Вірменська Апостольська Церква зберегла дух апостольських часів не лише у своїй назві. Вона належить до так званих східних не-халкедонських Церков, які не прийняли рішень Халкедонського собору 451 року стосовно деяких догматів Церкви. Вона не підпорядковується ні Ватикану, ні Константинополю. Впродовж всієї своєї історії є автокефальною і мовою сучасника — цілком екуменічною. Сьогодні цю Церкву очолює Патріярх — Католікос Всіх Вірмен Гарегін І, і саме він вважається символом національної єдности. Ця Церква берегла дух свого народу впродовж його всієї багатостраждальної історії.
Віддавна вірменські коріння тягнуться до України, до Львова. Вірменський собор у Львові історична катедра вірменського єпископа, Предстоятеля всіх вірмен України (колись Руси і Валахії) ще з 1364 року. Сьогодні цю катедру очолює владика Натан Оганесян, який є гостем нашої рубрики.
Вірменський народ зараз готується відзначити доволі важливу подію — 1700-ліття проголошення християнства державною релігією Вірменії. Давайте трохи заглибимося в коріння цієї події. Чи це правда, що тут підходить французька формула «Шукай жінку»? За цією доленосною для Вірменїї подією стоїть чиєсь нерозділене кохання, красива жінка…
Це справді так. Її ім’я — Рипсімія, свята Рипсімія. У цю красиву молоду римлянку закохався Римський імператор Діоклетіян. Хотів одружитися з нею, але Рипсімія відмовила, оскільки була християнкою, а він — поганином. Почались гоніння на неї, її подруг-християнок, й тому дівчатам довелося втікати. Рипсімія опинилася у Вірменії, й про це дізнався Діоклетіян. Післав гінця до вірменського царя, розповівши йому про все й порадивши одружитися з нею. Вірменський цар Трдат III справді відразу ж закохався в Рипсімію, але історія повторилась: вона відмовила йому з тієї ж причини, що й Діоклетіяну. Цар наказав стратити її, перед тим піддавши жорстоким мукам. І до сьогодні у Вірменії на місці смерти Рипсімії та її подруг стоїть кам’яний храм, збудований у 618 році (перед тим на цьому місці був дерев’яний храм). Історики пишуть, що після цієї події цар збожеволів. Його сестрі почав снитися віщий сон: якийсь дивний голос говорив, що врятувати брата може тільки святий Григорій своїми молитвами. Коли вона поділилася цим, всі подумали, що вона теж збожеволіла: тринадцять років тому проповідника християнства Григорія, колишнього царського секретаря закинули в глибокий рів… Але, з’ясувалося, що Григорий живий (за переказами, його годував ангел). Григорія привели до царя, і той справді молитвами вилікував його. Цар увірував в Христа, охрестився, вся царська родина також. І тоді Трдат III видає наказ, що державною релігією його країни є християнство. Це було в 301 році.
Звичайно, не варто на цю подію дивитися так однобоко, бо християнство у Вірменії мало вже корені з апостольських часів. Тут проповідували апостоли Тадей і Вартоломій. І в язичеському середовищі вони загинули мученичеською смертю. Після хрещення царської родини Григорій-просвітитель почав проповідувати всьому народові, підготував його до хрещення. У нашій Церкві навіть існує спеціяльний однотижневий піст на пам’ять про цю подію. В один і той же ж день Григорій хрестив тисячі людей… І якщо б не було цієї підготовки, ніякі царські накази не спрацювали б. Це була б внутрішня війна.
Як ця подія вплинула на дальшу долю вірменського народу?
Вона була доленосною для нього. Вірменський народ дотепер християнський, він пережив всю дорогу Голгофи разом з Христом. З християнством наступив великий розквіт культури, мистецтва, науки, яскравіше сформувалися національні риси народу, адже це — найпередовіша релігія, це високі моральні норми, самопожертва, це — воскресіння через Голгофу…
Вірменія дуже часто була ареною іноземних нашесть: до сьомого століття — з боку Римської імперії та Перського царства, після сьомого — з ісламської сторони. У 428 році ми втратили державність, Вірменія була розділена між Персією і римською імперією. Але, збереглась релігія, і вона генетично входила в свідомість людей навіть при неіснуючій державі. Церква відігравала роль держави, берегла національний дух, тому ми сьогодні існуємо як народ. Коли в 1860 році була створена національна Конституція вірменської общини в Туреччині, у ній було записано, що главою вірменської общини є Патріярх Вірменський — Константинопільський. Все життя вірмен іде до кінця піраміди духовної. І сьогодні в діяспорі, де проживає більше вірмен, ніж у самій Вірменії, все національне життя зосереджується навколо Церкви.
