(23 вересня 1987 р.)
Ваше Блаженство, Високопреосвященніші Митрополити, Архиєпископи, Преосвященні Єпископи, Всесвітліші і Всечесніші Отці, Преподобні Сестри, Дорогі Браття і Сестри!
Вітаю Вас від президії Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) на цьому VІ Конгресі Мирян і бажаю корисно й успішно провести наш час на добро і славу нашого народу і Церкви. Це направду є особлива честь для мене вітати Вас усіх, так численно зібраних з різних країн світу, у цьому Вічному Місті, напередодні найсвітлішої історичної події нашого народу, нашої Батьківщини та Церкви — Ювілею 1000-ліття хрещення Руси-України святим рівноапостольним князем Володимиром Великим. Бажаю, щоб за поміччю Господа Бога ми цього ювілею діждалися та всі разом його гідно та достойно вшанували.
Нам усім тільки прикро, що немає між нами і не буде в Ювілейному Році світлої пам’яти їх Блаженства Патріярха Йосифа Сліпого. Але Він напевно сьогодні духом з нами і буде з нами по віки віків. Він залишив нам свій ЗАПОВІТ, і ми будемо його сповняти.
Вітаю наших братів і сестер у Церкві в катакомбах, які є світлом у темряві атеїстичного, безбожницького світу. Ми подивляємо їхню відвагу і справжнє християнське життя, гідне до наслідування всіми християнами.
Зокрема з великою подякою Господеві та невимовною радістю вітаю на волі дорогого гостя з України, голову Комітету українців-католиків, довголітнього в’язня тюрм, психушок і концентраційних таборів, неустрашимого борця за релігійні й національні права в Україні, великого мирянина та ісповідника віри Йосифа Терелю!
Коли за кілька днів ми формально закриємо цей Конгрес, то, однак, не закриваємо дискусій на порушені тут теми. Вони будуть продовжуватися в громадах, до яких ми повернемось. В цьому сенсі цей Конгрес буде ще довго продовжуватися.
Теми доповідей Ви маєте в програмках, і я не буду їх тепер читати. Проте дозвольте мені кинути Вам декілька думок під розвагу.
І. Оборона переслідуваної Церкви в Україні
Ця справа вимагає мобілізації всіх наших сил в діяспорі, єдности та тісної співпраці мирян, священиків, ченців і владик на чолі з головою Помісної Української Католицької Церкви, Патріярхом і Кардиналом Мирославом-Іваном.
Як відомо, наша Церква в Україні існує поза законом — в катакомбах. Вона переслідувана гонена, нищена. Але помимо того в Україні є всі познаки певного релігійного відродження. Зростає зацікавлення питанням релігії і вимога більшої свободи. Церква в катакомбах постійно зростає на силі, особливо участь молодшого покоління.
Живемо в переходовому й дуже критичному часі в зв’язку політикою «ґласности» Горбачова. Навіть, якщо не дійде до більшої свободи, то зростаюча критика громадянами СРСР радянської системи її підважує. Стан непевний, і вже помітні певні зміни.
Такою є заява єпископів, священиків, монахів, монахинь і мирян Української Католицької Церкви в Україні, що її дня 4 серпня 1987 року Йосиф Тереля вислав до Святішого Отця Папи Івана-Павла II. В цій заяві вони повідомляють про вихід частини Церкви з підпілля і прохають Святішого Отця допомогти в легалізації Української Католицької Церкви в СРСР.
Чи ми готуємося до змін, що можуть настати на нашій Батьківщині?
Перед нами, українськими мирянами, у зв’язку з актуальними, можливими змінами на Україні (але й без них) є і буде стояти ряд завдань, до яких нам потрібно належно підготовитись. Це й буде завдання цього Конгресу та інших такого роду зібрань.
У кожного й кожної тут присутніх є напевно багато думок і пропозицій — як належить нам, мирянам, приготовитись до завдань, що очікують нас тут, на поселеннях, і як (дозвольте це наголосити!) в Україні, коли б у зв’язку із змінами зайшла така потреба. Дозвольте, що і я висловлю ці думки коротко. Нам потрібно:
а) Постійно поглиблювати наше особисте розуміння Христової віри в наш час, тобто у зв’язку з поступом науки і загального прогресу в світі.
б) Познайомитися з думками сучасних західніх теологів, християнських філософів, творами християнських письменників, за допомогою перекладів їх на українську мову, що їх варто здійснити, та заохочувати наших українських авторів із християнським світоглядом писати і публікувати.
