Високоповажані Пані й Панове, Святочна Громадо!
До хору незлічимих громад вірних Української Церкви, розсіяних по всіх континентах, долучується сьогодні стара громада міста Філядельфії, щоб віддати свій поклін Його Блаженству, Верховному Архиєпископові-Митрополитові, Кир Йосифові. Долучується та громада вірних, якої діди, що знайшлися, як вівці без пастиря, вітали в себе першого українського Владику скитальців, будівничого Церкви-дочки Київо-Галицької Матірної Митрополії бл. п. Сотера Ортинського. До симфонії великої вдячности і любови впадають звуки й голоси філядельфійської громади вірних, яка перед кругло п’ятдесяти роками любов’ю, пошаною і подивом обнімала Князя Української Церкви, Великого Митрополита, Слугу Божого Андрея, у своїй скромній, старій єпископській катедральній Церкві на вулиці Френкліна. Між тим минулим і нашими днями лежать десятки років буття нашої святої Помісної Церкви. Наступника Слуги Божого Андрея і Сторожа великих ідей єдности, цілости і самобутности української помісної Церкви в великій вселюдській сім’ї Вселенської Христової Церкви не має між вами. Він – у святому городі Римі, Вічній столиці первоверховного апостола Петра і його намісників.
Та тим не менше Він, цей Сторож єдности, цілости й живучости нашої Церкви, нам близький і рідний і Йому належить наша вірність і любов.
Коли збираємося в празничний день, щоб вшанувати 75-ліття життя і 50-ліття покликання до священичого служіння Святій Христовій Церкві, перше питання, яке напрошується нам усім, наступне: КОГО ВШАНОВУЄМО – КОМУ ВІДДАЄМО СВІЙ ПОКЛІН…
В постаті Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа є стільки небувалих в житті людини вартостей, що відповідей може бути багато. І тому одні величають Його як високого церковного достойника, Кардинала Римської Церкви, інші як Первоієрарха та Главу Української Помісної Церкви, ще інші як великого Ісповідника віри. Наша відповідь може звучати парадоксально і дивно. МИ ВІДДАЄМО ПОКЛІН І ПОШАНУ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЕВІ, ЯКОГО ЦІЛЕ СЛУЖІННЯ БОГОВІ, ЦЕРКВІ, НАРОДОВІ ВИЗНАЧУЄТЬСЯ НЕТЛІННОЮ ПЕЧАТТЮ – В’ЯЗЕНЬ ХРИСТА РАДИ. Й тому в 75-ліття з дня народин і в 50-ліття священичої служби Блаженнішого Верховного Архиєпископа ми клонимо голови перед В’ЯЗНЕМ, ми співаємо пісню В’ЯЗНЕВІ, ми огортаємо своєю любов’ю В’ЯЗНЯ…
Христіянське поняття в’язня осмислив у його змісті ніхто інший, як великий апостол народів, св. Павло, назвавши себе «узником Христовим», який носить на собі окови і рани Христа, і Христа ради. Бути в’язнем не означає тільки – бути замкненим у в’язниці, в тюрмі, або носити справжні окови на своїх руках і ногах. Можна бути в’язнем – думок, ідей, покликання. Можна бути в’язнем ХРИСТА РАДИ, а таке ув’язнення супроводжається часто справжнім ув’язненням і ношенням справжніх матеріяльних оков…
Повноту оцього поняття В’ЯЗНЯ ХРИСТА РАДИ вичерпав до краю наш Ювілят, Верховний Архиєпископ Митрополит на свому життєвому шляху, та в свому п’ятдесятьлітньому священичому пастирському служінні.
