Віра і духовність у світлі трансцендентного способу буття людини

Духовність у нашому земному та людському світі випливає з чеснот і є виявом різних вимірів віри, надії та любові. Дух апелює до вищих сил, адже «Бог – Дух» (Ів 4, 24). Дух звертається до особистісних смислів та певних цінностей, до трансцендування, а душа тягнеться до трансцендентального. Духовність – це не тільки «мистецтво жити», а й проходження маленькими кроками через моменти чарівної рівноваги між трансцендентним і трансцендентальним. Тут слід прояснити різницю між цими поняттями. Трансцендентне – це те, що виходить на певні горизонти; широко його можна розуміти як «потойбічне». Воно перебуває за межею, що поділяє реальність на дві іпостасі: природну і надприродну. Натомість трансцендентальне є тим позачуттєвим, що набуває певного сенсу через свою значущість для нашого «Я». Тобто трансцендентальне ми переживаємо, зазнаємо його досвіду.

Єдність трансцендентного і трансцендентального у вимірах буття утворює те, що можна було б сьогодні назвати істиною. Прийти до Христа означає прийти до Істини, до віри живої, Христової. Як пише святий Августин: «Ми можемо припасти до Бога й узріти пресвяту Трійцю тільки тоді, коли палаємо любов’ю»¹. Істина є тим, чого по-справжньому потребує людина. Життя без Істини неможливе. Але коли ми знаходимо Бога, якого шукаємо, то виявляємо, що наш пошук Істини тільки починається. Поет чи філософ шукають істину в поезії або філософії. Натомість ревний християнин «духом палає» і шукає та пізнає Бога. «Коли людина закінчує, тоді знову починає…» (Ср 18, 7).

Уявлення античних філософів про трансцендентного Бога було аксіомою для представників різних філософських шкіл. Коли мовиться про «деміурга» Платона чи про «першодвигуна» або «останню форму» Арістотеля, чи про «космічний розум» стоїків – всюди постійною є ідея трансцендентності Божого світу. Тобто Бог і світ перебувають у взаємній трансцендентності й не можуть бути пов’язані. Згадаймо Платона, який запропонував зовсім нову для його сучасників ідею: трансцендентність першооснови щодо світу земних речей. Ця ідея не дуже сподобалася «колегам» Платона по філософському цеху, але набула яскравого розвитку в неоплатонізмі. Очевидно, це відбувалося вже на тлі розвитку християнства. Саме християнство стало справжньою світоглядною основою всього подальшого історичного розвитку європейської філософії, хоча й антична філософія лишалася джерелом найважливіших ідей та концепцій в історії людства.

Юстин Філософ називав Платона й Арістотеля «християнами до Христа», Авґустин і Тома Аквінський переосмислювали з християнських позицій спадщину Арістотеля, а Марсіліо Фічіно намагався створити синтез християнства і платонізму. І хоча трансценденталізм – це творіння німецького філософа Іммануїла Канта, існують певні праці, в яких стверджується, що тему і суть трансценденталізму треба шукати у філософії Платона. І в цьому випадку трансцендентальне ніяк не відрізняється від трансцендентного.

Відомий католицький богослов Карл Ранер у книзі «Слухач слова» ставить питання про відношення людини до трансцендентного Одкровення. Він наголошує, що в кожної особи є здібності до послуху вільного сходження Божого Одкровення. Цей шлях, за Ранером, є метафізикою дискретного духу: «Людина – є трансцендентною істотою, оскільки все її пізнання і діяльність, спрямована на пізнання, засновані на передчутті буття взагалі».²

Отже, сказане веде до розуміння того, що людина повністю здатна сприймати трансцендентне Одкровення, оскільки екзистенційно перебуває щонайближче до трансцендентного горизонту. Тож людина повинна прислухатися до такого Одкровення, якщо їй при цьому відкривається велика Таємниця. Це «якщо» є дуже важливим, бо доволі часто особа зустрічається з досвідом порожнечі, абсурдністю і ресентиментом, а не тільки надією, приємними переживаннями, відповідальністю і досвідом віри. Як зазначив Ранер, описане стає можливим, «оскільки людина є істотою, яка володіє цією трансценденцією, оскільки вона стикається зі самою собою, приймає відповідальність за саму себе і, таким чином, є особистістю й суб’єктом»³.

