Українська Католицька Церква в Україні після 43 років переслідувань
стала видимою — законною
Події останніх місяців, тижнів і днів ще і ще, і ще раз безсумнівно нас не тільки переконують, але непохитно утверджують у незаперечну істину: все, що для людини є неможливе, нелогічне та нереальне до здійснення, у Бога все є можливе… На наших очах відбуваються такі великі зрушення, події, після яких тяжко спам’ятатись, як це таки сталось. До речі, ніхто цих подій не передбачив, хоч знаємо, що були і є експерти по тих справах, а навіть окремі інститути, що займаються цими питаннями. Не могли цього передбачити, бо розвиток подій, який стався, не вкладався і ще дальше не вкладається у систему нашої логіки. Правда, вже після того, коли події стались, дехто пробує це пояснити економічними проблемами, себто економічною кризою СССР.
Незаперечним залишається факт, що сучасний розвиток політичних і релігійно-церковних питань є неповторні, вони не мають історичних паралель. Неповторність цього розвитку підкреслює факт, що всі ці великі зміни і переміни, які хвилею пересунулись і пересуваються перед нашими очима, яких ми є безпосередніми свідками, відбулись, коли не враховувати Горішнього Карабаху, майже безкровно.
І тільки на одну хвилину вдумаймось, чи можна було про щось подібного говорити два чи три роки тому, де людину не за чин, не за злочин, а за висловлену критичну думку арештували, судили і висилали на далекі заслання. Коли ніхто не тільки що не міг показати синьо-жовтого прапора чи тризубчика, але про це і словом не згадувалось. Не можна було говорити про штучний голод в 1932-33 роках на Україні, про терор Сталіна, Брежнєва і т.д.
Тоді еміграцію лаяли і говорили, що вона це вигадує, а сьогодні вже офіційно стверджують ці факти не тільки народ, але ті, що ще керують державою. Дати на це відповідь, переконливу відповідь не так легко. На це є одна незаперечна відповідь — в цьому є Божа рука.
Пригадуємо, як перед Потсдамською Конференцією Сталін поставив Вінстонові Черчилеві питання: «Скільки дивізій, ти скажеш, має папа?» Проминули роки, і папа без дивізій, танків і атомової зброї безперебійно керує Христовою Церквою. І знову ж ми є безпосередніми свідками візити президента СССР Михаїла Горбачова у Папи Івана-Павла ІІ. Прийшов до Папи Івана-Павла II той, якого держава-імперія на протязі понад 72 років переслідувала Христову Церкву, а в першу чергу Римо-католицьку Церкву і всі Церкви, що були пов’язані з Апостольською Столицею.
Формувались гігантні інститути атеїзму, які з’їдали колосальні суми грошей для боротьби з Христовою Церквою. І так жертвою цієї боротьби атеїстичного комунізму була спершу ліквідована УАПЦерква, а згодом у 1946 р. Українська Католицька Церква, яку поставлено поза буквою закону. Напевно ніхто не силував і не примушував М. Горбачова їхати до Риму, щоб зустрінутись із Папою Іваном-Павлом II, а тим більше офіційно сказати, що переслідування релігії в СССР було помилкою. Мати відвагу це сказати, це могла тільки велика людина, особлива людина і, на мій скромний погляд, такою великою людиною виявився М. Горбачов.
Признатись до офіційної публічно висловленої помилки про здушення Празької Весни також говорить багато. Ні в першому, ні в другому випадку немає жодного економічного пов’язання, і чому їх мав відвагу назвати М. Горбачов? Існують певні питання, які трудно людською логікою пояснити, а Боже Провидіння не співпадає з людською логікою думання.
І ось на наших очах розвивається немов «Весна народів», постають народи до свого незалежного, вільного життя, як вже було сказано, безкровно. Протилюдська комуністично-атеїстична ідеологія ламається — крахує. Енгельса, Маркса і Леніна викидають на смітник. Правда, в СССР Ленін все ще «образ», але як довго?.. Комунізм, що ніс для народу чи народів «рай на землі», утвердив найбільшу мізероту і тим заперечив свою життєдайність.
У вирі зламів, краху цих неповторних подій Українська Католицька Церква, після 43 років жорстокого переслідування і повного заперечення стала визнаною — законною. Вона вже не потребує діяти у катакомбах, сходитись по лісах і цвинтарях, але діяти і хвалити Всевишнього Триєдиного Бога і Божу Матір явно у церквах і Божих домах. Хіба ж це не Божа рука у цьому? Господь Бог вислухав наших молитов. Всевишній не забув про віруючий український народ, про його страждальну Церкву. Ісус Христос і Мати Божа, що давали нам силу витривалости, вислухали благально-щирих молитов своїх неустрашимих послідовників, що, голодуючи, молились на вулицях Москви за визнання Української Католицької Церкви. Ці молитви напевно почув Михаїл Горбачов, напевно вони не залишились без впливу на нього. Яка іронія долі — М. Горбачов, голова комуністично-атеїстичної імперії, знайшов більше зрозуміння до прохань українських католиків, яку Російської Православної Церкви, себто її ієрархії. Мало цього, що вона, себто російська православна ієрархія, не виявила зрозуміння, але до самого кінця старалася зробити все, щоб не відбулось визнання УКЦеркви. Для цього вживала різних засобів та намагань.
Ще в останній хвилині перед зустріччю Горбачова з папою російський митрополит Ювеналій жалувався перед папою, що УКЦерква робить їм труднощі, щоб папа їх смирив! Папа не звертав на це увагу. На жаль, під цим оглядом найбільш ворожим виявився наш землячок, київський митрополит Філарет. Ні московська патріярхія, ні київский митрополит не могли завернути подій, які стались в Римі й Києві.
