Патріархальне товариство; стало від певного часу предметом гострої критики декількох організацій і осіб. Вправді, не так предметом критики в нормальному розумінні цього слова, а радше предметом кпин, гулікань, перекручень його цілей, спотворювання його акції і виразної упертої та заїдлої дискредитації. Критикувати товариство можна і треба кожному скільки завгодно. Але у нашому випадку ми критики діяльности майже не маємо, а маємо злобне намагання створити невірний і викривлений образ патріархального товариства і його керівних діячів, щоб принизити насамперед їхню працю, а при тому і їх самих. Як вже стало відомою практикою, — уся праця й акції т-ва скеровані в напрямі реалізації ідей і плянів Верховного Архиєпископа. Акція дискредитації товариства вживається критиками підсобним, посереднім кроком: у головній атаці на Верховного Архиєпископа, бо, як виявляють критичні публікації, до нього адресовані усі найбільш злобні й цинічні виступи.
Відрізняємо дискусію над політикою, цілями, акціями й методами товариства, яка може бути корисною не тільки для дискутуючих сторін, але й для посторонніх читачів, від речей недискусійних, таких, як приписання комусь неіснуючих гріхів, пояснювання явищ у противному від їхнього природнього значення напрямі, або таки просто засипання противника епітетами, злобою або закритими у фальшивому представленні подій негативними висновками. Автори такої критики розраховують на один незаперечний успіх – на те, хто більше наговорить. Або у нашому випадкові — опублікує, бо це культурніше виглядає. Відповідь, або дискусія в цьому випадку дійсно неможлива, що бажаємо продемонструвати прикладом на початку цієї статті.
Противники патріярхального товариства широко /«Америка», «Українське Життя», «Свобода», «Шлях», деякі відомі нам радіопрограми/ розголосили, що т-во вуличними демонстраціями хоче створити патріярхат. На ділі, то товариство демонстраціями бажало в даних часах лиш виявити наглий, негайний і гострий протест проти одної чи другої акції Ватиканських чинників, і то тому демонстраціями, що другі методи протесту виявилися неуспішними, а ще інші не були в той час товариству доступні. Отже, не патріярхат т-во творило на вулиці. Такий факт жахливого перекручення події і їх цілі вказує на дві речі:
- Автори цілево і передумано не обдискутували інших метод і акцій т-ва, ані других плянів його дії /неначе вони не існували/, щоб принизити і обіднити т-во і його лідерів в очах читачів до одної лише дії, або зробити їх безвідповідальними.
- Автори відмовляючися дискутувати працю т-ва в цілій ширині переконали читачів, що їхніми дійсними намірами була не дискусія про значення праці т-ва, але дорогою виелімінування цілої суми істотних факторів встановлення неґативної опінії про т-во, його лідерів, і що найважніше, посередньо й про Верховного Архиєпископа.
Ця маленька деталь, яку ми коротенько проаналізували, виглядає багатьом самозрозумілого, такою, що над нею не треба дискутувати, але для других, коли вона стане джерелом інформації і довір’я — це маленька траґедія. А сума таких маленьких траґедій – це наша велика траґедія. Це усе наше т.зв. організоване суспільне життя.
Чому?
Не знаємо чому й тому беремось до висвітлення декількох основних точок «дискусії!» і яку у названих вище часописах, і інших, завели пан Т. Лапичак: та пані М. Рудницька, і інші.
Політичний фактор число 1.
Перед у закидах патріархальному рухові політичности веде більшевицька сторона силами підрадянських і сателітних авторів у заінтересуванні пропаґандивно і суспільно виправдати ліквідацію УКЦ в Україні. Не з мотивів релігійних, а чисто політичних, загарбницьких і узурпаторських вони усій праці Верховного Архиєпископа, а при тому і мирянам, послідовно нав’язують політичні цілі ось такі «Суть позиції Ватикану зрозуміти не тяжко. То був крик господаря: мовляв, надто вже виграють уніяти зі своїми політичними плянами. Римська Курія дала зрозуміти, що не потерпить існування в своїй системі якоїсь незалежної організації на чолі з патріярхом. Споконвіку писалась у Ватикані своя історія, писалася для власних потреб «історія» України. В даному разі зіткнулися дві різні «школи» фальсифікаторів – ватіканська i українська буржуазно-націоналістична…»
«Одне слово, Кардинал Тіссеран штовхає і Сліпого і все його оточення на більш реалістичний шлях, бо фікція з Києво-Галицьким патріярхатом, є голим політиканством…»
«Грім з ясного неба, мабуть, менш оглушив би українських буржуазних націоналістів, уніятських єпіскопів і самого Сліпого, ніж лист Кардинала Тіссерана…» /«Людина і світ» ч.1, 1972, С. Даниленко/.