«Коли Бог розкриває речі»

Можна також сказати, що відкривати Одкровення – це показувати, розкривати або виводити на світло те, що було втаємничене й невідоме. Як пише американський філософ Стівен Т. Девіс: «Божественне Одкровення стається тоді, коли Бог розкриває речі, які були приховані від людей або невідомі їм. Одкровення – це, так би мовити, деякий «стрибок» Бога через прірву, котра відділяє Бога від людей»⁴. Додам, що Бог хоче для нас духовної експресії божественних актів Одкровення. Мовиться про те, що прийняття Одкровення є результатом вільного вибору особи, спонуканої надією, а отже, його можна передавати від однієї людини до іншої. Присутність Одкровення в житті людини – це дія, що відчувається. Так стається тоді, коли Бог говорить зі мною через Святе Письмо. Це і є трансцендентний акт Святого Духа. Саме в Біблії ми зустрічаємося зі Спасителем і отримуємо знання про Божу волю. Вищим Одкровенням Бога є сам Христос.

Ісус Христос дав нам нове визначення і сенс Царства Божого в контексті Одкровення, завершуючи «історію» розп’яттям «за наші гріхи згідно з Писанням» (1 Кор 15, 3) і починаючи нову еру. Спаситель розумів, що вся історія Ізраїлю, як і людства загалом, розгортається за Божим планом спасти світ. Та оскільки багато людей ще не дійшли або лише доходять до розуміння цього, то земний світ неодмінно такий, що описаний у Святому Письмі початок агонії Страсної п’ятниці триває й нині. Як зазначає Райт: «Ісус мав увійти в темряву й узяти на себе весь її тягар»⁵. Справді, він вчинив це у вірі, щоби повернутися і звершити Одкровення.

Духовне зцілення наразі для нас важливіше, аніж фізичне. Пандемія повернула людство до реальності: «А той, хто досліджує серця, знає, яке бажання Духа і що Він заступається за святих згідно з Божою волею» (Рим 8, 27). Світова криза на тлі поширення Covid-19 зобов’язує нас переосмислити наш шлях, розробити і прийняти нові правила, побудувати нові форми співпраці, змоделювати нові системи соціального захисту тощо. Така масштабна – глобальна – ситуація стає великою нагодою до пошуків і творення еклесії в соціумі. Неодмінно певні ініціативи будуть виходити і «з низів», бо сьогоднішня картина розвитку людства загалом є поліцентричною. Звісно, тут усім варто зважати на тривалі обмеження і наслідки пандемії. Але «ми надією спаслися», каже апостол Павло римлянам (Рим 8, 24), а тим самим мовить і до нас.

Одкровення, спасіння і наша буденність

«Людській рід є живий завдяки небагатьом; якби не було цих небагатьох, світ би загинув»⁶. Бернард Клервоський звертався до цих слів, щоби показати відповідальних ченців, які здійснюють своє покликання і служіння Церкві Христовій. Цей святий зазначає, що «монастирі не можуть відновити рай на землі», але водночас стверджує, що «вони як місця, де обробляється ґрунт – фізичний і духовний, повинні підготувати новий рай»⁷.

Життя кожної людини в своїй сукупності є втіленням певної моделі взаємин із Богом, Який є джерелом кожного буття – «мого життя». Але якщо ми перебуваємо у взаєминах з Тим, Хто не вмирає, Хто є Життя і Любов, тоді ми перебуваємо і в повноті любові з Тим, у Кого віримо. Любов у правді живиться надією і проявляє її. Бог є любов!