в) Пильно слідкувати за розвитком подій в Україні, шукати тісних зв’язків і кращих засобів комунікації з мирянами на рідних землях і далі бути голосом мовчазної Церкви на поселеннях. Іншими словами — впливати на формування публічної опінії
ІІ. Закріплення і розбудова Помісної Української Католицької Церкви
Здійснюючи заповіти світлої пам’яти Блаженнішого Патріярха Йосифа, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб Апостольська Столиця визнала офіційно КИЄВО-ГАЛИЦЬКИЙ ПАТРІЯРХАТ. Наші дотеперішні змагання разом із Блаженнішим Патріярхом Мирославом-Іваном, митрополитами та єпископами були тільки частинно успішні. Слова Святішого Отця Папи Івана-Павла II над домовиною світлої пам’яти Патріярха Йосифа: «Він боровся за справедливу справу» є моральним визнанням справедливости наших змагань за український Патріярхат. Брак досі формального визнання не повинен нас ані зражувати, ані стримувати від практичного здійснювання, закріплювання і розбудови помісности Української Католицької Церкви.
Мирянський-патріярхальний рух із своїми організаційними клітинами в країнах поселень може й повинен бути об’єднуючим чинником, який цементував би помісність нашої Церкви.
Якщо йдеться про засоби, то цементувати нашу Церкву можна:
- Щирими молитвами;
- Глибокою обновою нашого духового життя , особливо тепер, у ювілейному році;
- Допомогою в парафіях, зокрема в тих ділянках парафіяльного життя, до яких маємо покликання та відповідні кваліфікації;
- Опікою над молоддю, заохотою молоді до життя з Церквою і в Церкві, особливо заохотою молоді до духовного стану;
- Організуванням духовних вправ, семінарів для окремих тем в ділянці духовного обновлення;
- Фінансовою допомогою у вихованні священиків-душпастирів і вчених-богословів;
- Фінансовою допомогою нашій Церкві в Україні та в тих країнах поселень, де є знані фінансові труднощі;
- Створенням в громаді атмосфери миру, любови, вирозуміння, довір’я та конструктивної діяльности.
ІІІ. Беатифікація мучеників нашої Церкви
Наша Церква є повна героїзму, посвяти і самовідречення на службу Богові, Церкві й народові, а в новій історії, за словами Патріярха Йосифа: «Наша Церква видала тисячі й сотні тисяч мучеників та ісповідників за вірність Христові і вірність Петровій Столиці». То нашим обов’язком є подбати, щоб вони стали Блаженнішими нашої і Вселенської Церкви.
З признанням треба ствердити, що наші брати із Закарпаття зробили далеко більше в тому відношенні. Вони вже розпочали беатифікаційний процес наших трьох закарпатських єпископів — Теодора Ромжі, Павла Гойдича та єпископа-помічника Василя Гопка.
ІV. Святкове відзначення 1000-ліття Хрещення Руси-України
Це велика нагода до духовного та релігійного обновлення, що його досі як слід не почато. Справді, існують церковні й громадські комітети, які розпрацьовують програми торжественних Богослужень, святкових концертів, бенкетів, прощ до Святої Землі й Риму тощо. Одначе, ці комітети не зуміли досі захопити духовної обнови Божого Люду. Не зуміли створити відповідної атмосфери, яка є конечна для такого духовного обновлення. Тут велике завдання мирянського руху: збудити, отрясти наш Божий Люд від апатії, внести духа замирення, співпраці, довір’я і любови. В такій атмосфері прямувати до освячення українського родинного, громадського і політичного життя. Чи не найважніше те, щоб ми могли відсвяткувати Ювілей Тисячоліття Християнства Руси-України спільно, разом з усіма християнами-українцями, а особливо з нашими братами-православними та продовжувати український екуменізм!
V. Роля і місце мирян у Церкві
У цьому питанні Вселенська Католицька Церква зробила великий крок вперед. Згадати б хоч слово до мирян Папи Пія XII: «Ви є Церква!» Дальше: Соборові Декрети про «Апостолят мирян», слова Папи Івана-Павла II: «Ми покладаємо великі надії на живучі сили мирян». Важливою у цьому відношенні являється Міжнародня Конференція Мирян, що відбулася у травні м-ці ц.р. в Римі, й заплянований на жовтень 1987 року Папський Синод за участю понад двохсот представників мирян, що має визначити місце мирян у Церкві й зактивізувати найчисленнішу частину Церкви до активної праці в євангелізації світу, що нас оточує.
