(Згідно зі статистичними даними)
На конференції, що відбулася 1992 року, між іншим обговорювалися міжконфесійні взаємовідносини в процесі відродження тих конфесій, які були традиційними для Західньої Україні і котрі після 1946 року були урядово зліквідовані окупаційним режимом або сильно обмежені у виконуванні душпастирської праці. Тоді зліквідовано і зделегалізовано Греко-католицьку Церкву, а Церкву латинського обряду позбавлено ієрархії та дієцезіяльно-адміністративної структури. Існували тільки нечисленні окремі парафії, будучи кожна сама для себе одночасно митрополією, єпархією, деканатом і парафією без1 конкретних границь. Формально підпорядковані були вони архиєпископові Риги (Латвія), а фактично – то інституціям «Уповноваженого до справ релігії», контрольованим і програмованим органами КГБ. Третє католицьке віровизнання — вірменське перестало існувати в зв’язку з еміграцією на Захід або депортацією на Схід, на Сибір його визнавців — галицьких вірмен. Розглядалися на минулорічній конференції взаємні стосунки між католиками східнього та латинського обрядів, а також їх реляція до РПЦ, що була Церквою упривілейованою, майже державною інституцією. Крім того, розглядалися також тенденції духовного відродження: релегалізація і розширення душпастирської праці католицьких Церков протягом двох років (1989-1991). Оскільки 1993 рік закінчився, можна вже говорити про другу «двохрічку» процесу одуховлення посткомуністичного суспільства на Україні. Очевидно, що в кінці постараємося зробити певні підсумки і на їх підставі бодай приблизно спрогнозувати хід цього процесу на найближчі роки. Треба сказати, що процес релігійного відродження Продовжується, але в більш поміркованих формах і спокійнішім темпі. Ще не зовсім устабілізованим є питання декляровання себе окремих громадян чи цілих груп за тим чи іншим віровизнанням. Все ще й надалі є в русі, але не завжди в бажаному керунку. Переходячи безпосередньо до теми, що стоїть в заголовку в цьому контексті, час між 1989 і 1993 роками можна би умовно поділити на З етапи.
Перший етап — це вихід з підпілля, реконструкція церковних структур і пристосування кожної католицької конфесії до нових політичних реалій. Були це роки — кінець 1988 — початок 1990 pp.
Другий етап — це розподіл сакральних об’єктів між УГКЦ з одної сторони, а новопосталою, незнаною доти в Галичині УАПЦ і РПЦ — з другої. Оскільки ні УАПЦ, ні РПЦ, історично беручи, не були правними власниками тих об’єктів, але, протеґовані місцевими владами, провокували сильні антагоністичні напруження між греко-католиками і православними. Цей процес припадає на початок — половину 1992 року.
Третій етап, що розпочався на переломі 2-3 кварталу 1992 року і продовжується далі — це розбудова релігійного життя згідно з традиціями кожної з наших традиційних Церков у світлі постанов і рішень Собору Ватиканського II та окремих папських Енциклік. І тут треба сказати, що в цьому аспекті не все вдається і не завжди використовувані засоби відповідають заданій меті.
Але треба також признати, що не завжди можна посуджувати реалізаторів заплянованої програми про злу волю, коли вони збочують або відступають від морально-етичних християнських засад. Правда, ще трапляються не раз свідомі порушення правил моральних, що випливають з духа Євангелії, але це головно там, де до віри домішуються політичні або соціяльні амбіції та емоції. Однак непошановання прав Божих і людських подибуємо в тих людей, в яких нема упорядкованих релігійних знань і понять. А власне таких людей чим далі на схід, тим більше. Якщо подавати емоційну характеристику кожного з вищеперечислених трьох етапів, то можна сказати наступне. Етап перший, то зн. вихід з підпілля, легалізація і реєстрація окремих парафій відбувалися, загалом беручи, спокійно, без ексцесів. Натомість етап другий, то зн. урядовий розподіл і передача парафіям церковних будівель відбувалися в атмосфері сильних емоційних зударів, які подекуди кінчилися бійками на церковному подвір’ї між греко-католиками і православними. Такі випадки трапляються ще й тепер, все ж таки не в таких жорстоких формах, як бувало, а способом правним. І останній, третій етап характеризується спокійною працею над катехизацією та євангелізацією шкільної та студентської молоді в школах, інститутах, сиротинцях та ін. закладах. Виходячи з релігійних традицій окремих регіонів України, ці процеси відбуваються в дещо відмінних від себе формах. Бо прецінь схід України — це православіє, захід — це католицизм. Існує певна залежність між процесами, що відбуваються в Церкві і в державі. І так, якщо наложити мапу адміністративно-конфесійну на адміністративно-політичну, то легко запримітити зв’язок конфесійної приналежности із загальною політичною орієнтацією регіону і амбіціями певних суспільно-політичних груп в їх відцентрових діях, починаючи з програм регіонально-автономних і на явно сепаратистичних кінчаючи. Тому нічого дивного нема в тому, що в російському полі притягання знаходяться так зв. УПЦ-МП (фактично РПЦ на Україні) і вчорашня партноменклятура, яка творить нині партії соціялістичної та комуністичної орієнтації. На ці сили покладає надію велика частина технічної інтелігенції і так зв. «господарників» східніх та південно-східніх регіонів України. Всі разом вони не шкодують сил для відновлення спільного з Росією економічного та духовного простору, об’єднаного командування арміями, спільних кордонів і т.п. Фактично ці деструктивні сили мають явно антиукраїнський і антидержавний характер, оскільки ведуть кампанію за відновлення бувшої імперії з єдиним казьонним православієм. На заході України ці самі сили стараються до розбиття УГКЦ, агітуючи вірних за піддержку і перехід в УАПЦ, нібито Церкви «козацької», дефінітивно антикатолицької, антипапської. Такий чисто політичний прийом на початках давав немалий урожай ідеологам цього чисто галицького неоправославного прозелітизму. Тимчасом на сході України ідея «козацької» УАПЦ вважалася за польсько-греко-католицьку інтригу проти російського православія, котре чимскорше постаралося змінити назву з РПЦ на УПЦ, залишаючись в юрисдикції Московського патріярхату. Розсварені і постійно антагонізуючі РПЦ і УАПЦ знаходять однак спільну плятформу, якщо ходить про відношення до УГКЦ. У боротьбі за впливи на заході України послуговуються тими самими гаслами і методами, твердячи, що УГКЦ не є Церквою українською, але польською, бо підчиняється польському папі. Не Папі Римському з походження полякові, але саме польському папі.