А пані Рудницька цю тему представляє, так: «В дійсності, мирянський рух не має нічого спільного з релігією. Він є наскрізь політичним феноменом і виводиться у прямій лінії від західньо-українського націоналістичного підпілля 30-тих років. Та сама ідеологія, та сама мораль, той самий тип ментальности, та сама фразеологія, ті самі методи…» /«У.Ж., ч. 19/.
Або ще й так: «Мені дуже не подобається, що УКЦерква розполітикована до крайности і то в дусі вузького шовінізму й нетерпимости».
…«Я рішуче засуджую факт, що на церковний терен перенесено методи боротьби з фізичним насильством включно. Мені дуже не подобається співпраця Верховного Архиєпископа з екстремними політичними групами та віддання в їх руки «мирянського руху…» / «У.Ж., ч.20/.
В дискусії над тими становищами хочемо обійтися без зайвих імплікацій, але бажаємо піддати під увагу читачів мотиви дії большевицької сторони, і пані Рудницької. Перша сторона приписує політику церкві на те,щоб легше було її приписати співпрацю з ворогами Рад. Союзу, а з тим оправдати жорстоку її ліквідацію. Вона, больш. сторона, цілево в жадній своїй енунціяції навіть словом не спімне, що це таки була і є церква, інституція духового порядку, об’єднання в справах віри й обряду, дорога спасіння душ. Ця сторона церкви у них не існує і тому нормальної дискусії на цю тему з большевиками не може бути.
Пані Рудницька приписує політику нашій церкві з невідомих нам мотивів, але з нею розумна дискусія може бути тоді, коли вона виявить докази співпраці Верховного Архиєпископа з екстремними групами. Але заки це буде зроблено, то треба насамперед вияснити, чому «співпрацю деяких ієрархів /і то не в справах патріярхату/ з екстремними групами», про що пані Рудницька не сміє не знати пишучи погромні статті, не тільки що промовчано, але й пришито Верховному Архиєпископові. Цікаво чому большевики громлять «епіскопів і Сліпого», а пані Рудницька самого Сліпого?…
Не можемо визбутися враження, що тут йшлося таки про кинення темного світла, а не про дискусію й вияснення таких відношень компетентних чинників, як єпископи, другі високі духовні чинники, ватиканські бюроктати, пані Рудницька, Верховний Архиєпископ та інші. Мало того, большевики і пані Рудницька, однаково цілево оминають аспекти духовий, релігійний, обрядовий, пасторальний, конституційний, канонічний і історичний, а обоє трактують церкву виключно як одну функцію політичної сфери. Пані Рудницька, коли бажала б, мала багато нагод протестувати проти вмішування політики до церкви, аналізуючи дію СКВУ, УККА, чи навіть газети «Свобода», але вона того не зробила. Вважала, що ніде тих влізливих політичних моментів не було, лиш у Верховного Архиєпископа, і рішила,так як большевики, почати руйнувати його на тому тлі.
Політичний фактор число 2.
У своїй газеті і в своїй статті п.н. «Про правильний шлях боротьби» пан Лапичак цитує «Америку», що патріярхальне товариство — це «двійкарська демаґоґія», і там же подає, що «Координаційний Комітет Товариства за Партіярхат» є під впливом бандерівців, а «Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ» є під впливом двійкарів», і вони взаємно підставляють собі ноги.
А пані Рудницька додає питання: «Чи за його /проф. Маркуся/ руїнницькою роботою як публіциста і церковного діяча, за його подвійною бухгалтерією та методами дискусії стоїть його партія? /Щоб не було непорозуміння – Маркусь «двійкар»/».
