Війна провокує багато запитань, на які людина часто не може знайти відповіді самостійно. Ці питання пов’язані з внутрішнім світом людини: як поєднується віра в Бога і убивство чи як пережити побачене на фронті? Часто, переосмислюючи побачене і намагаючись розібратися у власних переживаннях, військові потребують спілкування зі священиком і психологом.
Про людей на війні і після війни ми поговорили з отцем Степаном Сусом – настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові, військовим капеланом, а також із координатором кризової психологічної служби у Львові Оксаною Наконечною, яка працює з пораненими солдатами у Львівському військовому шпиталі.
Отець Степан Сус:
– Війна – це вміння ходити між добром і злом, між життям і смертю. Це своєрідне балансування, тому що на війні потрібно захистити своїх близьких та рідних і водночас зробити це так, щоби завдати якнайменше зла тому, від кого захищаєш. Хоча міру зла на війні важко встановити, адже сама війна є злом. Як і будь-яке вбивство є злом, навіть при захисті. Проте, як би це жахливо не звучало, є ситуації, коли немає іншого виходу, крім убивства. Коли одна людина йде на іншу зі зброєю і готовністю її знищити, зупинити її може лише вбивство.
Війна є найстрашнішою трагедією людства, бо в ній людина опиняється осторонь, а в центрі постає зброя. Люди вихваляються кількістю зброї і тим, скількох вони нею убили. Але зброя може не тільки вбивати, а й оберігати мир. Для багатьох країн потужне озброєння є запорукою того, що на них не нападуть. Зброя є доброю, якщо її не використовують. Наприклад, прикордонні війська покликані стерегти кордони. І багато інших силових структур створені для того, аби насамперед охороняти мир. Проте бувають ситуації, коли цей мир хтось краде, і тоді військовослужбовець зобов’язаний використовувати цю зброю для того, як би нелогічно це не звучало, щоби відновити цей мир. Для нас нині важливо докласти максимальних зусиль, аби припинити агресію в нашій країні. Так сталося, що саме за допомоги зброї це можна зробити.
Хоча совість завжди буде запитувати про те, чи правильно ми чинили. Адже є зброя, з якої людина бачить, у кого стріляє і кого вбиває, а є, наприклад, артилерійські установки, які стріляють на десятки кілометрів, і ніхто не може точно знати, хто став ціллю, окрім ворогів.
На війні людське життя здешевлюється. Буває, що навколо часто та багато людей гинуть, і смерть таким чином стає буденною. Це, напевно, найстрашніше. Ми всі зараз переживаємо це в нашій країні, спостерігаючи, як привозять наших солдат додому, щоби поховати. Але війна може змінити ставлення до життя у позитивний бік. Після війни військовослужбовці усвідомлюють, наскільки життя, подароване Богом, є цікаве, що варто його прожити добре, не змарнувавши. Практично всі військовослужбовці, повертаючись з війни, бажають іншого для цієї країни і прагнуть жити по-іншому.
Я пригадую одного солдата, який пробув у полоні в сепаратистів у Донецьку понад 80 днів. Він мені розповідав, що коли його допитували і били, він молився, просячи Господа про те, щоб так, як боліло його, не боліло тих інших, з ким він сидів у слідчому ізоляторі. Часто люди на війні розуміють: краще я терпітиму, але нехай інші так не терплять. Це є ознакою переосмислення життя і бажання брати на себе відповідальність.
Ця війна торкнулася й тих, хто не воює безпосередньо. Вона змушує людей цінувати своє життя і будувати країну по-новому. Бо смерть наших героїв і тих, хто віддав своє життя на сході України, зобов’язує нас бути кращими.
Хоча, звичайно, є й негативні приклади зміни ставлення до життя, адже на війні помітні усі людські недоліки. Ми знаємо, що багато хто там зловживає спиртним. Часто люди шукають розв’язання внутрішніх конфліків чи проблем за допомоги алкоголю. Це не дивно, бо хтось сильніший, а хтось слабший, хтось може витримати більше, а хтось менше. Ми мусимо дивитися реально на жорстокість війни. Солдати, які постраждали у цьому воєнному конфлікті, мали б спонукати нас замислитися над тим, що, можливо, наші вчинки також були причиною тих випробувань, що випали на їхню долю.