Зрозуміло, що наказ царя Трдата III вже не діє в сучасній Вірмени, тобто християнство не має статусу державної релігії. Але, сила традиції велика. Як ця традиція поєднується з принципами сучасної демократичної держави?
Справді, наша Церква зараз не має статусу державної. Й не обов’язково проголошувати державний статус Церкви юридично. Але є факт: дев’яносто процентів вірмен вважають себе християнами. Вірменія сьогодні — одна з небагатьох країн у світі, яка й за національним складом не розпорошена: до дев’яносто шести відсотків населення — вірмени. У цьому теж заслуга Церкви, яка підтримує національний дух. В сьогоднішній Вірменії є й католики, і баптисти, і євангелисти. Це зрозуміло, адже світ відкритий і ми дотримуємося демократичних принципів. Але, в процентному співвідношенні це мізер. І якими б демократичними не були закони в суспільстві, домінанта національної Церкви існує в кожній державі. Як це проявляється у Вірменії? У нас є закон інавгурації президента, за яким він повинен присягати на Ечміядзінському Євангелії IX століття і отримати благословення Католікоса усіх вірмен. На цьому Євангелії присягали вірменські царі й князі, воно зберігається як найбільша святиня народу.
А якщо президент невіруючий, католик чи баптист?
Ким би він не був. Якщо він вірменин, то визнає Каталікоса духовним батьком нації. Інакше й не може бути тому, що впродовж тисячоліть вірменські царі, князі отримували благословлення від Католікоса Всіх Вірмен. Це — традиція більшости народу.
Яка ситуація у вас із викладанням релігії у школах?
У постсоціялістичних державах це дуже важке питання. Справа в тому, що за демократичними нормами існує релігійна свобода, і наша країна дотримується всіх цих міжнародних норм. Ззовні все ніби правильно, гарно, демократично, але… Якщо добре розібратися, то які ідеї підкидають нам ці так звані друзі з вільного світу? Підкидаючи цю ідею демократії, вони роблять все для того, аби ослабити дух народу. Проголоси сьогодні статус державної Церкви — зчиниться галас на весь світ. Але, чи це є справедливо ставити в один ряд 1700-літню Церкву, до якої належить 90 процентів народу, католікоса і якогось пастиря євангельської общини? За законом всі ніби-то рівні. Але в душі кожного народу поза всякі демократичні принципи є історична віра своїх предків. Вірменська Апостольська Церква завжди була толерантною до інших, і тому, якщо з нашої сторони в школах буде викладатися Закон Божий, то це буде позаконфесійно. Ми будемо проповідувати Євангеліє, християнство без будь-яких догм. Дітям це не потрібно. Я наголошую на слові «будемо», бо зараз релігії в школах немає. Є лише якісь перші проби у формі факультативних занять, є недільні школи при церквах. В Єревані зараз відкриваються Християнські будинки для дітей. Це щось на зразок колишніх Будинків піонерів. Там є різноманітні гуртки, секції плюс лекції Закону Божого. Йде нормальний, здоровий розвиток дитини з прищепленням їй змалечку християнської моралі. Проблема хіба що у викладачах: ми ще не маємо достатньо підготовлених для цього людей. А щодо міжконфесійних непорозумінь… У нас їх майже не існує. Навпаки, є пошана інших християн Вірменії до святого Ечміядзіну, до нашого Патріярха.
Розкажіть трохи детальніше про свій духовний центр?
Наш духовний центр знаходиться в святому Ечміядзінському манастирі в місті Вагаршапат. Це кілометрів чотирнадцять від Єревана. Зараз цьому древньому престольному місту повернута його колишня назва. Там же знаходиться катедральний собор святого Ечміядзіна, збудований в 301 році. З цього ж року існує манастир. Впродовж майже тисячосімсотлітньої історії Патріярший центр знаходиться там. Главою Церкви є Патріярх — Католікос Всіх вірмен (а не всієї Вірменії, це — суттєво). Католікос походить від грецького слова «католіко», що означає всезагальний. У юрисдикції Верховного Патріярха є ще Патріярх Вірменський-Єрусалимський і Патріярх Вірменський-Константинопільський. Вірменська Апостольська Церква ніколи не була в юрисдикції якогось іншого архипастиря, вона є автокефальною.