Його життєвий шлях В’язня почався тим, що вже в молодих роках життя, Він дозволив взяти себе в полон свому покликанню – сл.ужити Христовій Церкві в характері священнослужителя. А бути служителем Христових Таїнств, це означає – перейнятися до глибин цілої своєї істоти повнотою ІСТИНИ І ЛЮБОВ’Ю СПРАВЖНЬОГО ПІЗНАННЯ. І тому думка нашого Ювілята вже в заранні його життя летить до джерел Істини і Любови, до Вічного Триєдиного Бога, а перші свої досвідчення й наукові і богословські ствердження наш Ювілят присвячує вникненню в таємницю Божого Життя. Божа жизнь, джерело життя людини і буття цілого космосу, приковують увагу молодого адепта богословських наук, а Дух Святий, ота Третя Особа в бутті Триєдиного Бога, отой Життятворець усього видимого і невидимого, Параклітос-Утішитель, стається ключем для розуміння і Божества, і Вселенної, і Людини. В’язень великих ідей ІСТИНИ І ЛЮБОВИ ЗНАННЯ, давши свої перші богословсько-наукові твори українській богословській думці, довершує чогось несподіваного: Він звільняє українську Церкву з довговікового перебування на шляху зубожіння духа і думки, Він нав’язує до світлих традицій тисячелітньої історії нашого христіянства часів Київських Митрополитів Іларіона, Могили, Рутського. В Церкву Української Землі, спутану духово і фізично, Він починає вдихати духа жизні, який – дух жизні – єдиний в силі її відродити і вчиняти повновартною частиною Вселенської Христової Церкви. По цій прямій лінії відродження й оновлення духом жизні проходить ввесь дальший життєвий шлях священнослужіння нашого Верховного Архиєпископа, Первоієрарха. І на цьому шляху виростають Його працею й зусиллям наукові установи – Духовна Семінарія, Богословська Академія, Богословське Наукове Товариство, наукові праці, видання й богословські журнали, мистецькі придбання й надбання… В’ЯЗЕНЬ ІСТИНИ І ЛЮБОВИ НАУКИ ЗВІЛЬНЯЄ ЗАКУТОГО ДУХА СВОЄЇ ЦЕРКВИ, якої Він вірний священнослужитель…
За істину і любов приходиться В’язневі Христа ради досвідчити страшної долі справжнього фізичного в’язня. Ті самі сили, які впродовж віків видавали присуди ув’язнення і смерти українській Церкві і її вірним, ув’язнили й видавали свої присуди на Первоієрарха Української Церкви і Сторожа її життя і самобутности. Впродовж 18 років наш Ювілят і Архипастир, як в’язень Христа ради, стається живим уосібленням ув’язненої і на смерть приреченої Української Церкви…
Верховний Архиєпископ-Митрополит, наш Дорогий Ювілят, зберігає переживання і страждання цих майже двох десятиліть свого священнослужіння у свойому серці. Жахливу істину ісповідника віри в Христа і вірности Святій прийдеться розкрити колись дослідникам БИТІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Можливо, що й вони знайдуться перед нерозгаданим чудом нашої української Землі: Чудом невмирущости української христіянської душі. Вони побачать ворогами розорані або осквернені храми, але вони ствердять також, що Господь збудував собі свої храми в людських душах, далеко поза межами української землі, в Казахстані, в Сибірі, в Колимі, у в’язничних мурах, в таборах примусової праці, за колючими дротами в холодних бараках, всюди там, де знайшлася українська христіянська людина… Вони розкриють перед майбутніми українськими поколіннями і перед усім людством дивну, Христом об’явлену істину, що віруючий український нарід зі своїми пастирями і священнослужителями стався у 20-столітті справжніми свідками «в Єрусалимі, Самарії, Юдеї і аж до послідних країн землі», як про це звіщається в Апостольських Діяннях. Вони, ці історики битія наших днів, розкриють, що сила нашого христіянства існує не в зовнішньому блеску, не в мертвих мурах, нехай і величавих святинь, не в золотих мітрах і барвистих ризах, а в незламності духа, непохитній вірі і любові аж до відречення себе самих людських душ – мирян, духовенства і їх архипастирів. Всесоюзная в’язниця, в якій знайшлася наша Свята Церква й з нею ввесь український народ, скувала тільки тіло, вона не зуміла скувати, ні усмертити самої української душі. Свідком цієї істини являється сьогодні, як непокорений і неподоланий Сторож української христіянської душі, наш Верховний Архиєпископ-Митрополит Кир Йосиф. Наш В’ЯЗЕНЬ ХРИСТА РАДИ…
І такий В’язень може статись небажаним у в’язниці і в тюрмі і на засланні. Бо в’язень, який своїми узами-оковами привертає увагу світу і людства, а водночас в’язень, який силою свого духа робить вільними Й міцними інших в’язнів, перемагає силою своєю тих, про яких Христос сказав, що вони можуть тільки тіло ув’язнити, а які безсильні, щоб в’язнити і вбити духа.
