Як формувалося покликання священика, а відтак єпископа Гліба Лончини? На це трудне запитання спробував відповісти автор цієї статті.
Від п. Орисі хотів дізнатися лише про одне: як зароджувалося покликання до священства у її сина, нововисвяченого Єпископа Гліба Лончини. Про подібне запитував інших співрозмовників. Відповідь на них заледве помістилася в часові рамки від кінця дев’ятнадцятого до початку двадцять першого століть.
Задатки від дитинства
“Від самого дитинства було знати, що Борис (ім’я Владики Гліба до прийняття схими у 1976 р.) буде священиком, розповідає п. Орися. Він був дуже ніжною, чутливою дитиною. Такий-от епізод: коли я повернулася із Наталкою, п’ятою, наймолодшою з дітей, додому, вона, як то немовлята, часто плакала. Борис і собі з нею плакав, відчуваючи якусь особливу розпуку від того дитячого крику. Коли йому минуло яких сім років, він просив у ігумена василіян о. І. Лотоцького книжку, з “якої можна було б научитися стати ігуменом”. Уже з раннього дитинства він дякував у Церкві. У нашого сотрудника о. Дмитра Височанського (ЧСВВ) вивчився читати по-старослов’янському і співати церковні напіви. Був членом Товариства вівтарних дружинників. Не раз брав участь у з’їздах цього Товариства. Уже в 12 років диригував хором вівтарних дружинників у Народній школі.
Священичий рід
У родині владики Гліба – багато священиків: по материній лінії – о. Іван Пасіка (1891-1968) із Тернополя; по батьковій лінії – о. Іван Соллогуб, парох Неслухова, о. Мелетій Лончина (ЧСВВ) († 1932 або 1933), о. Матвій Лончина, († 1975), дідо владики о. Василь Лончина (1886-1946) був довголітнім парохом у церкві св. Миколая у Львові. Прадідом владики по материнській лінії є також визначний український письменник Андрій Чайковський (1857-1935).
Благословення Митрополита Шептицького
Коли запитав матері Владики п. Орисі, що, на її думку, стало вирішальним у долі її сина, вона відповіла: “Благословення Митрополита Шептицького”.
“Був 1944 р. Очікувалося, що совіти ось-ось увійдуть до Львова. У місті було сильне замішання. Одні хотіли їхати на Захід, інші були переконані, що совіти будуть недовго. Богдан Лончина (див. “Довідка Патріярхату”), мій наречений, на той час вже був знаним громадським діячем. Не було жодного сумніву, що його совіти не залишать у спокою. 26 березня в часі Великого посту ми з ним побралися. Перед від’їздом зі Львова ми просили благословення у Митрополита Андрея. Тепер, коли Я бачу все наше життя немов на долоні, розумію, що те благословення було завжди над нами і над нашими дітьми, зокрема також над Борисом, тепер Владикою Глібом. Ми часто були в ситуаціях, для людського ока безвихідних. Але приходило рішення, часом при дивовижному збігу обставин. Ніби хтось оберігав та остерігав нас…
Ми побралися у неділю, а у суботу вже рушили на Захід. Невдовзі більшість наших найближчих родичів стали жертвами режиму. Ніколи нам вже не довелося бачити наших батьків. Утюрміна Лонського закатували мого батька Богдана Чайковського. Мою маму, сестру Миросю, брата Романа, тету Марію Татух, двох вуйків – Петра Пасіку та о. Степан Пасіку – виселили на Сибір. Їх вивозили у 1949 році. І зараз у березні 1950 року моя мама померла в Читі на Сибірі. Про її смерть я довідалася щойно у 1955 р. Якийсь час ми з Богданом жили у Відні. Але як фронт став наближатися, треба було вибиратися на захід. А тоді всі вокзали були так залюднені, що шанс виїхати був дуже малий. Пам’ятаю, ми з Богданом клякнули перед образом Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі і так сказали: “Якщо нам не пощастить виїхати, то на це воля Божа, а як станеться так, що ми таки виїдемо, назвемо свою доню Марією”. Я тоді вже була в тяжі. На ранок ми пішли зайняти чергу за спеціяльним посвідченням, яке давало право купу вати квиток на поїзд. А були там величезні черги. Раптом повідомлення про те, що всі “фольксдойче” (авт. німці за походженням) можуть діставати квиток без посвідки. І маса людей відійшла, а ми опинилися біля самої приймальні.
Уже з квитками, готові до виїзду ми стояли біля входу на вокзал з наміром перебиратися до того перону, з якого за якийсь час мав рушати наш поїзд, а був він на протилежному кінці вокзалу. І тут ні звідти ні звідси “да цуг нах Берлін”: буквально біля нас відкриваються двері, і то все як кинулося на них, і ми разом з нашими величезними валізами опиняємося на пероні біля самого поїзда. За хвилину ці двері замкнули. Знаючи німецьку вдачу, можна запевнити, що якби я чи Богдан опинилися порізно, ніхто б не прислухався до наших пояснень.
Як ми виїжджали з Відня, наш вуйко, Петро Пасіка, ветеран армії українських січових стрільців, попросив, щоб ми відступили йому наше помешкання. Він мав покалічену руку і вже не хотів переїжджати на захід. Щойно совіти увійшли до Відня, вони з’явилися до нашого помешкання. І вуйка заарештували.