Коли б ми мали поважну дискусію з поважними людьми, то ми просили б їх не так свобідно поводитися з їхніми твердженнями, прикладами і поглядами, а більше сконцентруватися на доказах. Ось тут, замість того, щоб без надуми приліпити комусь партійництво /а це читачі популярно розуміють як найогиднішу методу суспільного поступування/, треба було б відповісти на питання «чому» і подати докази. Такі докази можуть бути, і з ними обов’язково треба було б ознайомити громадянство. Їх можна мати або у формі свідчень членів, управ т-ва за останніх кілька років, або у формі письмових тверджень, протоколів або звітів із праці товариства, де було б доказано, як то товариство використовувалось в практиці для цілей «двійкарських». Ми з повним респектом ставимося до довголітньої політичної і публіцистичної праці обох критиків т-ва і сподіваємося, що якісь факти партійництв у них знайдуться. Тоді подумаємо про відсіч. Але коли ні, тоді з прикрістю і болем в серці ствердимо, що маємо до діла з фальсифікаторством і підленькими наклепами».
Надії на об’єктивне дискутування ролі людини з окресленими політичними поглядами у церковному житті наші дискутанти наразі не дають. А шкода!
Що вони про нас думають?
Патріярхальне т-во існує як організована одиниця, що виконує свої статутові завдання власними силами й незалежно від організацій немирянського руху. Товариству вдалося досі провести велику організаційну та інформаційну працю серед громадянства і зустрітися з його активною піддержкою і симпатіями лиш тому, що його лідери говорили народові правду, а не агітували, чи лякали когось. Щоб говорити правду, треба її знати і для цього т-во користується силами високого наукового рівня, як своїми так і чужими. Завдяки їм воно змобілізувало й випустило друком оборонний матеріял нашої церкви, якого вона ще досі не мала. Наші дискутанти цього не бачать.
Для них товариство – це «болільники патріярхату, що виходять на вуличні демонстрації, вилазять на мітингові трибуни, чи хуліганять у церкві» /Лапичак/, або «бачать церковні справи лиш зі своєї жаб’ячої перспективи…» /Рудницька/. Підозріваємо, що відкиненням від уваги читачів більшости акцій т-ва і зосередженням критики лиш на демонстраціях автори хотіли заховати перед ними дійсний образ т-ва, і представити його применшеним, викривленим, мізерним. Підібрана принижуюча термінологія цю тенденцію поглиблює. І хоч як нам ясні і безспірні «шляхетні» наміри авторів, ми в наївності нашій все ж таки хочемо розумно дискутувати.
Факт демонстрацій найбільше болить наших критиків. /Видно, що більше нічого в діяльності т-ва вони критикувати не можуть/. Демонстрантів вони називають хуліґанами й людьми без перспективи. Дозволимо собі заперечити цю номенклятуру наших опонентів тому, що усі ці демонстранти є передовсім повними членами своєї церкви, вони мають почуття прив’язаности до неї, вони боліють її долею, і вони з розмислом, а не з аґітації протестують проти кривд, які незаслужено їхній церкві діються. Так вони це розуміють, бо таке значення мають факти, що приходять до їхнього відома. Вони могли б не демонструвати, і прийняти якусь іншу успішнішу методу дії, коли б хтось, скажімо із впливових публіцистів чи колишніх відомих політичних діячів зумів переконати їх фактами і аргументами і відмовити їх від демонстрацій. Але чи здібні наші опоненти на таку працю?
Шановний читач сміло може поставити авторові закид в наївності, бо він підозріває своїх опонентів у шляхетних намірах, яких вони ніколи. не мали. Не можна ж припускати, що автори Лапичак-Рудницька так щиро бажали переконати у поглядах демонстрантів, що з великих резерв їхнього журналістичного і політичного досвіду вибрали аж методу лайки й ліплення епітетів «болільник», або «хуліган». А це ще раз підтверджує, що не про дискусію їм йдеться, а про демонстрацію читачам їхньої безмежної і неоправданої люті.
А що ми про них?…
Демонстрували не тільки прості люди, яким зухвалість може пришити «жаб’ячу перспективу», але демонстрували інтелігенти, священики, студенти, професори, професіоналісти й політичні діячі різних переконань, бо в тому вони бачили ціль і протест, насамперед проти того, що руйнує нашу церкву зараз, і домагання реалізації належних її прав. І врешті, коли хтось здобувається на протест, бо демонстрація – це велика відповідальність за усі евентуальні невдачі її – то чи не було б першочерговим завданням публіцистів вірно поінформувати публіку про усі аспекти акції, проаналізувати їх, і тоді зібратися на загальне обговорення у пресі? Нічого з того ми не мали від наших двох визначних публіцистів, лиш неґацію. Коли у Ватикані ліквідують прямо один за одним прояви помісности УКЦеркви, обмежують і обтинають права Верховного Архиєпископа, висвячують нам єпископа в латинському обряді, передають нашу церкву під владу латинського митрополита — наших двох визначних публіцистів і вірних цієї руйнованої знедоленої церкви на протест не стало. Навпаки. Вони лають тих, що з цієї причини протестували. А це вже забагато й тут фальш не піде. Бо кожна гідна і чесна людина має обов’язок протестувати тими методами, які її доступні. А кожен пігмей, раб, опортуніст, людина без хребта, без лиця свідомо акцептує зневагу її найвищої духової цінности Церкви, вважаючи адміністративне розпорядження ватиканського бюрократа найвищим її законом.
