осіб, двох голов нашої Церкви, двох велетнів християнського духу. Легко було б заложити руки, збайдужніти, перестати боротися, але працювати, дбати, старатися, коли усе довкруги валиться, це ознака віри, не аби якої віри, віри прямо геройської. Віри у Господа Бога, віри у Бога як вседержителя всесвіту, як Пана віків, від Якого все остаточно залежить. Віра цих двох наших голов Церкви, це віра сперта не на переконанні в силу людських умів, людського Генія, але заякорена у свідомості, що усе походить від Бога і людська сила, і її розум, і воля, і навіть її успіхи, Ми можемо копати землю, як каже св. Павло, можемо сіяти зерно, можемо доглядати, але приріст, овоч походить тільки від Господа Бога.
Погляд Слуги Божого Андрея Шептицького і Патріярха Йосифа був звернений завжди до Бога. Коли усе валилося довкруги, коли що раз нові перешкоди поставали на шляху, вони йшли і вели нашу Церкву вперед. Дивлячись не під ноги на ці колоди, що їм стелили, та цю тимчасову руїну, але в гору до самого Джерела, до єдиного Джерела людського життя і буття. Тому наша Церква росте, духом кріпшає, набирає нової сили.
Сьогодні, Дорогі во Христі, коли кидаємо останній погляд на цей різдвяний круг свят, на ці Празники Богоявлення, відновім і ми нашу віру у Господа Бога.
Коли сьогодні починаємо великопостне приготування, упокорімся у дусі. Признаймо собі нашу неміч, нашу слабість. Признаймо нашу гріховність, наше надмірне довір’я до наших сил. Поставмо Господа Бога на першому місці.
Сьогодні, Дорогі во Христі, подякуймо Богові, що дав нашій Церкві і нашому народові таких церковних провідників, у яких ярко сіяє ця чеснота правдивої християнської віри. Дякуймо Богові за те, що дав нам таких двох велетнів, які впродовж 80 років вели нас вперед.
Дякуймо Богові, що ми є свідками, що ми є присутні, що ми є близько одного із тих, якими Бог поблагословив нашу Церкву. І молімся, щоб Господь Бог задержав у доброму і кріпкому здоров’ю ще на багато років нам цей символ віри, символ єдности, символ росту нашої Церкви.