Важливо пам’ятати, що ненависть є злом. Це почуття руйнує людину зсередини. Бог нагадує нам, щоби ми вміли прощати. Нам, як людям віруючим, якщо впустили до свого серця ненависть, треба знайти сили, аби змогти її позбутися. Треба не забувати, що Бог є сильнішим, і коли ми когось ненавидимо, то сумніваємося у Його силі. Ми справді маємо міцну віру, якщо можемо прощати.
Війною можна назвати і боротьбу зі самим собою: з поганими звичками, думками, бажаннями, нахилами. Коли ми перемагаємо себе, коли бачимо, що певні гріхи відпадають, це означає, що ми стали сильнішими у вірі. Але коли ми ведемо зовнішню війну і вороги є видимими, то чи їхня смерть, їхнє вбивство додадуть нам віри? Для людей, які прагнуть зрозуміти причину воєнного конфлікту, їхня віра в Бога може утвердитися й зміцніти. Адже вони розумітимуть, що без Всевишнього нічого не вдасться зробити, і, щоби припинити цю агресію, є потреба у вищій силі. А для тих, що хочуть шукати, на чиєму боці Бог, в чиїх окопах Він сидить, для тих, що звинувачують Його у причинах зла, війна може стати безконечною, особливо війна внутрішня.
Солдати на війні часто покладаються тільки самі на себе. Аби зрозуміти, що без Бога в цьому житті нічого не можна зробити, людина повинна пережити якийсь переломний момент чи етап, що сколихнув би її. Є багато таких, що в цій війні, наприклад, охрестилися. Багато чоловіків почали говорити своїм дівчатам чи дружинам, що справді їх люблять. Ті, що ніколи не казали: “Я тебе кохаю”, почали телефонувати і казати це. Багато людей переосмислили своє життя. Та це ті люди, які хотіли це зробити.
Психолог Оксана Наконечна:
– Людина переживає сильний стрес, і психіка отримує значну травму на війні тоді, коли подія стається несподівано, а також, коли вона є дуже масивною чи довготривалою. Те, що люди переживають на фронті, особливо якщо потрапляли під серйозні й тривалі обстріли, важко пояснити людині, яка цього не бачила. Під час екстремальних подій, коли солдат відчуває безпомічність і не має куди подітися, у його свідомості фіксуються травматичні переживання. Коли людина зустрічає небезпеку, вона або втікає, або бореться, або ж нерухомо застигає, бо немає можливості ні втекти, ні оборонятися. І що більше часу людина перебуває в цьому стані безпомічності, коли нічого не може вдіяти, то більша ймовірність того, що в неї виникне психологічна травма.
На реакцію людини щодо непередбачуваної події на фронті впливає чимало факторів. Багато чого залежить від попереднього досвіду, чи людина переживала якісь кризові ситуації і як із них виходила. Якщо у неї є відповідний досвід і сценарії виходу зі схожого становища, як, наприклад, у «афганців», вона вже буде по-іншому реагувати, аніж та, в якої такого досвіду нема. Має значення і зрілість людини, наскільки вона може витримувати якісь певні психологічні удари, стійкість її психіки. Але загалом всі реакції тих солдатів, з якими ми говорили, схожі й нормальні, зважаючи на те, через що вони пройшли. Психологи кажуть: такі люди не хворі, вони мають нормальну реакцію на ненормальні події!
Хлопці розповідають і про віру в Бога. Віра є одним із людських ресурсів. Адже коли людина знаходить причину того, що відбулося, пояснює собі і знаходить сенс у всьому цьому, то значно легше це переживає. Є й випадки, коли люди зневірюються. У них є думка, що Бог існує, але коли гине найкращий товариш, вони не можуть зрозуміти, куди дивився у той момент Бог і чому дозволив це. Проте частіше, навпаки, віра стає сильнішою або, якщо її не було, то з’являється.