Ось так, незбагненним зарядженням Божого Промислу наш В’язень Христа ради знайшовся на порозі 1963 року поза мурами всесоюзної російсько-большевицької в’язниці. Говорилось тоді, що наш В’язень знайшовся на волі…
Знайтися поза мурами в’язниці, чи, як кажуть, знайтися на волі, не означає однак – перестати бути в’язнем. І наш Ювілят, Верховний Архиєпископ-Митрополит не перестав бути й дальше на своєму дальшому життєвому шляху В’ЯЗНЕМ ХРИСТА РАДИ. Печать в’язня Він несе й дальше на своїй скорбній душі. Насамперед Він В’ЯЗЕНЬ І ПОЛОНЕНИЙ своїх великих ідей служіння своїй ЦЕРКВІ. Виявом цього служіння був перший Його голос в обороні збереження цілости й єдности нашої української Церкви. Цей голос пролунав на другій сесії Вселенського Ватиканського Собору. Рятунок перед розпадом, розпорошенням і потоненням в чужих морях та консеквентно рятунок перед самогубною смертю нашої Церкви поза межами української Батьківщини бачить наш Первоієрарх і Сторож єдности й цілости цієї Церкви в признанні тих прав нашій Церкві, якими вона від свого народження користувалася: Прав Помісної патріяршої Церкви в великій сім’ї Вселенської Христової Церкви. І тому в дні 11 жовтня 1963 році ввесь христіянський світ почув голос цього В’язня Христа Ради, благальний голос оборонця і сторожа душі української Церкви. Наш Первоієрарх промовив не тільки своїми устами. Це говорила українська христіянська душа. Це був голос і Церкви-Матері в Україні і на всіх просторах всесоюзної в’язниці, це був також голос тої української христіянської людини, яку вирвано зі своєї землі і розкинено по всіх континентах.
Та в здійсненні своєї ідеї наш Верховний Архиєпископ Ювілят залишається покищо в’язнем христіянського світу і в’язнем таки синів і дочок, церков-дочок нашої Матері-Церкви Київо-Галицької Митрополії. Саму ідею помісности, цілости, єдности і самобутности зараз ув’язнюється. В’язнем залишається ідея патріярхату, вона Скована. В’язнем залишається і її Сторож-Верховний Архиєпископ-Митрополит. І на т.зв. волі Він залишається дальше В’язнем Христа ради. Трагедія в тому, що тими, хто в’язнить, не є віковічний ворог, але, щоб говорити євангельськими словами, «незрящі вовки в овечих шкурах, своє поріддя гадюче».
А В’язень Христа ради, ставшись в’язнем на волі, живе, терпить і діє. Оковами зморені руки воскрешають з нічого багатотомові праці, твори і свідки невмирущої української наукової мислі, з нічого ці слідами довголітних оков загартовані руки і невтомний дух нашого Ювілята здвигають в столиці христіянського світу Святиню науки-український науковий центр, Католицький Університет імені св. Папи Климента. В закостеніле животіння нашої Церкви, яка почала тут на чужині скочуватися в могилу, знову старається влити цей Велетень духа, як Його назвав Митрополит Кир Максим, духа жизні… А на Святині науки, з якої має рости й проникати всю українську Церкву, в Україні і на чужині сущу, золотиться напис: «ІСТИНА І ЛЮБОВ НАУКИ СОБИРАЄ В РОЗСІЯННІ СУЩИХ…»
Чи почуємо ми, в розсіянні сущі, ми – діти Помісної Української Церкви, чи почуємо і зрозуміємо ІСТИНУ і чи відчуємо нетлінну ЛЮБОВ до свої Церкви…
Чи станемо її справжніми вірними служителями…
Oтe питання виникає всюди, де лунає величня симфонія вдячности і любови для нашого Верховного Архиєпископа-Митрополита. Таку симфонію з глибин наших душ несе сьогодні в дарі і пошані свому Первоієрархові наша громада вірних міста Філядельфії.
Закінчуючи це скромне слово з нагоди святкування 75-ліття уродин і 50-ліття священичого служіння Його Блаженства Верховного Архиєпископа-Митрополита Кир Йосифа, звертаюся до всіх з гарячим братнім проханням: «БУДЬМО ВСЕДИ І ЗАВЖДИ СПIBСЛУЖИТЕЛЯМИ СВОГО ДОРОГОГО ПЕРВОІЄРАРХА, ГЛАВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ, В ЙОГО ЗАДУМАХ, В ЙОГО ПРАЦІ, В ЙОГО СЛУЖІННІ ЦЕРКВІ І НАРОДОВІ. ПОМОЖІМ НЕСТИ УЗИ-ОКОВИ ЦЕМУ НЕЗЛАМНОМУ В’ЯЗНЕВІ ХРИСТА РАДИ…»
Зближається кінець Ювілейного року нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого – 75-ліття від дня народження і 50-ліття священства:.. Чи ви вже сповнили ваш моральний обов’язок супроти вашого Архипастиря виславши Йому ювілейні побажання? Коли ні – то зробіть це негайно. Вишліть Великому Ювілятові приготовані нашим товариством ювілейні карточки з Вашим підписом і покажіть Йому вашу льояльність. Картки можна одержати у відділах нашого товариства у кожному місті, в українських книгарнях, або можна замовити безпосередньо в нашому товаристві, адреса якого поміщена на. останній сторінці обкладинки цього журнала.
* Доповідь відчитана на Ювілейному Концерті у Філядельфії, дня 24-го вересня 1967 року
