«Скільки разів керманичі корабля, коли бачать, що морє шаліє, що воно розбурхане і сильно схвильоване, не залишають корабля, але ще більше виявляють запал і запопадливість, бо й самі наглядають і других закликають до зусилля. Подібно також і лікарі, скільки разів бачать, що гарячка дужчає і стає дуже сильною, принайменше не залишають хворого, але тоді як самі, так і при помочі других, із більшою дбайливістю намагаються побороти недугу. Чому це згадую? Щоб вас ніхто у цій заверюсі не ошукав і не нахилив до залишення Фенікії. Навпаки, чим більше труднощів, чим грізніші хвилі й чим більша буря, тим міцніше стійте, докладаючи старань, наглядаючи, не досипляючи, показуючи ревність, щоб ваша величава будова не повалилася і ваш велетенський труд не став даремним, щоб праця благовістування не пішла намарне». (Лист 123 св. Івана Золотоустого до священиків і монахів у Фенікії).
Ці слова писав Іван Золотоустий в 405 році до священиків і монахів у Фенікії, де вони працювали з трудом і небезпекою серед поганського світу і, мабуть, часто зневіра чи й острах непокоїли їх і спиняли їх серед нелегких змагань і конфліктів із поганським довкіллям, або що гірше — виникала думка залишити ці змагання і почате діло проповіді євангелії на вид безуспішностей і поплисти за течією ситуації і часу й це позбавляло їх відваги та запалу до дальшої боротьби.
Думки в листі Золотоустого стояли перед нами, коли збирали ми матеріяли для чергового тому «Опера Омнія» Блаженнішого Патріярха Йосифа. В цьому томі подаємо проповіді, промови й привіти Блаженнішого за повних перших п’ять літ його діяльности на волі, від лютого 1963 року до кінця 1968 року. Це Дуже важливий час у житті Блаженнішого Йосифа,— перші роки на волі,— бо в них відображується те все, що було передумано, що переболіла його душа в часі перебування в тюрмах, в таборах, на каторзі.
В споминах бувших «зеків» можна завважити помітний психічний факт: вони часто в очікуванні сподіваної волі мріяли, що робитимуть по своїм звільненні. Кожний з них по-різному укладав собі плян «нового життя». Деякі уявляли ці сподівані свої літа волі як цілковиту пасивність у всьому, щоб назавжди втекти від всякої небезпеки, деякі укладали абсурдні чи дивовижні пляни, а деякі тільки тому змагались, щоб пережити пекло, щоб потім стати свідками перед світом про найбільшу нелюдяність в історії людства, щоб покращати долю чи своїх співв’язнів, чи ідеї, за яку терпіли, щоб провадити змаг за права людини чи свого народу. З їхніх вчинків на волі ці думки й пляни з неволі можна спостерігати. о Проповіді й промови Блаженнішого Патріярха Йосифа в перших п’ятьох літах на волі ілюструють його мислення, думки й пляни, які він міг плекати в неволі, чи пляни, якими він жив перед своїм ув’язненням. Читач, дослідник, чи історик знайде багато із тих думок у цьому томі, в живих словах промов і проповідей при різних нагодах, в часі яких Блаженніший відкрито, але переважно стримано, з розмислом і вдумливістю показує, чим жила його душа під час сімнадцятьох років насильної перерви в його пастирській і науковій діяльності для своєї Церкви й Народу.
Видаючи цей том праць залишаємо дослідникам цю тему для студії життя, особи й діяльности Блаженнішого Йосифа. Не доведеться їм багато розгадувати, шукати причин, розглядаючи історичне тло, обставини чи ситуацію і стан нашої Церкви. їм доведеться ствердити факт, що вісімнадцятьлітня неволя Блаженнішого і навіть жорстока ізоляція його від світу, від цілої Церкви і від світових подій не були перервою, що створила б у декого, може, вакуум, кризу, переворот у мисленні, новий напрямок в житті тощо. Із слів і думок, що їх видаємо в цьому томі, не спостерігається тієї вісімнадцятьлітньої перерви. А це досить великий час у житті людини. Блаженніший приступає до праці, до дії, наче б перерви не було, наче б тюрми й табори були продовженням того, що він почав у 1922 році, що будував в 1929 p., що удосконалював у 1938 році, що направляв, відбудовував і рятував під час війни. Вісімнадцять літ неволі були його подивугідними спогадами і вже в перші роки на волі він почав здійснювати свої постанови.