Недавно нам розповідали історію про те, як українських військових почали обстрілювати з “Градів”. Хтось подзвонив до знайомого священика, аби запитати, яку молитву читати для захисту. Командир сказав на це, що він невіруючий. І коли хлопці почали молитися, снаряди стали перелітати (зазвичай, якщо стріляють із таких установок у якесь місце, то не змінюють приціл, а тоді змінили). Ніхто не загинув, і командир повірив, що “щось таке” в цьому світі є.
На війні багато агресії. І вона повинна бути. Має бути здорова природна агресія, адже треба захистити себе і своїх товаришів, вижити і вбити ворога, який зазіхає на твоє життя. Ці почуття не можна назвати ненавистю. Ненависть дуже знесилює, а на війні сили потрібні. У характері чоловіків агресія обов’язкова. Здорова агресія дозволяє людині конкурувати, жити, здобуваючи і добиваючись чогось у суспільстві. Це природна людська, особливо чоловіча, якість. І на війні звичайно, що вона максимально проявляється.
Зараз психологи мають справу з посттравматичними станами у військових. Це коли людина нібито безпричинно вибухає злістю, люттю, є надміру агресивною. Коли стріляють із “Градів”, це масивна агресія, яку людина (якщо її на себе прийняла) мусить віддати. Людська психіка таким чином захищається, треба відреагувати, запевняють психологи. Це треба розуміти, бо в розмові такі люди можуть бути злими, агресивними, роздратованими. Тому варто знаходити способи відреагування тої агресії, які б не нашкодили іншим людям: покричати, побити боксерську грушу, порубати дрова. Декому може допомогти малювання. Це потрібно робити правильно. У одному фільмі досвідчений стрілець вчив молодого, як треба стріляти, пояснюючи: “Твоя злість має вийти з тебе і разом із кулею влучити у ціль”. Десь приблизно так само й щодо відреагування емоцій, які накопичилися у солдата від того, що він отримав психологічну травму. Коли кричати, то кричати так, щоб розуміти, що «викрикуєш» свою злість і агресію. Коли рубати дрова, то не просто рубати – для розминки, а рубати так, ніби це твої вороги. Треба вмикати уяву, аби виштовхувати погані емоції. І необхідно, звісно, розуміти, що ти робиш і для чого. Часто самому це зробити дуже важко, тому треба звернутися до фахівця, який допоможе внормувати психіку. Повторюся: це нормальна реакція нормальних людей на ненормальні події!
Найчастіше солдати скаржаться на розлади сну, настроєві перепади, роздратування, вибухи агресії, лякливість. Зокрема, тому і є прохання до львів’ян, аби не використовували на вулицях піротехніку. Для травмованого це як удар по синяку.
Головні принципи роботи з психологічною травмою – стабілізація і структуризація досвіду емоцій. Хаос в голові людини, який виник унаслідок травмування, треба стабілізувати, структуралізувавши і пояснивши його. Тут дуже важливою є робота з ресурсами, як із зовнішніми, так і з внутрішніми. Бо часто люди не задумуються, наприклад, над тим, що раніше вони слухали музику і це їх розслабляло або заспокоювало. Або коли їм було погано, вони спілкувалися з друзями. У шоковому стані людина може про це забувати, розгублюватися, і їй треба інколи нагадувати про це. Часто буває й так, що до тих друзів, з якими зазвичай спілкуєшся рідко, у кризовому стані хочеться зателефонувати насамперед.
Рідним у таких випадках не потрібно намагатися розговорити людину. Це завданням психолога. Важливо вислухати її, якщо вона хоче виговоритися сама. Вислухати, зрозуміти і підтримати. Також необхідно знати, що в посттравматичному стані людина може дивно виглядати, говорити чи поводитися. Це варто перетерпіти, бо такі стани швидко не минають: у 90 відсотках випадків зберігається симптоматика до тижня часу, у 60 відсотках – до місяця, а в 30 відсотках – ще довше. Але бувають такі стреси, що сама людина упоратися з ними не може. Тоді обов’язково знадобиться консультація психолога.
Розмовляв Володимир Молодій