У Римі М. Горбачов під час зустрічі з Папою Іваном-Павлом II заявив, що УКЦерква є законно визнаною, а що в наступному році буде в цьому напрямі прийнятий окремий закон. А в Києві Рада в справах релігій при Раді Міністрів Української РСР прийняла заяву у справі УКЦеркви, якій дозволено реєструватись, що появилася з датою 1 грудня 1989 p., напередодні візити Горбачова з Папою Іваном-Павлом II. (Текст заяви друкуємо на іншому місці). Зроблено перший крок. Звичайно, у заяві не говориться про все, а зокрема нічого не сказано про майно і церкви УКЦеркви, які їй належали до т.зв. львівського «собору», що відбувся 1946 р.
Сьогодні не може ніхто заперечити незаперечну істину, що найбільшим злочинцем людства був Сталін. Його незлічимих злочинів, мабуть, ніхто не перевершить. Сталін є той, що ліквідував УКЦеркву на українських західніх землях при допомозі Російської Православної Церкви, а зокрема тодішнього московського патріярха Алексія. Не забуваймо, що православ’я на західніх українських землях установлювалось жорстоким терором і насиллям, підручними силами Сталіна НКВД. Зовсім логічно, якщо ми засуджуємо Сталіна, як найбільшого злочинця, то тим самим мусимо засудити його діла і наслідки, іншими словами, треба засудити і відмовитись від його спадщини. До його ганебної спадщини є насадження російського православ’я на місця, де віками жила і розвивалась УКЦерква. Сталінські виконавці, до яких також належала Російська Православна Церква, пограбували все майно УКЦеркви, Божі храми, манастирі, семінарії і пограбували мистецькі церковні ціннощі. Сталінська спадщина страшна.
З якого боку ми не підходили б до питання власности, християнського чи світського, то незаконно щось привласнене належить повернути його первісному власникові. Пригадуємо, як ми часто читали у радянській пресі, що немає «строку давности», в даному випадку також не повинно бути строку давности і пограбовану власність УКЦеркви належало б повернути. Гадаю, що це наше оправдане право.
Борони Боже, щоб ми не підходили до періоду сталінщини з подвійною міркою — з одної сторони засуджуючи його, як найбільшого тирана, душогубця і вбивця, а з другої — пробували скористатись з його кривавої спадщини. Тут маю на увазі сталінське насильне насадження російського православ’я у Західній Україні. Сьогодні повіяло дещо відмінними вітрами, вітрами більшої свободи у багатьох галузях суспільно-громадського, національного і релігійно-церковного життя. Користаючи з відпруженої нагоди, дехто старається наввипередки на релігійному полі скористатись з сталінської спадщини, себто з насадженого російського православ’я. Мовляв, тепер час тільки змінити чи замінити прикметники з російської на українську з додатком автокефальної Церкви — і все є в найкращому порядку. Чи справді так? Ну що ж, відроджується Українська Автокефальна Православна Церква, але таки на сталінській спадщині Західньої України.
Звичайно, це є дуже складні питання. Можна тільки радіти, що вкінці відроджується Українська Автокефальна Православна Церква, і проти цього акту не можна мати застережень. Але здається нам, що вона почала відроджуватись там, де вона не народжувалась, там, де вона не існувала, де не має своїх коренів. Звичайно, було б більше природнім, якщо б вона відроджувалась у центрі українського православ’я — Почаєві, Луцьку, Рівному, себто місцях, де існувала Українська Православна Церква під Польщею, чи на східніх українських землях — в Києві, Одесі, Харкові та інших місцевостях. Нам не зрозуміло, чому це робити на цвинтарищі Української Католицької Церкви? Цим я не збираюсь сказати, що в Західній Україні немає і не може бути місця для православних українців, які також мають право на свою Українську Православну чи Українську Автокефальну Православну Церкву. Але це повинно було відбутись у іншій формі, але не «хто скоріше добіжить». Тут не тільки ідеться про мури Божих храмів, але, куди важливіше, про людські душі, собор людських душ. Чи ми думаємо про ті християнські людські душі?
Якщо того зрозуміння немає серед українського православного люду в Україні, що можна зрозуміти, то під тим оглядом можна було його сподіватися більше серед православного світу, а зокрема ієрархії тут, у діяспорі. На жаль, так не сталось, а шкода! Варто підкреслити, що до цих питань мав більше відчуття, зрозуміння і правильного підходу з’їзд Народнього Руху України за перебудову, який прийняв стосовні релігійні резолюції, текст яких надруковано у ч. за грудень. Стоїмо перед дуже складними релігійно-церковними питаннями. Ми повинні до них підходити із зрівноваженим спокоєм, розсудно, без пристрастей, але зі справжньою християнською любов’ю.
Подякуймо всі разом Всевишньому Триєдиному Господу Богу, що вислухав наших молитов і привернув нашій Українській Церкві в Україні законне існування, і молімось, щоб нам Всевишній допоміг дальше без перешкод і труднощів свобідно славити Його в небесах. Наша велика вдячність належить Папі Іванові-Павлові ІІ за його старання і допомогу нашій Церкві, а М. Горбачову за зрозуміння, що УКЦерква має право на законне існування, а нашій УКЦеркві в Україні — її ієрархії, священикам та вірним за подивугідну стійкість через довгі роки змагань та витривалість.
