(Мат. ХVІ, 7)
Чи може бути більше радісна вістка після болючої хресної дороги, після страшного розп’яття, після трагічної Великої П’ятниці, яку принесли і сповістили жінки-мироносиці: Марія-Магдалина, Марія мати Якова й інші про те, що Він — Христос воскрес, що сповнилось те, що було написано. Вдумаймось над цією вічною і незаперечною істиною. Пригляньмось до деяких компонентів Христового воскресіння. Трагічна П’ятниця, понурість, страх і непевність і раптом радість, і ангел каже: «Кого шукаєте? Його тут нема, Він воскрес…». Не без причини цю вістку перші приносять жінки-мироносиці переляканим апостолам.
Ми бачимо, як Христос при своєму діянні однаково пов’язав мужчин і жінок голосити Його благовість, добру новину — дорогу Його життя, що є життям вічним. Ось жінки-мироносиці були першими, що принесли переляканим апостолам ось цю радісну вістку, що Христос воскрес… Бо ж Христос прийшов на землю не для вибранців, але для всіх — багатих і бідних, мужчин і жінок, мудреців і мало освічених.
Ось цією вісткою — «Він воскрес, його нема тут…», — про що сповістили жінки-мироносиці на зорі сходячого сонця, радіємо вже майже дві тисячі років, відзначаючи цю неповторність величаво, гідно і достойно. В цьому дуже короткому періоді життя і смерти Ісуса Хреста, як Бога-Чоловіка, згущеними фарбами змальовано основні аспекти людського життя. Ось один з них. Знаємо, що Христос мав своїх 12 апостолів, які були його безпосередніми свідками Христових чуд, включно з воскресенням Лазаря. Але коли Христос проходив хресну дорогу до його розп’яття, їх віра заломлювалась, Петро тричі вирікся Христа, а в інших апостолів поглиблювались сумніви у того, ким був їх Учитель. Вони ж сподівались, що на очах сильних того світу Христос зробить чуда, які вони не раз бачили, що розп’ятий Христос зійде з хреста і переконає, що Він останній Месія, Спаситель людства. Так не сталось, Христос на хресті віддав справжній віддих скону свого і перенісся до Отця Небесного. Апостоли забули, що перед їх очима була закрита істина — що дорога до вічного життя іде через терпіння, смерть до воскресіння. Христос навчав апостолів — я дорога життя.
Тому ми Христове Воскресіння, яке наступає після Великого Посту, час нашого упокорення, час нашого розкаяння, розглядаємо у першу чергу під кутом утвердження нашої віри, ось цього вознеслого, світлого, тієї перемоги світла над темрявою, правди над злом, а з другої сторони, у цьому вознеслому Божому стараємось побачити це земське — людське, що є сумісне одне в одному, що творить нерозривне Христове стадо — Христову Церкву.
Ісус Христос — це безконечна глибінь, яку неможливо схопити. Подивімся, скільки на протязі того часу намагались сильні того світу, і навіть у наш час намагаються, заперечити Христа, затерти всі сліди і пам’ять про Нього, але без успіху. Дивімся, як на наших очах, і то таки на наших рідних землях, намагались Христову Церкву знищити, заперечити і знівелювати, маючи у своїх руках усе, включно з атомовою зброєю, і на протязі 70 років не вдалося їм цього доконати. Христос безперебійно живе і воскресає, бо Він вічний і непоборний. Він — джерело вічного життя.
І що ж наша Українська Церква, тисячоліття якої ми щойно величаво відзначали, була розп’ята, була мучена й катована, була мертва, а сьогодні вона воскресає на наших очах. Хіба ж це не чудо, коли вбивці нашої Церкви не раз і не два, де тільки була нагода, підкреслювали, що Українська Католицька Церква не існує, сьогодні признаються, що вона жива і діє — вона воскресла. Вона сьогодні більше творча, як ті, що розвиваються у вільному світі. Її вірні кличуть: «Дайте нам Христа!». Він прийшов для всіх, він воскрес для всього людства, щоб усі радувались і веселились Його святим воскресінням. Вже недалекий той час, коли відкриються наші прадідні церкви, як відкрився гріб Христовий і знову Христос воскресне у наших рідних церквах.
Ось ця благовість, яку принесли жінки-мироносиці, що «Він воскрес, нема його тут…», зігріває і нас сьогодні так само, як колись переляканих апостолів, і утверджує нашу віру у воскреслого Христа, що є нашою дорогою до спасіння — вічного життя. Ця благовість наповняє нас надією, наповняє нас вірою в те, що і на наших рідних землях знову вільно заграють Свято-Софійські й Свято-Юрські воскресні дзвони і понесуть цю радісну вістку по широких просторах українських земель і у небесні простори, голосячи незаперечну правду, що воскресла Українська Христова Церква. Чи ж може бути більша радість?
М. Г.