Насамперед, і це підтверджується скрізь в його тексті, виявляється оборона і бажання висунути на денне світло значно призабуті Східні Церкви і між ними поставити на першому місці свою рідну Церкву-Страдницю, що її терпіння саме по його визволенні почали в світі призабуватися, а згадка про них ставала невигідною і небажаною, і відповідні особи та чинники дбали, щоб до тієї згадки не дійшло. Він став визначним ієрархом в цілій Вселенській Церкві, а в Східніх Церквах — зокрема. Свідком цього був Другий Ватиканський Собор і це бачимо у промовах Блаженнішого під час того Собору, що його тексти подаємо. Його пропозиція про встановлення києво-галицького патріярхату для нашої Церкви на Соборі та оборона нашої Церкви і Східніх Церков перед латинізацією є великими історичними словами, що кристалізувались в його умі півстоліття на тлі життя і змагань нашої Церкви за своє буття. Архиєпископ Іван Бучко, вітаючи Блаженнішого з його кардинальським відзначенням, так говорив до нього: «Але й до Вас, Еміненціє, наші серця звертаються з почуваннями безмежної вдячности за те, що Ви наші, а ми — Ваші. За те, що Ви своїми геройськими подвигами, як Добрий Пастир, що готовий завжди душу свою віддати за добро повірених овець, Вашими страданнями і незломною поставою як Ісповідник св. віри, Вашим високим умом і всіма прикметами розуму й серця притягнули увагу багатьох шляхетних сердець світу на нашу українську Церкву й наш многострадальний український нарід». І продовжував далі Кир Іван: «Зрештою, той самий Вселенський Собор своєю постановою про патріярші права і привілеї Верховного Архиєпископа Митрополита звернув увагу християнського світу передусім на нашу українську Церкву».
Захист прав Східніх Церков, покращання їх ситуації, поодинокі їх справи і проблеми (напр. призначення когось в єпископи — в листі до Папи Павла УІ по відвідинах Барі, справа постійного дияконату та ін.) є постійним піклуванням Блаженнішого при різних нагодах. (Подаємо в цьому томі уривки з листів Блаженнішого до Папи Павла VІ, в яких Блаженніший подає, неначе звітує, свої враження із різних поїздок по Італії і поза нею. Ці листи мають своє значення для характеристики особи Блаженнішого в перші роки по його звільненні). Скрізь намагається він говорити про Схід, його велич, давню красу, його значення у Вселенській Церкві, про нашу Церкву і наші терпіння й права. (Телевізійна промова, промова на засіданні Комісії для ревізії кодексу східнього права тощо).
Із слів і промов Блаженнішого виявляється великий запал і запопадливість, про які говорить Іван Золотоустий у своїх листах, з якими він будить нас усіх до дії і зусиль піднести нашу Церкву в діяспорі і вказати нам нашу єдність із Церквою на Україні, для якої вільна її частина має жити, працювати і змагатись. Обидва образи Золотоустого в його проповіді цілком відповідають нашій ситуації, що нею вже на волі почав турбуватися Блаженніший Йосиф: в Україні шаліє море переслідування, на поселеннях — недуга оспалости, самозадоволення, забуття своєї ідентичности і своїх широких завдань; хід по лінії найменшого опору в сторону денаціоналізації, асиміляції, латинізації; брак єдности, одноманітности в обряді, мисленні та прямуваннях. Чи міг керманич, лікар залишити такий стан осторонь і переживати його тільки своїми почуваннями? І він це говорить сам дуже виразно: «Уся вага побажань і вимог від нашого кардинала наповнює його водночас, і грозою, що може бути й трагічною, чи зможе він відповісти й належно оправдати дальші надії, покладені на нього. Бо зколихнулося, як загально говорять, плесо українського життя, народ наш пробудився з отупіння і дав вислів приспаним своїм великим задумам та ідеалам. І зовсім слушно, бо він не є кардиналом для того, щоб благоденствувати і збирати почесті, але щоб допомогти усім рятувати те, що ще залишилось. Цей момент з’єднав нас усіх і це є воля Святішого Отця так ясно сказана нам, краще не можна, що та єдність мусить нас одушевляти, коли хочемо тверезо глянути в очі майбутності. Це і є могутній зов великої хвилини, яку тепер переживаємо». (Слово 28.2.1965 р.)
