Читаючи та слухаючи розповіді людей, безпосередньо заангажованих у нашому релігійному відродженні, мимоволі насувається прикра думка, подиктована набутим досвідом, — чи це відродження, чи черговий крок до руїни нашого церковного життя?
З давнішніх часів знаємо, що в Україні панівною релігією було православіє (75%), греко-католики (12%), римо-католики (2%), а решта — всякі відлами сектантів.
Православіє було офіційно російське, а в низах мало відміну дещо українську, зокрема на теренах місійних (Буковина, Закарпаття, Галичина). Греко-католицтво, хоча несло деякі латинізаційні відмінності від віри батьків, в основі залишалося українським, а навіть українотворчим. Римо-католики були по вірі окатоличені, а по культурі пов’язані з українством. Секти мали характер суто льокальний, залежний від наставлення провідника. Були суто українські по дусі, були відверто антиукраїнські, а були теж без національного забарвлення. Все залежало від провідника та від місцевих обставин.
З відродженням своєї державности у 1918 роках православіє переключається на суто українське (УАПЦ), але багато залишається далі при Російській Православній Церкві. Греко-католицька Церква та всякі секти залишаються без значних змін.
Більшовицька атеїстична Москва зразу сприяла відокремленню білоруської та української православної Церкви з-під юрисдикції Москви, маючи на увазі роздріблення авторитету Церкви та послаблення її життєвих сил. Тому в Росії твориться в той час цілий ряд незалежних від московського патріярха православних церков, а теж церкви національні. Але коли УАПЦ виявилась сильною, а при тому непідпорядкованою Москві Церквою, то в роках 1930-32 наступає повний її розгром, паралельно з подібним розгромом білоруської та інших Церков. Під час окупації більшовиками західньо-українських земель наступає повна ліквідація УАПЦ на Волині, на Буковині, а теж Греко-католицької Церкви в Галичині та на Закарпатті. Подібно як вчинено вже раніше на Холмщині чи Підляшші.
Під час і зразу після останньої війни привернено авторитет і права московської патріярхії, якій підчинено всі загарбані землі з їхніми церквами. Отже у СССР є одна християнська церква — РПЦ. Діє підпільно недобита Греко-католицька Церква та діють деякі інші Церкви, які пішли на співпрацю (реєстрацію) з урядом. Інші Церкви, як теж підпільно діючі греко-католики, винищується всякими засобами.
Приходить доба відлиги, а з нею відродження духових скарбів народу, які були принижувані, переслідувані, заборонені. Приходить теж відродження релігійного духа. Вияви того процесу маємо у виході з підпілля священиків та єпископів, у публічних масових молитвах та в релігійних демонстраціях з домаганням реактивізувати нашу Церкву, привернути їй загарбані 44 років тому права та звернути загарбане майно.
Поволі починає відроджуватись також УАПЦ, якої речником стає о. Михайлечко у Києві. Але перші свої парафії відкриває УАПЦ не на землях Східньої України, де вона розвивалась та закріпилась в час відродження своєї державности, але саме у Львові і в Галичині.
Загрожені можливою втратою Галичини, де РПЦ мала досі одну третину всіх своїх парафій в цілому СССР — РПЦ іде на хитрощі. Православний екзархат в Києві переіменовує на УПЦ, а те саме робить в Мінську на Білорусі, де творить екзархат БПЦ. Крім самої назви нічого не міняється — всі далі підпорядковані московському патріярхові.
УПЦ одержала за завдання протиставитись УАПЦ (чи справді так — ред.), яка відроджується, а теж греко-католикам, які домагаються звороту загарбаного й присвоєного РПЦ церковного майна в Галичині й на Закарпатті.
Отже, Москва кинула кістку незгоди не між РПЦ, а УКЦ безпосередньо , але тепер УКЦ мусить протиставитися своїм братам-українцям з УПЦ чи з УАПЦ. Хитро? Чисто по-московськи! Сваріться самі між собою, а ми ні при чому. А коли прийде час, то попросите нас самі, щоб вас погодити.