Як писав Ганс Урс фон Бальтазар: «Христос помер за всіх. Жити для Нього – означає дозволити залучити себе в Його «буття для інших»⁸. Ми потребуємо Спасителя, без Нього ми ніщо. Сама історія спасіння є історією діалогу людини з Богом: історією, прихованою у повсякденному житті, трансцендентною. Тепер і нині Христос через Святого Духа присутній і діє у світі та має мету довести кожного до спасіння. Недарма отці Церкви бачать у Христі камінь, що стане горою і заповнить усю нашу Землю.

Христос є каменем – основою – всього християнства, і сприйняття Спасителя повинно базуватися на Одкровенні та нести в собі усю християнську віру. І це не просто теоретичне узагальнення. Абсолютну практичність і актуальність сказаних слів для ХХІ століття демонструє Одкровення зі своїм уявленням про державний устрій. Хоча ця книга й розміщена наприкінці Нового Завіту, у ній чітко вказано на те, що саме нам усім треба змінювати в земному житті. Але перед тим як перейти до цього питання, вважаю за доречне навести одну цитату Йосифа Рацінґера: «Церква шанує земну державу як власний порядок історичного часу, визнає її права й закони і тому вимагає лояльного співжиття та співдії з земною державою навіть тоді, коли та не є християнською»⁹. Як бачимо, кожна людина – громадянин чи підданий – стає перед вибором визнання або замовчування своєї або чиєїсь християнськості у цьому світі. І от фон Бальтазар недаремно вказував, що потрібно захищати Одкровення і віру Христову від суб’єктивістського пристосування та масштабних змін. Одкровення хоче і повинне достукуватися до кожної людини – бути сприйнятим. Воно прагне допомогти особі залишатися захищеним у сфері віри та надії. Одкровення не є чимось чужим людині, бо це запрошення до її особистої зустрічі з Трансцендентним. Тут важливо наголосити, що Одкровення не є актом агресії. Якраз тому Карл Ясперс обґрунтовано говорить, що трансценденція відкриває себе постійно усім, хоча нав’язувати і примушувати до віри в Одкровення немислимо у контексті філософії серця та метафізики любові.

Тайна, що запрошує до діалогу

Як пише фон Бальтазар: «Перед-розумінням, по суті, не є щось таке, що суб’єкт привносить як внесок у християнське пізнання; воно саме необхідним чином дане йому в простому, об’єктивному факті, що Бог став Людиною і тим самим привів Себе у відповідність із загальнолюдськими формами існування та думки. Але Своє особливе буття Він може повідомити у цих загальних формах лише від Себе»¹⁰. Тобто всім християнам дозволено мати певну сміливість надії на спасіння і впевненість у тривалій койнонії: спілкування людей з Богом та між собою в Бозі. Цей момент виражають слова Спасителя: «Хто в Мене вірує, той так само діла робитиме, що їх я роблю. А й більші від них робитиме, – бо я вже йду до Отця мого» (від Івана, 14:12).