В багатьох із нас було і часто ще далі існує переконання, що все на чужині у нас було добре, навіть блаженне, все процвітало, а поява Блаженнішого перервала спокійний сон, внесла поділ думок чи замішання. Цей том — збірка промов і проповідей Блаженнішого доведе, що так воно не було. Ішлось таки про рятунок, ішлось про пробудження, треба було багатьом сказати немилу правду в вічі, спочатку лагідно й спокійно, але відверто, а потім, коли тим, що мали вуха і не слухали, довелось сказати голосніше і твердше. Тому для ілюстрації деяких моментів подаємо промови чи листи осіб, що були свідками якоїсь події і з ентузіязмом підтримували слова й задуми Блаженнішого Йосифа, як, очевидно, і його появу на волі та його пляни дії серед нашої дійсности. їхні слова доповнюють багато.
Дальше, ця збірка проповідей і промов за перших п’ять років перебування Блаженнішого на волі вкаже на велику многогранність його думання і дії. Майже нема ділянки в церковному чи національному житті, щоб її він не торкнувся б у своїх словах чи закликах. Часто входить він навіть у деталі та конкретні пропозиції (напр. виховання Сестер — слово на Капітулі СС. Василіянок).
В проповідях і промовах майбутній Дослідник побачить у словах Блаженнішого неначе якийсь поспіх. Це питоме тим, що через злобу часів багато стратили літ і намагаються надробити страчене, щоб щось наново здобути, щоб сказати якнайбільше, якнайосновнішне, щоб впливати і то нераз коштом форми, стилю чи мови. Для таких осіб найбільший ворог — це час!
Історик знайде в словах Блаженнішого чимало матеріялу для своїх студій для ілюстрації трагічних сорокових і п’ятидесятих років (напр. невідомий досі факт, свідком якого був Блаженніший,— переговори штабу більшовицької армії із УПА).
Важливою темою промов Блаженнішого є його постійні заклики до єдности, зокрема при зустрічах із своїм народом за океаном. Ось зразок таких слів: «За всяку ціну переводити і скріплювати цю єдність, бо інакше нам грозить розвал. Наша Церква мусить бути одна, наша молитва мусить бути одна, наша богослужба — одна, наша свідомість — одна, наше почуття цілости народу — одне. Як в тілі кожний член рятує загроженого сусіднього члена, так і українець мусить обізнатися з канадцем, а канадець з американцем, арґентінець з австралійцем і з усією Україною. Цю роботу має виконувати не тільки Церква й духовенство, але й преса, школи, всі установи і навіть кожна родина». (Із проповіді у Вінніпегу 23.6.1968). При тому Блаженніший вказує на основу цієї єдности, подаючи т.зв. закон «крови і кости»: «Оце закон нашої єдности, написаний в серці кожного українця,— це закон спільної крови й кости і даремним було б воювати проти нього, бо це значило б заперечувати основи нашої нації. Вони завжди будуть відзиватися в совісті кожного українця, хоч як, може дехто хотів би сильно придушити цей голос запереченням. А до того нас тримає разом і наша Христова віра, і наш обряд». (З тієї самої проповіді).
Пам’ятаймо при тому, що робить це Блаженніший вже в перших роках свого перебування на волі. Не застав він нас в єдності. Не застав він і нашої Церкви під одним проводом, з одною думкою і одною журбою, тому не дивно, що його першими кроками були старання об’єднати наші острівці й хутори в одну цілість з одним проводом.
Подаємо цей черговий том нашим історіографам і нашим читачам. В історії, в добрій історіографії знайдемо завжди нові правди, нові засади життя і людських змагань, завжди знайдемо науку для себе. Наш черговий том «Опера Омнія» матиме багато матеріялу про особу, що своєю діяльністю, твердою працею, наполегливими подвигами й терпіннями зайняла визначне місце в нашій історії XX сторіччя.
Редакція В-ва Українського Католицького Університету ім. Св. Климентія в Римі
