Пассейк, 28 вересня 1984 р.
В понеділок, 25 червня 1984 p., Папа Іван Павло II прийняв на авдієнції 8 грецьких католицьких єпископів і, між іншими справами, порушив теж у промові до них екуменічну проблему. Він заохочував їх «продовжувати екуменічні зусилля, бо, — сказав він, — ви живете в середовищі наших православних братів. Якщо ви несете тяжку спадщину минулого, несіть і надію повного примирення. Єпископи, священики, християнські миряни, безнастанно заохочуйте себе до помноження приятельських зустрічей, до взаємних можливих богослужб, до спільно ведених соціяльно-харитативних служінь. Пройдений шлях може видаватися скромним. Важне є витримати, нехай час сповнить свою ролю. Інші збиратимуть те, що ви засіяли» (Вісті з Риму, ч 7 (358), липень 1984).
Високодостойні Гості! Організуючи цей II Екуменічний симпозіюм після назагал успішного І Екуменічного симпозіюму в Торонто в дні 2 грудня 1983 p. Президія УПСО бажає, саме згідно із вищенаведеними словами Вселенського Архиєрея, «продовжувати екуменічні зусилля», бо й ми живемо в середовищі, де перебувають наші православні брати, зустрічаємося постійно одні з одними, співпрацюємо в різних ділянках українського життя, отже ця проблема для нас актуальна й важна.
Подібно, як греки, і ми, українці, несемо «тяжку спадщину минулого», коли «Русь нищила Русь» на втіху нашим ворогам і коли панувала ненависть та нетолерантність серед рідних братів, синів тієї самої Матері-України. Сьогодні нам треба позбутися тієї тяжкої спадщини, бо вона не помагає нам розв’язувати наші сучасні церковні проблеми, часто затруює нам життя і таким чином не сприяє поширенню християнських чеснот серед нас, у першу чергу чесноти любови, на якій повинна спиратися ціла структура всіх християнських віровизнань. Нелюбе минуле не повинно в жодному разі впливати на і так важке наше теперішнє.
Тому нам треба, як до цього заохочує нас Вселенський Архиєрей, організувати приятельські зустрічі православних та католиків,- щось як оця наша зустріч, — щоб в атмосфері приязні та довір’я говорити на тему того всього, що нас об’єднує, що нам спільне, як і на тему наших релігійних різниць, аналізувати їх, ознайомлюватися з ними і намагатися їх розуміти без жодного упередження. Не говорити про ці проблеми. значить залишати «статус кво», себто вдовольнятися тим незадовільним станом, що тепер існує, і не робити жодних зусиль, щоб його направити. А це противиться молитві Христа «Щоб усі були одно».
Українські екуменічні зустрічі мають саме на меті дати нагоду ясно й відкрито говорити й обмінюватися думками на теми, які стоять на перешкоді на шляху до єдности християн. Ми не будемо тут розв’язувати догматичних різниць чи справ, що належать до ієрархії. Ми не хочемо встрявати в компетенцію інших чинників. Ми хочемо тільки витворювати атмосферу приязні між різними українськими віровизнаннями. Ми хочемо, щоб ми говорили одні з одними, отже, усували першу перешкоду — незнання справи, незнання самих себе, незнання труднощів.
Українські екуменічні зустрічі це напевно добра справа. Одначе найважнішою передумовою її успіху є видержати, бо перешкод буде багато. Нам не треба зневірюватися неуспіхами, але продовжувати це благородне діло. В тому нам допоможе і час, і терпеливість. І навіть якщо ми самі не будемо бачити овочів наших зусиль, то мусимо твердо вірити і надіятися, що інші збиратимуть те добро, яке ми і багато наших попередників у тому ділі засіяли.
Хай оцей наш другий симпозіюм зробить свій вклад у це велике діло!