Як Ви вважаєте: чи така модель Церкви підійшла б Україні? Такі думки вже заполонили деякі уми: поширюються громадські ініціятиви такого пляну, їх підтримують і окремі представники Церков. Я вже навіть читала у пресі про імовірну майбутню зустріч в Україні Папи Римського, Православного Патріярха Вартоломея і Російського Алексія II, на якій вони відмовляться від свого впливу на українські Церкви в ім’я утворення єдиної Української Помісної Церкви…
Для мене, вірменина, який виріс з такою свідомістю, якому таке розуміння Церкви передалось генетично, а потім ще більше утвердилося на основі усвідомлення того, що це дало нашому народові, відповідь на це питання тільки ствердна. Я вважаю, що ця модель найкраща, вона найбільш екуменічна. Екуменізм у нашому розумінні є тоді, коли кожна традиційна Церква, маючи свою піраміду, главу і кордони зі взаємоповагою і любов’ю ставиться до інших, зберігає все своє і не претендує на чуже. Святий Августин колись казав: «Єдність у головному, свобода — у другорядному, а у всьому — любов». Отже, єдність у головному — в християнстві, свобода у другорядому — в деяких догматичних питаннях і обрядах. На жаль, сьогодні ці слова забули. Як часто зараз ці другорядні питання стають на заваді нашої єдности.
Справді, приводом для дискусій дуже часто може бути питання, як правильно пере хреститися: зліва направо чи навпаки, як причащатися: стоячи чи на колінах, який має бути священик: одружений чи ні, коли святкувати Різдво і т.п. Як ви вирішуєте ці питання? Який використовуєте календар?
У нашій Церкві є одружене й неодружене священство, існують манастирі. По ієрархічній драбині може просуватися лише неодружений священик. Щодо календарів, то до цього підхід теж дуже спокійний. В діяспорі, у тих країнах, де основний календар Юліянський, Церква користується ним. У самій Вірменії вживає Григоріянський календар. Тут, в Україні, ми використовуємо Юліянський календар і Пасху святкуємо з усією більшістю народу, тоді як у Вірменії це відбувається на тиждень швидше. Але хіба це має суттєве значення? З жодним календарем у нас не співпадає святкування Різдва. Наша Церква, дотримуючись давньої апостольської традиції, святкує його 6 січня одночасно із Богоявленням. До речі, ми єдині, хто зберіг цю традицію. Інші нехалкедонські Церкви змінили цю дату.
Спілкуючись з Вами, якось мимоволі переносишся в атмосферу тих давніх апостольських часів, але, повернімось в сьогодення. Чому осідок вірменського єпископа, Предстоятеля всіх вірмен України зараз у Львові, а не в столиці?
Вірмени мешкали у Львові ще до його заснування. Тобто, на цій території були давні вірменські поселення й перша вірменська церква вже була у 1170 році. Вірмени з першого дня будували Львів, і тому не випадково вірменський квартал — у центрі міста. Вірменська вулиця існує з чотирнадцятого століття. У 1364 році Вірменський собор став катедральним собором для великої єпархії, куди входили Русь і Валахія. Це була перша Вірменська єпархія в європейській діяспорі, а Вірменський собор — найстарший вірменський храм у Европі. Єпископська катедра у Львові склалася історично. Зараз було б набагато зручніше мати її в Києві, але зраджувати історію й свої історичні коріння не можна. На жаль, ми ще до сьогодні не маємо цього храму в свому посіданні, а збираємося в маленькій капличці поруч. У Вірменському соборі, у якому за радянських часів, зберіглись експонати національного музею. Невже за сім років цього питання не можна було вирішити? Ми — єдина конфесія у Львові, яка не має свого храму.
А скільки вірмен зараз проживає у Львові?
Небагато. Та їх ніколи й не було тут багато. Вони відзначалися не стільки кількістю як якісно. Це були багаті, впливові люди, вчені, митці. Польський король, наприклад, відвідуючи Львів, завжди зупинявся в «Домі вірменина». Брати Тарасевичі добре відомі широкому загалу: один відкрив воду у Трускавці, другий — перший дитячий притулок у Львові. Вірменин Лукасевич першим в Европі винайшов гасову лямпу. Існувала ціла школа вірменських художників, скульпторів…
І на закінчення нашої розмови — традиційне прохання: розкажіть нашим читачам трохи про себе.
Я народився в Єревані, там закінчив школу, музично-педагогічне училище, консерваторію по класу фортепіяно. У 1984 році став студентом Ечміядзінської духовної Академії, з 1988 року — ієромонах, працював особистим секретарем тодішнього Каталікоса всіх вірмен Вазгена, викладав у семінарії. З 1991 року призначений главою української єпархії Вірменської Апостольської Церкви.
Спасибі Вам за цікаву розмову.
Надія Пастернак