В нашій Церкві це питання є ще в дуже початковій стадії. Серед духовенства і мирян є добра воля, але рівночасно є певна доза взаємного недовір’я, непевности, а навіть страху. Треба надіятись, що ці труднощі проминуть.
Щоб зберегти нашу Церкву на поселеннях і забезпечити її дальший ріст і розвиток, щоб могти бути помічними для нашої Церкви в Україні та щоб бути чинником у Вселенській Церкві і її місії «Нової Євангелізації для побудови нового суспільства», духовенство і миряни повинні у спільному діялозі визначити належне місце і ролю мирян у Церкві.
VІ. Українська Церква в Польщі, Чехо-Словаччині, Мадярщині і Румунії
Ми молимо Всемогучого Бога, щоб у цей святий для нас Ювілейний Рік Святіший Отець Папа Іван-Павло II, великий син братнього польського народу, допоміг, щоб наші брати й сестри в Польщі й Чехо-Словаччині, Румунії і Мадярщині вільно молились у своїх власних храмах під проводом українських єпископів у Епархіях: Перемишльській і Пряшівській та Апостольських візитаторів в Румунії і Мадярщині.
VІІ. Збереження Спадщини Блаженнішого Патріярха Йосифа
Маю на увазі в першу чергу ту велику ідею, що виникла ще в часі заключення унії, яку пригадав нам всім великий покійник Блаженніший Патріярх Йосиф. Це вже не ідея, а справа Патріярхату Української Католицької Церкви. Ми всі повинні дальше змагатися за його визнання. Дальше: Храм Святої Софії, Патріярший Двір, церква Жировицької Матері Божої, Студійон, Український Католицький Університет у Римі і його філії, Українська Богословське Товариство, «Свята Софія» та все інше.
Все це є тепер під дбайливою опікою Патріярха і Кардинала Мирослава-Івана, який не тільки зберігає, але й розбудовує, головно, що, так скажу, українську присутність у Римі. В цьому Він потребує нашої піддержки — моральної і матеріяльної.
VІII. Церковний конфлікт у Великій Брітанії
За св. апостолом Павлом, ми всі — члени Церкви, є живими членами Христа. Коли терпить один член — терпить все тіло. І тому ми всі, як в Україні, так і тут, на поселеннях, терпимо і боліємо церковним конфліктом, який понад 10 років тому заіснував на терені Великої Брітанії і дальше продовжується. Найбільше болючою жертвою цього конфлікту є молодь, яка поголовно відходить від нашої Церкви, а то й від віри.
Цей конфлікт є в першу чергу внутрішньою справою Помісної Української Католицької Церкви, і тому звертаємося до нашого духовного проводу і їх Блаженства Патріярха Мирослава-Івана, всієї нашої Ієрархії, що саме тепер відбуває свій Синод, полагодити церковний конфлікт на терені Великої Брітанії в дусі християнської любови, для добра нашої Церкви і спасіння душ Її вірних.
Ми не уявляємо собі відзначування Ювілею 1000-ліття Хрещення Руси-України без позитивного полагодження цього прикрого церковного конфлікту у Великій Брітанії.
ІХ. Роля Патріярхального руху
Ці міркування приводять нас до чергового і кінцевого питання, а саме: яка повинна бути дальша роля українського мирянського руху?
З перспективи часу ми бачимо, яку важливу ролю відіграв досі Патріярхальний рух у здійснюванні помісности Української Католицької Церкви у її патріяршій структурі. Сьогодні більш, ніж колинебудь, наша Церква потребує сильного руху мирян. Маючи це на увазі, ми повинні призадуматися, в якій формі наш рух міг би найкраще служити Богові, нашій Церкві та народові на майбутнє. Чи не було б доцільним, щоб організаційні клітини патріярхальних товариств стали базою широкозакроєного руху мирян в Церкві на поселеннях? Над цим питанням слід нам усім дуже серйозно подумати.
Нехай Пречиста Діва Марія, Мати Церкви і Покровителька українського народу, допомагає нам у наших нарадах у цей рік, що присвячений їй, її прославі, і в цей святий для нас Ювілейний Рік — Тисячоліття Хрещення Руси-України.
Рим, 23 вересня 1987 року