Оскільки людина грішна, то Бог радикально трансцендентний до неї. Але оскільки людина грішна, то спасіння – це не подія, яка сталася одного разу в історії. Це процес, що триває упродовж всього життя кожного християнина і щоразу виражається в напрузі між гріховністю особи та її боголюдяністю, між трансценденцією та іманентністю. Гріх – це відмова від відповідальності. Відповідальність передбачає емпатію, про що казав апостол Павло: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть» (Рим 12, 15). Наразі ми спостерігаємо, як світ плаче! Тож природно, що Церква й далі сповняє своє важливе завдання як спільнота і місце покликання до втіхи. Адже горе і страждання також супроводять любов… Пам’ятаймо, як страждав Христос через любов до нас. У Ньому і з Ним ми звільнилися від гріха та смерті, щоби бути освяченими в Ньому. Це стосується кожної миті історії нашого земного життя. Він подав приклад, про який християни часто забували. Як справедливо зазначив філософ Володимир Бібіхін, «Християнська Церква стоїть біля джерел всього історичного зла сучасного нігілізму. Головна помилка Церкви в тому, що вона відсунула Бога в занадто трансцендентну далечінь. Якщо Бога немає, то все дозволено. Але ще вірніше сказати, що якщо Бог неприступний у своїй вічності, то уділом людини залишається холодна самотність. Абсолютне Божество ширяє на такій висоті, що для земного погляду зливається з нічим. Трансценденція евакуювала Бога зі світу і тим релятивізувала все тут. Отже, якщо все однаково далеко від його нескінченності, то все однаково мізерно… Важлива тема християнської догматики, первородна гріховність людини, зусиллями поколінь проповідників укоренилася в масовій свідомості у вигляді приреченого відчуття, що всі справи людей приховують в собі фатальну гниль. Людина заздалегідь спіймана в тенетах зла, і все, що робиться на землі, заздалегідь засуджене вже тому, що нескінченно дистанційоване від трансцендентного Бога»¹¹.

Зі сказаного видно, як сама історія людства неодноразово виявляла сенс духовності (такими вже є реалії), але він полягає не в деталізованих аналітичних методах досліджень, а в самому запиті людини, зверненому до Вічного й Нескінченного. Тому для Бібіхіна, як і для Ранера та багатьох інших інтелектуалів, досвід пізнання Бога – це споконвічний трансцендентальний досвід, що не піддається розумінню у понятійних категоріях. Бог – це Тайна! Але водночас це Тайна, яка запрошує до діалогу з Нею, передусім через діалог з ближніми.

Людське життя як вказівка на Нього

Усе людське пізнання – лише припис, натяк, вказівка на Нього. Це дещо «Абсолютне і Неосяжне, священна таємниця, трансценденція любові, – це «Куди» трансценденції, спрямованість до абсолютної таємниці, дещо постійне задане людині самою її природою»¹². Філософія зупиняється на цьому чиннику «Куди» трансценденції, і тоді виникає певна зачарованість і втаємниченість.

У момент трансцендування – виходу за межі свого досвіду – людина знаходить справжню реальність, яку можна визначити як релігійний досвід. Габріель Марсель вважав, що Бог належить особливому світу існування, що Він трансцендентний усілякій «об’єктивності». Як пояснював цей філософ, між Богом і людиною існує лише молитовний зв’язок. Уже в наші часи ці думки про комунікацію з Богом продовжив Блаженніший Любомир Гузар, який казав: «Кожна людина дістає від Господа Бога покликання, немовби запрошення до якоїсь особливої діяльності». Тобто людині вручається Одкровення, і саме Бог відкриває себе як певне та особливе Буття, в якому не існує жодних протилежностей. Бог присутній у такій екзистенції. «Питати себе, як я можу мислити Бога, означає дослідити, в якому сенсі я можу бути з Ним», – зазначав Марсель¹³.

Людина була створена для magna veritas, для самого Бога і наповнена Ним. Він завжди звертається до серця людини. Але серце «тісне для подарованої їй великої реальності». Серце потрібно «розширювати» для важливих речей, служити Богу і людям. Адже «Світло живе в серці пітьми, схід наступає, коли ми повністю вступаємо в ніч»¹⁴.

І коли Христос увійде в наше життя, дещо може змінитися, навіть несподівано для нас. Однак те, що несподіване, не завжди означає щось страшне. Коли до особи приходить осяяння, що Христос є Істина і вона  цілюща, така, що не відкидає світ і людину від світу не віддаляє, то така Істина оновлює і світ, і людину. Бога треба мислити як Того, Хто звільняє від всевизначальної дійсності, від тотальної залежності, а на заміну дає надію і любов. Заради цього також Христос молився про те, щоб усі ми були в єдності і щоб світ увірував у Нього. Так уже є, що світ ще перебуває на шляху до цього увірування, історія ще триває.