Отже, відлига принесла відродження релігійного життя, а відродження релігійного життя принесло загрози церковних війн.
На терені Галичини всі українці були вірними своєї батьківської Греко-католицької Церкви. Лише по більших містах були теж відкриті православні церкви для емігрантів та вояків з Волині, які були стаціоновані по тих містах. Нині УАПЦ буйно і вільно розвивається саме в Галичині й скоріше чи пізніше до зудару на церковному полі буде мусіло дійти. Звідки католицька Галичина має тепер мати характер неодностайний з конфліктним правом на користування церквами, а теж колись неправославними вірними.
Зразки того конфлікту вже існують в щоденному житті. Міська рада Тернополя признала собор греко-католикам. Православні підняли голос протесту й влаштували демонстрацію проти такого рішення Міської Ради. Але що цікаве. Поруч вірних УПЦ виступила, солідаризуючись, теж група вірних УАПЦ! Отже, Москва осягнула те, чого не могла досі осягнути — посварила й протиставила українцям-католикам їхніх рідних братів-православних так автокефалістів, яким досі помагали морально саме українці-католики, як і підчинених Москві УПЦ. Кістка незгоди кинена. Чи зуміють наші брати виловити цю єхидну гру Москви? Чи зуміють із того блудного й зрадливого крутіжу виплисти на чисті води?
Наші керівні політичні та громадські чинники стали на становищі, що як УКЦ, так і УАПЦ — це витвір духа українського народу. Це їх, тобто українців, духова надбудова у противенстві від накиненої чужими чинниками чужої духовости. Тому апробували й морально одобрили відродження обох Церков, як творів душі народу, як явний спротив чужим силам. Позиція теоретично правильна і логічно слушна.
А у практиці? Отця Михайлечка відсунуто від керівництва УАПЦ, а прийшли люди, патріотично наставлені, але надихані давнім духом Москви. Вони починають не від відродження УАПЦ на найбільш загрожених теренах Східніх Земель, але від антагонізмів з УКЦ на терені Галичини чи Закарпаття. Де розум? Де політична далекозорість?
Знову ж УКЦ, яка вийшла з катакомб, замість дякувати Богу за можливість молитися свобідно та допомагати церковній владі відновити нашу прадідну віру, — починає між собою суперечки за «букву» в Літургії! «Я до тої церкви не піду, де нині поминають всіх вас православних… Волію піти до костела, де того слова не чую…».
Що таке чується здолу, серед вірних, то можна розуміти та й не дуже дивуватись. Але деякі наші священики саме на тому непорозумінні стараються створити внутрішній поділ серед наших вірних у наших церквах.
А скільки то труду треба вложити, щоб впорядкувати наше внутрішнє церковне життя? Скільки праці для привернення молоді до церкви? Скільки праці для виховання священичого доросту? А відбудови самих храмів там, де вони понищені?
Я знаю, що кожне відродження, навіть як воно приходить стихійно, як оце у нас в Галичині, — пов’язане з великими труднощами, випливаючими із наростанням всяких потреб. Але чи нам потрібна внутрішня ривалізація між УАПЦ і УКЦ? Чи нам потрібна війна «за букву»?
Недавно був у нас єп. Василик, який, між іншим, навів такий приклад дійсности. Йшлось про те, кому має бути призначена для вжитку церква. І державний урядовець, який опитував вірних у цій справі, поставив питання: «То що, ви не хочете своєї козацької церкви, а конче хочете мати панську?». Чи таке поставлення справи не виявляє ясно, хто підсичує наростаючі труднощі, хто веде до одвертої війни між православними і католиками? А яка постава до цієї справи людини з відкритими очима та з життєвим досвідом?
Отже, відродження — так. Але домашня війна — ні! Це повинно стати гаслом наших днів і в Краю, і, тим більше, на Заході, серед наших духовних проводів.
