Народилась я у невеликому уральському містечку Воткінську. Навчалась у музичній школі будинку-музею Чайковського. Дуже любила музику. Жила в Дніпропетровську.
Мій батько ще двадцятилітнім юнаком, працюючи на заводі, потрапив в аварію. Дуже обгорів, багато років лежав у лікарні. Мама під час війни працювала на військовому заводі. Я її майже не бачила, мене виховали дідусь і бабуся. Був великий голод, тому для мене в житті найсмачнішим є запах свіжого хліба.
З Леонідом Даниловичем я познайомилася 35 років тому. Нас, молодих спеціялістів конструкторського бюро «Південне», послали в колгосп полоти городину.
Ніколи в житті не опікалася на сонці, а тут руки згоріли до опіків. Сиджу, тихенько плачу, а Кучма підходить (він у нас комсоргом був) і каже: «Ну, чого квиглиш? До весілля заживе». Він допомагав нам усім на полі, привіз магнітофон, намети, гітару. З поля ми приповзали, як здихаючі мухи. Та заграє магнітофон, трохи відпочинемо — і вже пісні, танці. Через рік ми одружилися.
Разом пройшли через усі етапи становлення сім’ї: життя у батьків і однокімнатна квартира, безгрішшя, а точніше, малогрішшя, хвороби, нещастя, постійні відрядження чоловіка, коли він приїздив тільки на свята. Дитина, друзі, внук. Гадаю, таке відбувається в усіх.
До сорока років у нас за тими мірками було все. Коли ж я стала дружиною Президента, зрозуміло, увійшла до кола людей, про яких або тільки читала, або бачила по телевізору. Лише з деякими була до цього знайома. Усе з’явилося нове, надзвичайне, часом важке. Але, не приховаю, і дуже все цікаве… Тому на запитання: «Чи складно бути дружиною Президента?» — відповім: «Так, складно і відповідально».
Нині наш дім — це державна дача в Кончі-Заспі. Домашній клімат у ньому — результат не тільки моїх зусиль, а й тих людей, які нас сьогодні оточують, допомагають мені наводити порядок в будинку, впорядковувати ділянку.
Коли ми туди приїхали, усе було занедбане, нагадувало джунглі, тепер усе набуло цивілізованого вигляду. Велика заслуга у цьому — мого невгамовного чоловіка, який більшу частину вихідних, якщо вони випадають, і копає, і сіє, і збирає, і косить, втягуючи до роботи і свою охорону.
Леонід Данилович встає дуже рано. Прогулянка — пішки чи на велосипеді. Спілкування вранці з природою ніби додає сил, підвищує тонус. Я готую сніданок. Звичайний, без фокусів, щоб швидше. Добираю сорочку. Дивлюся, як чоловік зав’язав краватку і т.ін.
Проводжаю його поглядом до машини, що стоїть у «бойовій готовності». Пошепки кажу: «Ну, з Богом». І все… до пізнього часу. А ввечері: «Ну, як справи?» (до цього подивлюся новини по телевізору, дещо дізнаюся з газет, рідко — по радіо). Відповідь стандартна: «Нормально. Як Роман?». Ось так спілкуємось у будні.
Треба віддати належне чоловікові: в який би час до нього не звернулася, він завжди виявляє увагу, навіть, якщо зайнятий. Але я намагаюся турбувати його тільки з найбільш невідкладними справами і лише тоді, коли для цього є слушний час.
Він дуже любить онука Романа і дочку Олену. Добре ставиться до зятя, допомагає рідним, друзям і просто стороннім людям.
Радість для нас — гості. А вони бувають часто — колишні співробітники, давні друзі. Завжди хочу показати Київ, повести їх у театр, на виставку чи в музей.
Вважаю, що у нас все, як у пересічних людей. І ми — звичайні люди. Колишніх друзів не забуваємо, зв’язків не розриваємо. Просто у нас тепер така робота: у чоловіка — посада Президента нашої країни, а в мене — дружини Президента. Я роблю акценти на слові «дружина», бо слово «перша леді», що часто вживається, можливо, і правильний термін, але, як на мене, це чуже, не наше.
Оскільки Україна для мене — друга Батьківщина, вважаю себе українкою… і взагалі скажу без хизування: побачивши світ, я переконалася, що наш працьовитий, дуже терплячий і доброзичливий, співучий народ заслуговує кращої долі. Сам Бог заповідав нам жити в добрі, мирі та, як кажуть, у згоді. З усіма нашими сусідами, а особливо з Росією, ми повинні намагатися жити в мирі, дружбі і злагоді. За однієї, звичайно, основної умови: швидкість руху на зустріч один одному повинна бути рівною.
