З хвилиною звільнення Блаженнішого Патріярха Йосифа з неволі почали активізуватися змагання за повернення прав УКЦ. Спосіб номінування нових владик став центром уваги вірних. До 1963 року, номінацію переводила Священна Конґреґація для Східніх Церков. Цій практиці ніхто з українських владик не спротивлявся. Загал духовенства, включно із монашими чинами мовчазно принимали, бо можливо не знали, що за правом Східньої Церкви вибір номінатів належав до них. Нами кермували чужі. Всі вдоволялися тим, що їм непотрібно буде клопотатися і, що з’єдинені під чужим проводом. Негодувань із цієї причини зовсім не було, ніхто не бунтувався. В нашій Церкві панував спокій, а Священна Конґреґація для Східніх Церков була теж задоволена, що має таких покірних і безпретенсійних католиків, з якими немає клопоту.
Коли змагання за повернення прав УКЦ почалися, Священна Конґреґація для Східніх Церков зовсім не перестала своєї «номінаційної політики». Продовжує її по сьогодні, анґажуючи до цього навіть секретаря стану і самого папу римського. З 1963 року кожний номінат Священної Конґреґації (М. Марусин, Химій, Кривий бл. п. І. Стах, В. Лостен, останньо М. Любачівський) солідно, засекречено і добровільно співпрацювали з нею. Засекреченість, заскакування і випереджування — це головні риси метод праці римської Курії Ватиканська дипломатія та її законспіровані трансакції в лоні Римської Церкви часто-густо зі шкодою для поодиноких Церков мають свою сумну історію. Треба дійсно дивуватися, а то навіть і подивляти, що повищих шість номінатів зуміло так конспіративно поза плечима блаженнішого Патріярха Йосифа, Синоду Українських Владик і цілої української католицької спільноти домовлятися не виявляючи найменшого застереження, чи така тайна співпраця із Священною Конґреґацією є правильною і згідною з правом Помісної УКЦеркви. Засекречення питоме світській дипломатії. У цьому, що номінати виявили співпрацю у нехтуванні прав Помісної УКЦ не слід винувати тільки Священну Конґреґацію для Східніх Церков і римську Курію. Основну вину поносять наші достойні номінати. Коли б вони відмовилися прийняти номінацію від Священної Конґреґації а підпорядкувалися рішенню Блаженнішого Патріярха Йосифа і Синодові владик, тоді виломів не було б, а були б збережені солідарність і єдність! Ані один із номінатів не відважився і не спромігся на такий самостійний крок. Ми свідомі того, як обережно Священна Конґреґація підбирає людей на пост українських владик. Ідеться тут про особовість номіната; принциповість, здібність, самостійне думання і дія, ставлення до Блаженнішого Патріярха Йосифа і до концепції патріярхії. Свящ. Конґрегація для Східних Церков солідно провіряє, чи номінат зуміє залишитися льояльним та гідно обстоювати інтереси Римської Церкви навіть тоді, коли вони ідуть на шкоду Рідної Церкви. Кандидат-священик, що не «відповідає вимогам» Східної Конґреґації зовсім зрозуміло на листу номінантів не попаде (особисті знайомства або приятельські стосунки з членами Східної Конґреґації допомагають кондидатові). Багато із номінатів студіювало в Римі де крім богословського знання одержали і «перевиховання» думання, — бути покірними і слухняними наказам «згори». Якщо є закиди про нельояльність до Рідної Церкви то навчені реторично себе обороняти арґументом, що перша льояльність Святішому Отцеві і Римській Церкві. Владика Марусин, у минулому особистий секретар і співробітник Блаженнішого Верховного Архиєпископа, проти сподівань української спільноти досить скоро дався «переконати» у своїх поглядах. Пересічному українцеві є досить важко зрозуміти таку несподівану «зміну переконань» що до концепції патріярхії. Люди із Східної Конґреґації не аби які майстри у ломанні людських характерів.
Усі дотеперешні номінати Східної Конґреґації фундаментально збаламутили і згіршили здорову українську спільноту. Багато мирян зневірилося, багато опустило руки побачивши наглядно як наші духовні поступають, багато стало зовсім байдужими до долі Помісної УКЦ переконавшися наглядно, яким крутійством оперує Східна Конґреґація. Миряни наглядно бачать, як обманюється Блаженнішого Патріярха Йосифа, а ті, що повинні стати взором до наслідування стали радше згіршенням. Сьогодні рабське послушенство Ватиканові і відмова обороняти права рідної страдальної Церкви виправдувати вірністю і льояльністю римському папі і Апостольській Столиці є вже замало і ледви чи думаючого українця таке аргументування переконує (не маю на думці тих, професійних і перманентних адораторів Римської Церкви, які є позбавлені здібності критично думати і для яких Ватикан і Римський папа є цілим змістом їхнього духового життя).
Сьогодні ми є свідками великої любови до польської римо-католицької Церкви Папи Івана Павла II (гляди теж і статті Б. І. Лончини: «Не підтинайте коріння». Патріярхат). Скільки то разів в Польщі папа римський підкреслював єдність і солідарність польського єпископату. У ЗСА майже на кожньому кроці виявляв свою польськість, а часом у промовах був більше поляком чим римським папою. Навіть порторіканцям відмовляв молитву: Zdrowas Mario, laski pelna….
Є правдою, що майже кожний номінат, по проголошенні його імені, на якийсь час будьто би тратив «лице» перед українською католицькою спільнотою. Та щоби якось виправдати своє поступовання і затерти великий несмак під тиском української спільноти він звертається до Блаженнішого Патріярха Йосифа по благословення. Ну і щож залишається нашому Страдникові Блаженнішому Патріярхові Йосифові? Ісус Христос простив гріхи розбійникові на хресті, наш Блаженніший Патріярх мусить забути грубий нетакт достойних номінатів і благословить їх, щоби принайменше осягнути позірну єдність між владиками, як також притемнити те згіршення і компромітацію перед чужими.
Іґнорація нашими номінатами Блаженнішого Патріярха Йосифа і прихильних патріярхатові владик, є болюча і компромітуюча для українців католиків, що розуміють суть справи. Це нас турбує, непокоїть, приносить нам великий сором перед нашими братами православними, як і також чужим католицьким і некатолицьким світом. Певним є одне, як довго Східна Конґреґація буде знаходити між українськими католицькими священиками охочих на владичу мітру, в заміну за потоптання прав і помісности УКЦ та зверхність свойого проводу, так довго ледви чи можна буде думати про гідну розв’язку цієї так болючої проблеми. Помісній Українській Католицькій Церкві потрібно священиків, сильних характером і дійсних патріотів. Різні слабодухи, що хворі на комплекс персональної менше вартости і вибрані з ласки Священної Конґреґації для Східніх Церков Українській Католицькій Церкві добра не принесуть, навіть і тоді, коли їм хіротонію буде уділювати сам Папа Римський і то у східньому обряді.