Наш поїзд часто ставав, і ми чули постріли гармат. Так, до Нюрнбергу ми спізнилися на яких 24 години. Перед Нюрнбергом поїзд став, і нам сказали висідати. І тут виявилося, що якраз 24 години тому місто було так збомбардоване, що не лишилося в нім рівного місця.
І це лише один маленький відрізок нашого життя, у якому я бачу те благословення Митрополита Андрея над нами і над нашим потомством”.
Із “покоління трьох зусиль”
Д-р Богдан Лончина свого часу написав статтю під назвою “Покоління трьох зусиль”. У ній ішлося про те, що українці, які в силу обставин змогли вціліти, вчасно перебравшись до діяспори, покликані до особливої жертовности у служінні Богові, Україні та Америці. У цьому ключі “трьох зусиль” і провадилося виховання в родині Лончинів. Від самого дитинства діти виховувалися у церковному та національному дусі, а також у дусі вдячности за ті обставини, в яких знайшлися вони на чужині.
Так про це розповідає п. Орися: “Система, яка виявилася такою сильною, могла впасти тільки Божим провидінням. Українство було докорінно знищене на матірних землях, а Америка була власне тою країною, яка дала нам нагоду витривати. Бажання виховувати дітей в українському дусі – це не була просто данина традиції: за цим прагненням стояли наші загиблі родичі і весь фізично винищений духовно та інтелектуально обезкровлений український нарід”.
Учнівство в Патріярха Сліпого
Батько Богдан мав на думці віддати Бориса на філософію до Католицького університету в Детройті. Тим часом сталося, що у Римі Патріярх Йосиф Сліпий розвинув Український католицький університет. Восени 1971 року з братом Тарасом він їде до Риму. У Колегії Святої Софії при Українському католицькому університеті студіює богослов’я. У 1975 році вступив до монастиря св. Теодора Студита, де 19 грудня 1976 р. прийняв схимута монаше ім’я Гліб. Там також бл. п. Патріярх Йосиф Сліпий рукоположив бр. Гліба на священика 3 липня 1977 року. Від 1985 року о. Гліб впродовж 5 років був префектом Колегії Святої Софії у Римі. Після студій з літургіки при Папському східному інституті разом зі студитами переїжджає до України. У Львові викладає у Семінарії Святого Духа та у ЛБА. Наприкінці травня 2001 р. захистив дисертацію на тему “Требник Митрополита Андрея Шептицького (Львів, 1925-26): Спроба літургійної віднови”.
Цим періодом свого життя Владика Гліб вписався до покоління тих молодих людей, які і дотепер черпають із колись представленої їм нагоди бути учнями Патріярха Йосифа Сліпого. Саме вони приклалися до відновлення Львівської Богословської Академії, а сьогодні стоять біля колиски Українського Католицького Університету в Україні – чи не найбільшої мрії Патріярха Сліпого.
Сам владика часто розповідає про свого святителя: “Патріярх вважав, що нам треба щораз глибше розвивати свою побожність, свою духовність, не обмежуючи її лише побожним середовищем, не забуваючи про неї тоді, коли щось відбувається не за нашими планами. Побожність, власне, і полягає у тому, щоб ми у важких обставинах уміли не впадати у відчай, не думали, що це вже кінець світу для нас, що Бог нас покинув, а у своїх терпіннях жертвували свій біль”.
Учень найслабших
Відразу ж після хіротонії владику Гліба вітали члени руху “Віра і Світло”. Безпосередність і простота Владики у спілкуванні з ними виказували те, що для нього є дуже близькою духовність цього руху, яка ґрунтується на переконанні, що кожна неповносправна особа є повноцінною людиною, що вона потрібна і бажана у цьому світі і що Бог однаково любить усіх людей. Останні п’ять років Владика Гліб Лончина був капеланом руху “Віра і Світло” в Україні, п’ятнадцяти таких спільнот у семи містах. “Ми дуже тішимося, що нашого духовного провідника піднесено до архиєрейського служіння, – говорить директор Центру духовної підтримки осіб неповносправних та їхніх родин, що діє в ЛБА, п. Зеня Кушпета. – Тепер, ставши єпископом, він і надалі буде духовним промотором нашого руху, учасни-ки якого виходять із переконань що кожна людина, навіть найглибше вражена недугою, покликана бути джерелом радости й миру для своєї спільноти, Церкви та людства. Підносячи цінність неповносправних людей, увиразнюючи їхню духовну красу, ми стаємо спроможними перетворювати суспільство робити його людянішим”.
Петро Дідула
Довідка “Патріярхату”
Д-р Богдан Лончина народився у Львові 1917 року. Був головою УСТ “Обнова”. Війна його застала в Америці під час чергового з’їзду “Пакс Романа”. У 1942 р. на Віденському університеті здобув ступінь доктора романської філології.
Дійсний член НТШ. Від 1972 року провадив у Римі літні курси при УКУ. Був продеканом філософічного факультету УКУ. Із-поміж видань УКУ – дві його праці: переклади староіспанського епосу “Пісня про мого Сіда” і старофранцузької епічної поеми “Пісня про Ролянда”. Ще чекає на видання перша частина „Божественної Комедії “Данте, „Пекло”. Був головою Краєвого комітету УПТ, а від 1982 р. – головою УПСО. Батько п’яти дітей. Помер у 1985 році.