Шановним читачам напевно не тяжко догадатись, що авторові не вистарчає матеріялу на критичне двостороннє продискутування поглядів на наше товариство, не говорячи вже про всестороннє, що є у наших умовах недосяжним ідеалом. Бракує йому творчої альтернативи, якої гоноровим постачальником повинна бути шановна опозиція, чи наші визначні критики.
Її /альтернативи до діяльности нашого товариства/ не було, і тому наша безпредметова дискусія має такий нудний, непродуктивний і яловий характер. Вони /критики/ говорять своє, а ми своє. Читач не багато з того скористає, за що обі сторони повинні в нього вибачитись. В таке нас вманеврували.
Її /альтернативи/ немає навіть тепер, після того, коли др. Лапичак в його газеті ч. 10 за 1971 рік збирався накреслити точки програми рятунку церковної ситуації, не здобувшися на щось ориґінальне-нове, чого вже перед тим наше товариство не пробувало. А шкода, бо як би такий ясний і позитивний концепт у противників нашого товариства існував, то може б вони, замість нас, одержали довір’я у тисяч «загітованих» демонстрантів. Бо вони, ці тисячі, лінію повного, вірнопідданчого і безкритичного акцептування курійних доручень, /а це лінія нової дивної «ад гок» спілки Лапичак-Рудницька/ відкидають як негідну.
«Ватикан»
Не тільки брак реакції наших опонентів на руїнницькі заходи Ватиканських курійних чинників, але пряме рачкування перед ними: «Мені дуже не подобається боротьба Верховного Архиєпископа з Ватиканом, яка підірвала повагу УКЦеркви в Апостольській Столиці…» «Я не можу захоплюватися фактом, що серед українського громадянства поширилися в застрашаючих розмірах протикатолицькі настрої, внаслідок розповсюдження відомостей про нібито ворожу УКЦеркві та українському народові політику Ватикану…» /Рудницька, «УЖ» ч.19/.
Могла б у нас бути спільна база дискусії, коли б ми устійнили що це таке Ватикан і Апостольська Столиця. І навіть якби ми устійнили, то тоді постане питання чи ці поняття сталі, незмінні, а чи не мінялися вони протягом історії. Колись папа Урбан VII заявив нашому народові, що «через вас, моїх русинів, я стараюся навернути Схід»… а сучасний папа цілує хрест в руках Нікодима. Колись папа Пій XII написав був «Послання до народів Росії». На рішучий протест і то навіть драматичний протест Архиєпископа Кир Івана Бучка в декілька місяців пізніше появилося папське послання «До Українського народу», того самого папи Пія XII. Отже, Апостольська Столиця вміє мінятись, як їй цього треба, лиш, на жаль, не завжди туди, як пані Рудницькій бажалось би.
Ватикан, або Апостольська Столиця – це у пані Рудницької курійний бюрократ, нижчої або вищої ранґи, який видає адміністративні доручення своїм підвладним, або й часом виплачує гроші… У мирян, тих із «жаб’ячою перспективою», Ватикан і Апостольська Столиця це: Берестейські Артикули, це «In Universalis Ecclesiae Regimine» 1807, це акти «Apostolica Sedes», «Cleri Sanctitati» і це врешті акти «Orientalium Ecclesiarum» Собору Ватиканського Другого.
Перестаньте, дорогі Панство, чарувати людей Ватиканом, і його опікою для УКЦ, а говоріть зрозумілою мовою або читайте і розумійте ці права, бо це ж дійсний Ватикан і дійсна Апостольська Столиця, або промовчуйте усі ці акти вперто, клякайте й кадіть ватиканським бюрократам, коли вашої рабської нищости на це вистарчає. I нe божеволійте, коли широкі маси народу, без вас, студіюють і розуміють за що їм боротися, і як.
/закінчення буде/
