14 років тому вірні м. Червонограда і навколишніх сіл провели в останню дорогу о. Семеона Крута, який майже чотири десятиліття в умовах тотального гоніння зберіг вірність своїй УКЦеркві.
Народився о. Семен Крут 1906 року в с. Себечеві Сокальського повіту в багатодітній, побожній селянській родині. Ще в шкільні роки відчув потяг до духовного життя, набожности, служінню Господу Богу і став всеціло готуватись до цієї місії.
Після закінчення сільської початкової школи тринадцятирічний Семен поступає до Сокальської гімназії, яку з успіхом закінчує і у 1926 році стає студентом Духовної Семінарії в Перемишлі, проректором якої на той час був єпископ Йосафат Коциловський. В 1931 році закінчує її, відправляє там же першу Службу Божу і, прийнявши ім’я Семеон, всеціло віддається служінню Богові, Церкві.
Спочатку священича праця на духовній ниві в Нижнє-Синевідську на Підкарпатті, потім Горе-Равському, що біля Рави-Руської. Дальше Вілька Кунинська (з 1940 року — військовий полігон), Ниновичі, Стаї, що на Сокальщині, а з приходом радянської влади у 1944 році — с. Ванів, яке являло собою прикордонний пост на кордоні між комуністичним СССР і Польщею.
Розповідає дочка рідної сестри о. Семеона Ксенії Наталія Денис, яка в той час з батьками була депортована в Тернопільщину: «Це було літом 1946 року. Ми довідались, що вуйко Семен дуже хворий, і я зараз же поїхала туди. До Ванева з Жовкви добиралась пішки, бо по дорогах всюди вешталися прикордонники. Недалеко Ванева, на якомусь хуторі мені допоміг іти дальше вчитель Петришин. З його допомогою ми пройшли прикордонну полосу і опинилися в селі. Коли ми зайшли до хати, де проживав мій вуйко священик, то я не повірила своїм очам: в кімнаті з забитими дошками вікнами в кутку на соломі лежав немічний старик з сивою бородою і байдужими спокійними очима. Коли мене побачив, — перелякався, а коли впізнав, — великі, мов горох, сльози покотилися по запалому обличчі.
Потім, щоб ніхто не почув, були тихенькі жахливі розповіді про те, як начальство з погранзастави кожного дня приходило і вимагало підпису на православіє. Забрали священичу одежу, зимою виганяли босого на мороз. Кілька разів приходили вночі, водили до лісу, там зачитували вирок: якщо не відречеться своєї віри, буде розстріляний. І стріляли… Опісля з оговоркою «ми пошутілі» проводили до хати. І так майже два роки. Одного разу скликали було селян і наказали їм взяти «попа» і посадити на сани, а дальше, мовляв, то вже мала бути їхня «забота». Але прихожани відмовились це зробити. Все ж з тяжкою бідою вдалося вирвати вуйка Семена, хоча і хворого, з цього пограничного пекла»…
Опісля довге лікування в родині брата в с. Вовків, що біля Львова, а відтак в Червонограді.
Та життя і чин не належали особисто о. Семеону. Він усе віддає людям. Він відкликається, спішить, хоч сам ще не досить здоровий, на людські болі в будь-який час дня і ночі. Останні сповіді вірних, шлюби, хрестини, посвячення, виголошення у вузькому колі патріотичних казань — все відбувалося таємно, за закритими дверима, іноді без фелона чи інших релігійних атрибутів. Платнею за це в більшості була щира християнська вдячність та любов, яку ніс між люди цей істинно праведний священик. Він не шукав для себе полегшення навіть і поза межами імперії, а як справжній патріот оставався завжди з своїми вірними, з ними й ділив ту чашу терпіння до останніх днів своїх. Не раз приходилось йому побувати на «співбесіді» у місцевого начальника НКВД-КҐБ, який, погрожуючи арештом, пропонував припинити екуменічну діяльність забороненої законом Церкви або прийняти православний обряд. «Я прийняв одну посвяту, — відповідав у таких випадках о. Семеон, — посвяту від Всевишнього, і ви не в силі її відмінити».
На Сибірі чи в тюрмі він не був. Але той важкий і тернистий шлях, що випав на його долю і прийнятий від Отця Небесного, він проніс до кінця свого життя. Хрупке тіло не витримало майже 40-річних цькувань, морального та психологічного навантаження збоку безбожних чиновників, і 25 вересня 1982 року він відійшов у вічність, так і не доживши до бажаного і омріяного відновлення забороненої Церкви, якій віддав усе своє свідоме життя.
Поховано його, як сам він того бажав, у родинному селі Себечеві, поруч своїх рідних, односельчан. Тут прийшов він на світ, тут прийняв посвяту служінню Всевишньому, сюди врешті повернувся назавжди.
Іван Бриль
м. Червоноград