Характерною рисою спільної офензиви православія різних деномінацій на католицизм є те, що безоглядна боротьба провадиться виключно проти католицизму східнього обряду як «зрадника» православія, полишаючи в спокою обряд латинський, як зло конечне. Створення Ватиканом нових дієцізій латинського обряду на Україні, при одночасному обмеженні персональної влади Глави УГКЦ до терену Галичини викликає підозріння в інтелектуальної греко-католицької еліти до східньої політики Апостольської Столиці. Такі підозріння викликані відповідними документами, що вийшли недавно з ватиканських дикастерій, згідно з якими Україна вважається «місійним тереном», на який масово засилаються місіонери виключно польської національности. Вони начебто латинізуючи, — ополячують українців-католиків і не тільки католиків. У зв’язку з цим у жовтні 1993 року опубліковано Відкритий лист Президентові України та ієрархам українських православних і греко-католицьких Церков. Лист написаний в гострім антиватиканськім, посередньо і антипольськім тоні, оскільки вважається, що вислані на Україну місіонери-поляки використовуються Ватиканом як інструмент для розширення своїх впливів на теренах східньої літургічної традиції. Варто засигналізувати виникаючі з приводу цього некорисні взаємні стосунки між греко- та римо-католиками. Не видно ніякої співпраці між ієрархами цих двох віток католицизму, які свідчили б перед світом і перед вірними обох обрядів, що через Апостольський Престол творимо одну Вселенську Церкву.
Узагальнюючи все, про що писалося вище, можна сказати таке. Сьогодні на Україні маємо 3 православні Церкви, з яких дві — УАПЦ і УПЦ-КП — є української києвоцентричної орієнтації, творячи два ворожих собі неканонічних патріярхати. І третя, яка з чисто кон’юнктурних потреб назвала себе недавно також УПЦ, проте була і залишається фактично Церквою російською, творячи Український екзархат РПЦ. Дві перші — УАПЦ і УПЦ-КП ведуть між собою боротьбу за право першенства на Україні, а крім того кожна зокрема бореться з так зв. УПЦ Московського патріярхату. Проте всі разом проводять антигреко-католицьку кампанію, користаючи з тихої згоди урядових чинників, які рекрутуються переважно з бувшого комунопартійного естеблішменту. І тут мусимо признати, що сьогодні на Україні найбільшою, найспокійнішою і найкраще упорядкованою з церковно-правної точки зору є УПЦ Московського патріярхату. Поволі розширює свої впливи і стан посідання, головно на сході України, УПЦ-КП. І хоч не має вона ще визнання серед інших національних православних Церков тому, що утворилася, ламаючи канонічне право, проте втішається попертям урядових кіл в Києві і має всі шанси стати небавом Церквою майже що державною, як це прийнято в православному світі. Накінець, третя православна Церква — УАПЦ є найрадикальніша і найбільш розполітикована. Поскільки постала вона на заході України, то зн. на терені традиційно греко-католицькому, а це значить, що є вона Церквою майже на 100% прозелітичною. Шукаючи своїх історичних коренів, деклярує себе як Церква «козацька», що згори робить її інституцією шовіністично наставленою до католицизму і Апостольської Столиці. Шансів у неї на зріст, на розвиток у перспективі небагато. Має жонатого «патріярха» і вже сьогодні зарисовуються в ній тенденції самоізоляції, творячи тим самим якусь дуже емоційну і радикальну квазіправославну секту. Вселенська Церква на Україні обидвох обрядів — греко- і римо-католицького поволі, але послідовно розвивається, відновлюючи і творячи нові правно-адміністративні та ієрархічні структури, духовне шкільництво і світські організації та все те, що разом взяте творить Церкву в її повноті як інституцію духовну.
* Передруковано з Прес-бюлетеню «Мирянський оглядач», ч. 2, 1994 р.
