Минуло вже кілька місяців, як я носився з думкою написати до Вас та поділитися з радісною новиною. Перше, як почну писати про небуденну подію, яка відбулася у нашому місті Кентшині, що лежить на «Прусах східних» в Ольштинщині, Польща, хочу висловити Вам щиру подяку за це, що я вже кілька років одержую від Вас «Патріярхат». Цим журналом ділюся з усією нашою новозорганізованою парафією і є він для нас зіркою на світ, на ниві церковного і громадянського життя, серед наших поселень на світі.
Шлях до створення і будови Церкви у місті Кентшині
В наслідок ганебної «Акції Вісла» у 1947 p., проти нашої волі, ми знайшлися на теренах «Східних Прус». Після депортації нашого населення з прадідівських земель, нашою найбільшою мрією було, щоб подальше молитися у прадідівській вірі, але, на жаль, у ті жахливі для нас часи мрії наші не сповнилися. Коли по 80-их роках наступили у Польщі переміни, настав догідний час, щоб запевнити нашому населенню на тих землях, куди кинула нас нещасна доля, хоч мінімальну релігійну потребу. Та, на жаль, вже не уряд, а перешкодою зорганізовання і розвитку нашої Української Католицької Церкви у Кентшині стало римокатолицьке духовенство. Не помогли навіть інтервенції у ординарія вармінської єпархії у Ольштині. Видавалося б, що нас сказано на дальшу латинізацію і денаціоналізацію наших дітей. Однак, Боже провидіння нас не опустило, а натхнуло думкою звернутися з проханням до пастора Евангелицько-Авгзбурської парафії у Кентшині про дозвіл на відправу наших богослужень у їхній святині. Приємно й радісно було нам почути від парафіяльної ради цього віросповідання слова: «Не були б ми християнами, коли б не дозволили вам молитися у нашій святині, знаючи про переслідування вашої Церкви».
Дня 31 грудня 1989 року наші вірні у Кентшині мали змогу, по стільки роках терпіння і переслідування, почути знову Богослуження у свойому обряді. Хто показав себе правдивими християнами? Прикро нам було дуже, що маємо з римокатоликами одного й того самого найвищого пастиря нашої вселенської Церкви в особі Святійшого Отця Папи Івана-Павла II, а римокатолицьке духовенство не бажає нас зрозуміти. Загарбали наші церкви і поробили з них костели, а в більшості ще й збещестили. На тих землях, де зараз живемо, так як і на наших, увійшли у посідання німецьких святинь, а нам, українцям, не все дозволяють навіть помолитися у них. Застанавляюся, чому у декотрих священиків римо-католицького віросповідання є така велика ксенофобія до нашої Церкви і народу? Переглядаючи сторінки нашої історії ми ніколи не були загарбниками, а як боронилися від напастників, то тільки на своїй рідній землі.
Опісля того, що нас тут зустріло зі сторони римо-католицького духовенства, віруючі нашої парафії вирішили побудувати свій храм. Покликано комітет будови і 12 липня 1992 року, у празник верховних апостолів Петра і Павла, у нашій парафії відбулося торжественне посвячення площі під будову парафіяльного храму. Врочистість на тих землях була непересічна. Площа будови була замаєна нашими національними прапорами, на якій, багато священиків нашого обряду, відправили Службу Божу, а у співі церковного хору «Господи помилуй» понеслося радісним гомоном у перше над панорамою міста Кентшина. Приглядаючись тій радісній події бачив я у багатьох людей в очах сльози радости, але й заразом настерливо насувалася думка: чому якраз тут, на тих землях? А й сумніву було чимало: чи зможемо матеріяльно та коли наші мрії стануть дійсними?
Від дня посвяти площі уся наша громада почала жити будовою, не жаліючи пожертви в грошах і праці й, щоб не посоромитися перед сусідами, а зробити все, щоб на «мазурській землі» станув храм як символ нашого відродження. П’ять років тривала будова нашої церкви. В суботу, 11 жовтня 1997 p., на посвяту новозбудованого храму прибуло багато мирян, понад 20 наших священиків на чолі з Митрополитом Іваном Мартиняком. Були присутні інші священики, звичайно, не забракло й представників міської влади міста Кентшина. Присутнім був також амбасадор України в Польщі Петро Сардачук. І Подія, яка довершилася у Кентшині, у місті з понад тридцять тисячним населенням, де поселено дуже чисельну групу українців з півдня Польщі у 1947 році, була дійсно небуденного формату. Стало не тільки довершенням і реалізацію плянів з-перед десяти років, але й наглядним свідоцтвом живучості нашої громади, яка зуміла, не розглядаючися по боках, воздвигнути цей храм, який показаний на знімці.
Потішаюче є то, що помимо упливу часу, зміна покоління, не згасили духа корінного походження у наших дітей і внуків, а пригашений вогонь знову спалахнув і перейшов в активне діяння. Понад п’ятдесять років гонінь і переслідувань наша Церква у Польщі перетерпіла й устоялася, не перестала існувати, противно — розвивається. А, щоб вона змогла жити мусимо її піднести зі страшної релігійної, культурної та національної руїни, яку завдав її комуністичний режим. Українська Католицька Церква все була з народом. Вона разом з народом перетерпіла і пережила не одне лихоліття, не одне, більш або менш, жорстоке випробування, скроплене мученицькою кров’ю своїх найвищих духовних представників і всього українського народу, вистояла й вистоїть. Перед нами світле майбутнє, маємо незалежну державу, а наш священий обов’язок — зберігати її, розбудувати, зміцнити і забезпечити. Треба бачити живу історію свого народу і бути пильними, щоб не допустити до того, що було, потрібно розуміти, що вороги українського народу й сьогодні не дрімають. Про нашу трагедію мусить знати світ. Але ні мертві, ні їхні могили самі про це не заговорять. Заговорити світові про них є нашим священим обов’язком.
Євген Огородник
