Дата 11 квітня 1945 року, що її сорокліття відзначаємо цього року, незвичайна у подвійному розумінні. Вона нагадує нам у першу чергу про безпрецедентне фізичне знищення проводу нашої Церкви,а за ним і численного священства, чернецтва та вірних. Таке «цілопалення» безпідставне та безправне навіть із погляду самої конституції УССР. Отже, після роковин страшного голоду на Україні, це ще одне відзначення незмірно великої трагедії, яка кличе до неба по помсту, а щонайменше про справедливість.
З другого ж боку, це річниця небувалого тріюмфу. Із дванадцяти ув’язнених князів Церкви ні один не пішов на підмови ворога, не зламав вірности Богові, своєму церковному проводові, ні повіреній своїй пастві. їх приклад повторений тисячі разів геройською вірністю священиків та мирян.
І що більше, у це сорокліття відзначаємо не кінець нашої Церкви, як це хотілося б сильним світу цього, а початок Її страдницького, але світлого шляху до вершин. Її перемога здійснювалася впродовж цих сорока років поволі й послідовно. Здійснювалася в кожній хаті, де батьки, закривши щільно вікна, вчили дітей складати рученята до молитви. Вона здійснювалася по стодолах та підвалах, де потайки вірні зустрічали своїх душпастирів на Святій Літургії. Вона росла по гуртожитках робітниць де наші черниці вершили свій подвиг. Позначувалася ця перемога потайним висвяченням кожного нового священика та рукоположенням єпископа. І готувалося нове відродження, де потайки приймали у юні серця Божі істини Терелі, Кобрини, черниці-мучениці Марії, де студіювали теологію отці Каваціви, Йосифи…
І річниця ця — не лише нагода пожалітися вільному світові на несправедливості, вчинені супроти нас. Вона уможливлює нам запевнити цей світ, що, незважаючи на всі жертви й переслідування, ми живемо. І що нам належиться рівне, ба й особливо почесне місце між вільними народами, між вільними християнами, а зокрема — католиками інших обрядів.
До врочистого відзначення цього сорокліття заохочував у своєму пастирському посланні їх Блаженство Патріярх Мирослав Іван. Митрополит Канади, Владика Максим Германюк, доручив своїм парафіянам в окремому зарядженні влаштовувати відповідні імпрези з цієї нагоди. Нема сумніву, що подібні зарядження видали теж інші владики нашої Церкви у вільному світі.
Кермуючись цими міркуваннями, мала, але живуча парафія Христа Царя в Лондоні, Онтаріо, в Канаді, постановила й собі відзначити цю річницю, згідно своїми спроможностям. Для цього створено при парафії комітет під проводом д-ра Є. Рослицького (він же й голова місцевого відділу Комітету Українців Канади).
Крім о. пароха Ореста Слободяна та представників Церковної Ради під головуванням М. Дутчака, як теж Ліги Українських Католицьких Жінок, до комітету ввійшли теж молодші місцеві професіоналісти: лікарі Олег Мариняк, Богдан Ємчук, адвокат Петро Криворук та мистець-маляр Марія Мариняк.
Імпрезу задумано в формі пресової конференції для чужинців, щоб при нагоді відзначуваного сорокліття ознайомити їх із нашою Церквою взагалі. Між запрошеними гістьми були теж єпископ римо-католицької лондонської дієцезії Джан Шерлок та посадник Лондону Ал Ґлісон. Обидва ці достойники, духовний та світський, прийняли наше запрошення дуже прихильно та прибули на конференцію дня 11 травня ц.р., щоб запалити «свічі свободи й надії» у різьблених свічниках-трійцях.
Принесли вони нам докази свого признання й пошани: посадник Ґлісон зарядив із власної ініціятиви, щоб на ратуші повівав у цей день синьо-жовтий прапор із жалібною лентою, а єпископ Шерлок заявив, що він добре поінформований про переслідувану Українську Католицьку Церкву та молиться за неї щоденно. На жаль, дуже мало римо-католицького духовенства та представників канадського політичного світу взяло собі приклад із своїх провідників. Зате прибули всі до одного запрошені делегати поневолених Москвою народів, зорганізовані в Комітеті Прав Людини за Залізною заслоною, як духовні, так і світські.
Відзначення розпочато Панахидою за душі погиблих єпископів та всіх мучеників Української Католицької Церкви. Відслужили три отці: отець парох, отець І. Лещишин із недалекого Брентфорду та о. М. Татарин, адміністратор Товариства «Свята Софія» із Сейнт-Кетринс, що й був головним доповідачем.
Відспівання нашої Панахиди, а зокрема київського напіву «Со святими» мусіло викликати особливе враження на присутніх, бо про нього згадували кілька разів у промовах та пресі. До того ж о. Р. Ґаладза із сусіднього Брамптону, провідник хору, подбав теж і про книжечки з нотами та двомовним текстом Панахиди, щоб учасники могли слідкувати за її змістом.
Після відправи всі зійшли до відповідно прикрашеної церковної залі, де на сцені видніло табльо замучених владик, укладу М. Маринякової. На кріслах гостей були розкладені пресові повідомлення та інші матеріяли про нашу Церкву-Страдницю. Програмою проводив д-р Є. Рослицький. Після запалення символічних свічок, зібраних привітали посадник Лондону та єпископ Шерлок. У його словах чути було особливо багато прихильности до нашого обряду та нашої долі. Владика суворо картав уряд СССР за те, що він не дозволяє явности нарад в Оттаві, очевидно, щоб не допустити у світ вісток про порушення Гельсінських Угод під його займанщиною. Відчитав теж дуже цікавий уривок із промови Папи Івана Павла II до канадських єпископів, де Святіший Отець говорив, що католики, переслідувані на Сході Европи, заслуговують на співчуття й молитви всієї Вселенської Церкви.
Доповідач о. мґр М. Татарин, який має теж науковий ступінь із історії , переказав з науковою точністю події життя й мучеництва Української Католицької Церкви від початку Другої світової війни й досьогодні. Знаменні й значущі були його слова: «Більшовики зліквідували офіційно Українську Католицьку Церкву сорок років тому, а оце я стою перед вами, живий священик Львівської Архиєпархії цієї Церкви».
За доповіддю слідкували вільні розмови та інтерв’ю для преси й телевізії. Офіційних представників та репортерів запрошено до світлиці приходства, яку прикрасили в українському стилі пані з ЛУКЖ під проводом голови Софії Мушак. Вони ж приготували перекуски для парафіян у церковній залі та доклали всіх старань, щоб гості відчули щиру українську гостинність.
Про конференцію звітувала дуже прихильно двічі місцева телевізійна станція, а повідомлення про неї передавали всі міські радіостанції, включно із сусідніми в Сарнії, Четемі, Кіченері та Вудстаку. Лондонська газета помістила докладну статтю під заголовком: «Єпископ осуджує совєтську безбожність», а редакції часописів у поблизьких містах Сейнт-Томасі та Вудстаку зажадали, щоб переслати їм окремим кур’єром наші пресові повідомлення, що й зроблено.
Члени кожного комітету, що влаштовував подібні імпрези, знають надто добре, скільки праці треба вкласти в них, які труднощі та непорозуміння виникають на шляху до успіху. У нас їх теж не бракувало. Та за поміччю Божою вдалося перебороти всі перешкоди і спільними зусиллями та взаємним вирозумінням довести почате діло до кінця. При цьому нашим кличем стала заввага одного із молодших членів комітету: «Якщо наші Владики могли віддати життя за Віру, то який же труд був би завеликий, щоб віддати їм належну пошану?!
Парафіянка