Як писав Патріарх Афінагор: «Ми женемо Христа з Церкви, але Він безупинно віддає Себе в чаші»¹⁵. У центрі християнської віри – Христос і чаша. І важливо те, що нам, земним людям, неможливо повністю вловити сутність Його Особистості. Таємничість Христова трансцендентна. Втім якраз ця «присутність Христа ламає спричинену болем ізоляцію»¹⁶. Воскреслий Христос живий у нашій вірі. Через хрест і Воскресіння цілий світ примиряється з Богом. Зрозуміло, що в кожної особи свій унікальний досвід зустрічі з Христом і своя Євхаристія. Для прикладу, свята Мати Тереза згадувала свій містичний досвід зустрічі з Христом, коли допомагала нужденним. «Я буду завжди з тобою. Дозволь мені діяти. Не відмовляй Мені. Довірся Мені з любов’ю, довірся Мені сліпо», – казав до неї Христос¹⁷.

Зустріч із Ним очищує, трансформує і звільняє, щоб ми стали самі собою. Справді, Христа можна знайти будь-де і в будь-кому. Християнство – це і є життя в Христі. Одкровення – це історія про те, як нам віднайти своє місце у радості зустрічі з Ним і «трансцендентальній надії у Воскресіння». Одкровення пропонує людині можливість Богопізнання. Як писав Микола Кавасила, для людини не важливо любити Бога, але важливо знати, що Бог любить її. Любов оновлює життя, і саме ця трансцендентність дарує нам буття. Як пише фон Бальтазар: «Лише безпричинна любов може дати мотивацію світові, вона єдина з боку світу знову зустрінеться з безпричинно люблячим Богом; і ця зустріч стане тоді останніми часами»¹⁸. Христос є втіленим Логосом, який генерує і відкриває Себе в ньому, Він є Слово, щоби творити історію. І нам пощастило бути учасниками цієї історії. Відповідальними чи ні – це вже наше рішення.

Андрій Кулик, філософ

1. Августин Аврелий. О Троице: в пятнадцати книгах против ариан. Краснодар, 2004.
2. Карл Ранер. Основание веры. Введение в христианское богословие. Москва, 2006.
3. Карл Ранер. Основание веры. Введение в христианское богословие. Москва, 2006.
4. Оксфордское руководство по философской теологии, укладачі: Томас П. Флинт, Майкл К. Рей, Москва, 2013.
5. Томас Райт. Бог і пандемія. Львів, 2021.
6. Спасенні надією (Spe Salvi). Енцикліка Вселенського Архієрея Венедикта XVI. Львів, 2008.
7. Спасенні надією (Spe Salvi). Енцикліка Вселенського Архієрея Венедикта XVI. Львів, 2008.
8. Ганс Урс фон Бальтазар. Пасхальне Таїнство. Львів, 2011.
9. Йосиф Рацінґер. Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів. Львів, 2006.
10. Ганс Урс фон Бальтазар. Слава Господа. Богословская эстетика, т. 1: Созерцание формы. Москва, 2019.
11. Владимир Бибихин. Новый ренессанс. Москва, 1998.
12. Карл Ранер. Основание веры.
13. Габриэль Марсель. Метафизический дневник. Москва, 2005.
14. Rowan Williams. Open to Judgement: Sermons and Addresses. London, 1995.
15. Оливье Клеман. Беседы с патриархом Афинагором. Брюссель,1993.
16. Любов у правді. Енцикліка Вселенського Архієрея Венедикта XVI про інтегральний людський розвиток у любові та правді. Жовква, 2010.
17. Tomasz Reczko. O czym św. Matka Teresa rozmawiała z Panem Jezusem? // Aleteia (pl.aleteia.org), 28.VIII.2016.
18. Ганс Урс фон Бальтазар. Насамперед Царство Боже. Львів, 2005.

Поділитися: