(Ця доповідь була виголошена на Крайовому з’їзді УПТ-ва
25 травня 1991 р. у Філадельфії)
Сама тема дуже широка і складна до схоплення. Дати відповідь на всі поставлені питання не є так легко, і тому прошу від мене цього не очікувати. Спробую дещо про це у загальних рамках сказати, а на дещо тільки натякнути, бо на довшу аналізу треба багато часу, яким ми тут не розпоряджаємо.
Доводиться ствердити один незаперечний факт, що живемо у надзвичайно дуже цікавому періоді, де подія подію переганяє і ми не встигаємо їх належно простудіювати і проаналізувати та зробити відповідні висновки. Ці події розвивалися і ще розвиваються у середній і східній Европі, які не залишились без впливу на констеляцію світової політики. Розвиток цих подій на вище згаданому просторі мав не тільки суто політичні, але також церковно-релігійні аспекти. В даному випадку нас тут найбільше цікавить релігійно-церковний аспект. Тут висувається незаперечний факт, що церковно-християнські вартості, не зважаючи на час і всі труднощі, залишились незмінними і мобілізуючими. Ми маємо щастя бути безпосередніми свідками цих фактів, що відбувались і дальше відбуваються у середній і східній Европі. У радянському царстві на протязі понад сімдесяти років не тільки заперечувалась релігія, заперечувалась віра у Бога, для цього були зформовані окремі атеїстично-комуністичні інститути, утримувані на кошт держави, всюди, де тільки це було можливо, влада нищила і затирала всі сліди християнства, а будувались пам’ятники Сталінові, Ленінові (56 тисяч). Виняток становила і то після Другої світової війни Російська Православна Церква, яка одинока була визнана й упревілейована, бо ж вона служила для режиму. Російська Церква була потрібна режимові для зовнішніх зв’язків і камуфляжу.
Тут варто хоч побіжно накреслити картину, що діялось з нашою Церквою тоді, коли Російська Православна Церква була одиноко упривілейованою.
Тут треба починати з ситуації 1946 року, себто т. зв. львівського «собору», що відбувся від 8-10 березня, на якому була ліквідована Українська Католицька Церква. Усім було відомо у той час і не є таємницею сьогодні, що цей т. зв. львівський «собор» відбувся у наслідок безоглядного сталінського терору, у наслідок якого сотні українських священиків, монахів, монахинь і десятки тисяч вірних на чолі з усіма владиками опинились на засланні та в’язницях. Чомусь цей факт сьогодні дехто старається промовчувати, його забувати і на нього не звертати уваги, якби його взагалі не було. До цього слід додати, що в цьому ганебному акті тісно співпрацював тодішній московський патріярх Алексій.
Сьогодні не тільки на Заході, але і в Радянському Союзі одноголосно майже всі стверджують, що Сталін був найбільшим злочинцем людства. Всі засуджують його злочини. Так званий «собор» з 1946 року також був злочином Сталіна, який насильно, під терором прилучив Українську Католицьку Церкву до московського православ’я.
Слід також пригадати і підкреслити, що до березня 1946 р. на західніх землях України, виключаючи Волинь і деякі місцевості Лемківщини, була Українська Католицька Церква. Якщо б не стався злочинний акт Сталіна у 1946 р. і не поставлено Українську Католицьку Церкву поза буквою закону, що було протиконституційним, то сьогодні ми не мали б такої ситуації, яку ми зараз маємо на західніх українських землях. Це, що ми сьогодні маємо війну на церковному полі на Західній Україні, це плід злочинної спадщини Сталіна. Цей факт може декому не подобатись, але це є незаперечна правда. Отже, на сталінській спадщині, цвинтарищі Української Католицької Церкви, що була поставлена поза букву закону, виросла Українська Автокефальна Православна Церква, чи як її гарячі визнавці називають, «козацька православна» чи «козацьке православ’я», і Українська Православна Церква з київським митрополитом Філаретом, приналежна до московської патріярхії.
Слід підкреслити, що сорок три роки перебування нашого народу на Західній Україні у російському православ’ї не залишилось без впливу. У перших роках після т.зв. «собору» з 1946 р. Українська Католицька Церква була майже повністю паралізована, але згодом вона почала творити свої підпільні форми дії-буття. Звичайно, це не приходилось легко. Треба було видержувати жорстоке і безоглядне переслідування і то з усіх сторін. Як священики, так і миряни підпільної УКЦеркви все були висунені на небезпеку. Коли деякі священики і вірні повертались із заслання, вони посилювали ряди підпільної УКЦеркви. Хоч наша Церква була підпільною і мовчазною, то її голос на Заході ми виразно чули і його у відповідний спосіб використовували на оборону. В той час, коли вже добре було відомо про існування УКЦеркви в Україні, то пригадуємо, що російська православна Церква, а зокрема її ієрархи, які часто появлялись на Заході і все безперебійно заперечували існування УКЦеркви, кажучи, що така Церква самоліквідувалась, що її немає, що вона не існує.
З хвилиною, коли у Радянському Союзі стало легше, коли Михайло Горбачов проголосив «гласність» і «перестройку», і за це йому спаси Біг, наша Церква почала більш активну і більш явну працю серед народу. Вона одержувала серед своїх вірних всесторонню і віддану піддержку. Вона підкреслювала своє існування не тільки на західньо-українських землях, але також на вулицях Москви. Звичайно, це з одної сторони підкреслювало живучість УКЦеркви, а з другої — наявно підкреслювало, що російська ієрархія говорила неправду, що така Церква не існує. Ці факти давали можливість нашій Українській Католицькій Церкві у діяспорі провести акції оборони і легалізації УКЦеркви в Україні. Без цього не можна б було нічого допомогти нашій Українській Католицької Церкві. Це дуже важливий факт.
Без сумніву, ми не були приготовані до тих процесів, які надходили. Правдою є, що у деяких мирянських і церковних колах тут, у діяспорі, велись гарячі теоретичні дискусії, у яких шукали якнайкращих рецептів для розв’язки питань УКЦеркви в Україні. Говорилось про те, чи наша катакомбна УКЦерква повинна виходити з підпілля, чи і надалі залишитись у катакомбах. Тут багато приписувалось уваги «всемогучому» КҐБ, що, мовляв, коли Церква вийде з підпілля, то КГБ її цілковито розложить. Можна з певністю сказати, що катакомбна УКЦерква не скористалась з тих рецептів, а вона діяла послідовно у рамках своєї спроможности, а що найважливіше, маніфестувала і підкреслювала, що вона існує, незалежно від цього, що її поставлено поза буквою закону.
Знаємо, що на Заході були спеціяльні інститути по вивченню совєтології, були експерти, які студіювали й аналізували розвиток політичного, економічного й культурного життя у Радянському Союзі, і ніхто з них не передбачив тих процесів, що відбуваються «Майже від п’яти чи більше років. Правда, були пояснення, що, мовляв, Михайло Горбачов мусів був ужити такі магічні слова що сьогодні вживаються у цілому світі, як «гласність» і «перестройка», щоб поправити економіку СССР, яка є в катастрофічному положенні. Як бачимо, і це не дало відповіді на ці питання. Тоді, коли були кинені ці слова, а за ними пішли дуже швидко зміни і переміни у середній і східній Европі, але економіка зовсім не поправилась, але навпаки, погіршилась і сьогодні є у жахливо катастрофічній ситуації.
Звичайно, і церковні експерти радянської системи також не передбачили тих процесів, що стались на релігійно-церковному відтинку. Наша катакомбна Українська Католицька Церква вийшла з підпілля і почала, як і перед тим, мирно діяти серед українського народу Слід підкреслити, що український народ її піддержав, бо без цієї піддержки вона була б не могла вдержатись. Вийшовши з підпілля, наша Церква почала діяти відкрито, відправляючи Служби Божі по лісах, цвинтарях. За це більшовицька влада карала не тільки священиків, але й вірних. Найбільш широко вийшла з підпілля УКЦерква у період відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України. Ми одержували вістки про масові відзначення у Зарваниці, Гошеві, Грушові й багатьох інших місцях. Більшовицька влада старалась це якось закрити і заховати перед оком і вухом західнього вільного світу, а зокрема перед Ватиканом. Апостольська Столиця, а точніше Папа Іван-Павло ІІ одержував дуже точні інформації і своїми каналами ці проблеми висував перед церковними чинниками московської Православної Церкви, як також перед самим Горбачовим. Факт, що наші вірні, священики, монахині, монахи і владики заманіфестували на вулицях Москви, вимагаючи легалізації УКЦеркви, дати їй можливість вільно молитись та повернути у них забрані манастирі, церкви, віддати їх майно, має рішаюче значення. Про ці маніфестації з Москви писав наш один з визначніших письменників Олесь Гончар у «Літературній Україні». Ви напевно пригадуєте, що ми не раз чули відмовні голоси щодо легалізації УКЦеркви. Не раз і не два підкреслювалось, що це вже остаточно — не може бути більше мови про будь-яку легалізацію. І ми це сприймали з опущеними рухами, але наші владики, священики і вірні в Україні тим не зражувались, але безперебійно домагались своїх прав. Понад всякі сподівання Українська Католицька Церква наприкінці 1989 року, перед приїздом М. Горбачова до Ватикану була легалізована, що сказав Святішому Отцеві Іванові-Павлові II М. Горбачов.
З появою цих інформацій ми були раді, але, з другої сторони, нас це не задоволяло, бо ми не бачили уточнень, як ця легалізація повинна проходити. З цієї ситуації Михайло Горбачов вийшов хитро, передавши дальше уточнення і переведення цих справ для узгіднення і вирішення московській патріярхії. З цією хвилиною починається нова фаза стабілізації УКЦеркви.
Тут слід також відмітити незаперечний факт, що коли б не було катакомбної УКЦеркви і змагання за її права і легалізацію, то ніколи було б не виникло церковне питання на загальному світовому форумі. Не було б для цього претексту. До того часу існувала протегована вождями Кремля одинока Руська, розумій Російська Православна Церква. Не було в СССР жодних познак на існування Української Автокефальної Православної Церкви. Зрештою, цей факт, що у Радянському Союзі не було УАПЦеркви, стверджував сам Владика Мстислав.
Повідомлення в українській пресі про те, що у Львові народилась Українська Автокефальна Православна Церква, українці-католики прийняли з радістю. Як нам відомо, що при народженні УАПЦеркви допомагали, благословляли і брали участь українці-католики. Все ж таки здавалось, що це буде краще, як московська православна Церква. Це робилось з метою не для опанування Церков на західніх землях, але мав бути певний осередок, звідкіля мала бути спрямована дія на схід України. Гадаю, що такий підхід і розуміння були правильні, але, на жаль, події розвинулись дещо в непередбаченому напрямку. Ця ж сама Українська Автокефальна Православна Церква виявилась ворожою до Українськоі Католицької Церкви. Цей зворот УАПЦеркви проти УКЦеркви стався з приходом до Львова Владики Іоана Боднарчука з Борщівського району, який заперечував майже чотиристарічну історію Української Католицької Церкви, ба що більше позбавляв українців-католиків їх української ідентичности.
Коли взяти до уваги, що 43 довгих років нашу Церкву вірних, священиків і владик переслідувано, тероризовано і пришивано різні остракізми, і все це було з московського арсеналу. Поставмо перед собою питання, що в такий час робили ті, що сьогодні є великими патріотами і автокефалістами незалежної чи козацької української Православної Церкви? Чи мали вони відвагу говорити хоч про Українську Православну Церкву, вже не згадуючи про автокефальність? Ми того не чули! Напевно, підтакували митрополитові київському Філаретові Денисенкові, що український нарід не потребує Української Православної Церкви і потакували, що УКЦерква самоліквідувалась, вона не існує.
Це надзвичайно боляче, коли після так довгих років переслідування ті, які нас не бачили і не бажали ні бачити, ні чути, але вірно служили москвослав’ю і вождеслав’ю, мають сьогодні відвагу користуватись тими аргументами з московського арсеналу, якими нас на протязі історії остракізує Москва.
Для ілюстрації наведу короткий уривок із звернення Ініціятивної Групи за підписами о. Гавриїла Костельника, о. Михайла Мельника і о. Антона Пелвецького до греко-католицького духовенства в Західній Україні, наводжу з книжки «Діяння собору Греко-католицької Церкви» з 1946 р.
«Це ясний історичний факт, що церковну унію в давній Польщі придумали й перевели поляки на «зніщенє Русі».
Унія у давній Польщі стала найуспішнішим і найбільшого стилю засобом для розбиття нашого (і білоруського) народу та на його златинізування і сполонізування. І якби Росія, яка саме тому, що бачила загибель нашого народу під Польщею, не звільнила нас від польського пригнічення, то наш народ уже до «весни народів» у XIX ст. був би перестав існувати, бо був би спольщився вповні».
Що поляки бажали нас спольонізувати, то відомо, але, що нас Росія рятувала, яка твердила, що української мови «нє било, нєт і бить не можєт», то цього ми не знали, бо це чиста брехня. Але треба взяти до уваги, що ці рядки писались під терором. Актори мусіли грати ролі, як їм було розписано.
Цього не можна сказати про сучасних західньо-українських автокефальників. Ось що писав протоієрей Мирон Сас-Жураковський у свойому памфлеті, що був поширюваний окремою відбиткою під назвою: «Що дали так звані унії українському народові?». У цьому памфлеті немає одного доброго слова про тих же «уніятів». Ось слова Жураковського:
«… але й запеклі уніяти — історики Томашівський і Липинський, характеризуючи ці унії-угоди ім’ям руїни». Вже тут є неправда, бо Липинський не був уніятом. Жураковський далі пише: «Ці явища не були б для нас, українців, трагічними й ганебними, коли вони проминули немов негода чи пригода, що полишає по собі лише прикрий спомин… Та, на жаль, вони ще й сьогодні не перестають калічити українські душі».
«Наступили сумні часи роздору, що переріс у всенародне горе через широке застосування насильств, бо уніятські єпископи, відповідно до середньовічної засади «чия влада, того й релігія», при підтримці державної влади польського панства і Римо-католицької Церкви на чолі з орденом єзуїтів чинили брутальні злочини супроти православних, що противились Унії».
Скільки тут неправди? Всі ми добре пам’ятаємо і з історії Церкви знаємо, як польська влада допомагала Українській Католицькій Церкві. Для нас є відкриттям, коли ми довідуємось, що на чолі Католицької Церкви був орден єзуїтів! Це пише сьогодні західньо-український автокефальник в обставинах, де його до того ніхто не примушує, і порівняймо цитату Ініціятивної Групи.
Аргументи з того ж самого арсеналу. Тут можна б дещо навести із звернення Владики Іоана Боднарчука, ось його слова:
«Щораз виразнішим стає те, що вся кампанія реставрації католицтва (яка часами опирається навіть на насильство) — це вираз групових інтересів людей, що здавна і відверто або скрито зорієнтовані на Польщу».
А далі, між іншим, є написано: «Ідеалізація католицтва, побудована на особі Митрополита Шептицького, смішна, бо Шептицький — не закономірність, а аномалія католицького світу…
Якщо слідкувати за цією писаниною, її трудно назвати полемікою, бо ця писанина не спирається на фактах, але на протилежному до цього. Що завважується у тому всьому — брак християнського духа і християнської культури.
Як можна завважити навіть з цих дуже побіжних цитат, що Українській Католицькій Церкві закидається насилля. Це саме робить також т. зв. Українська Православна Церква, розумій російська, на чолі з Філаретом, яка висуває ці самі закиди насилля.
Коли фактично наші владики під час переговорів запитали московську патріярхію, чи вони можуть назвати осіб і де це насилля сталось, то вони цього не могли сказати і вибачились, що, мовляв, вони були зле поінформовані, але після цього вони дальше ці сплетні поширювали і подавали до преси. На жаль, і наші західньо-українські автокефалісти користуються тими самими джерелами.
Ні більше, ні менше ситуація на церковному полі у Західній Україні є дуже складна, ми повинні бути цього свідомі. Болючим є, що нас після сорока трьох років переслідуваннь, сьогодні цю Церкву, її вірних, священиків і владик б’ють наші брати, не москалі, а західньо-українські автокефалісти. Хто є ці західньо-українські автокефалісти, це звичайно у подавляючій більшості вчорашні українські греко-католики, якщо дехто з молодших є, то їх батьки таки були греко-католиками. Отже, ні більше, ні менше автокефалісти у Західній Україні — це подавляюча більшість галичан, які є більше автокефальниками, як християнами. Вони справжні автокефальні голоси заглушують. Це виразно було видно на Всеукраїнському Соборі у Києві. І так належить підходити до Всеукраїнського Собору у Києві, це в основному був собор автокефалістів з Галичини, на якому не можна було почути розсудливої думки. Там менше говорилось про церковні проблеми і християнську культуру. Треба було в першу чергу говорити про те, як на східніх землях України відродити в першу чергу віру в Бога, віру у Христа Спасителя, відродити моральні християнські вартості, що є найбільше суттєвим у Христовій Церкві, а менше звертати увагу на прикметники — православний, католик чи протестант.
Правда, ми у діяспорі, як і наші брати в Україні, не здавали собі справи з того, що після легалізації УКЦеркви не перестане існувати Українська Православна Церква і що постане на західніх землях Українська Автокефальна Православна Церква. Ці Церкви є і будуть існувати. Нам треба буде з ними знаходити спільну мову, але не вести боротьби. Наша УКЦерква зуміла видержати 43 роки у жахливих обставинах переслідування, вона напевно і тепер зуміє знайти у християнському дусі розв’язку дуже болючих і складних питань. Пам’ятаймо, що не ненависть, але любов, а любов до ближнього все переможе.
Якщо ж ідеться про Українську Католицьку Церкву, яка у силу політичних домовлень і договорень після Другої світової війни попала до Польщі, то це окрема і довга тема, яка вимагає окремої статті. Тут тільки зробимо певні натяки, не більше. Без сумніву, те, що сталося з нашою Церквою в 1946 році в Україні, себто на т.зв. «соборі» у Львові, не залишилось без впливу у Польщі. Фактично в ці перші роки наша УКЦерква майже не існувала. Владика Йосафат Коциловський і його помічник єп. Лакота були передані більшовикам, там вони й загинули. Священики, що залишились у кордонах комуністичної Польщі, священнодіяли у орбіті римо-католицької Польської Церкви. Щойно пізніше, десь у половині п’ятидесятих років, наша УКЦерква почала формуватись в окремі станиці і одержувала своєрідний притулок для своїх св. Літургій у східньому обряді при польських костелах. Все майно, яке посідала наша УКЦерква у Польщі, конфіскувала комуністична польська влада, яка частину зужила для своїх цілей, а частину передала у користування польської Церкви. З часом наша Церква кріпшала, але вона не була ніде офіційно визнана. Вона діяла у сфері римо-католицької польської Церкви, як вітка східнього обряду.
Об’єктивно кажучи, без допомоги польської Церкви, зокрема її проводу, себто примасів Ґльонда, Вишинського і сьогодні Ґлемпа, наша Церква була б мала куди тяжчу ситуацію для свого проіснування. Тут можна говорити, що польська Церква могла була виявити більше зрозуміння, як це було зроблено, але це інше питання. Але не можна сказати, що зі сторони польської ієрархії на чолі з Примасом Ю. Ґлемпом наша Церква не одержала підтримки і зрозуміння. Тут також чималий вплив на це мав Папа Іван-Павло II.
В оцінці ситуації нашої УКЦеркви у Польщі не слід брати до уваги ситуації, яка мала місце у Перемишлі у зв’язку з нашою церквою св. Івана Хрестителя, бо висновки можуть випасти далекі від дійсности.
Нормально повинно бути так, що майно, яке до 1945 року посідала наша УКЦерква, а зараз є у посіданні Польської Церкви, повинно бути передане, так би годилося згідно з Божими приписами, Божими заповідями. Треба до цих питань підходити розважно, без емоцій, бо це не приводить до добрих наслідків. Незаперечним залишається факт, що, мабуть, на протязі всієї нашої спільної історії ми не мали стільки зрозуміння польської ієрархії, як під сучасну пору. Це зрозуміння було особливо яскраво виявлене під час наших історичних святкувань тисячоліття хрещення Руси-України і після цього і зараз, у наш час. Участь в інтронізації Владики Івана Мартиняка польської ієрархії на чолі з Примасом Польщі кардиналом Глемпом та представників влади говорить багато. Багато спірних і кривдячих питань при добрій волі обидвох сторін можна буде полагодити і знайти спільну мову.
Підсумовуючи вище сказане, випливає з того, що всі ми не передбачали і не уявляли собі, як розвинуться церковні події на релігійному полі в Україні і поза. Ми сподівались, що лише з хвилиною, як тільки можна буде свобідно ісповідувати релігію, то вірні на Західній Україні всі поголовно повернуться на лоно своєї прабатьківської Церкви, себто до Української Католицької Церкви. Як бачимо, наші сподівання не справдились. З хвилиною відродження релігії в Україні утворились, чи вірніше буде сказати, подекуди відродились, а подекуди постали нові Церкви, яких до 1946 року не було. І так на західніх землях утворились і зформувались три різні православні Церкви, не вчисляючи тут євангельсько-баптистських.
Отже, постала Українська Автокефальна Православна Церква, а з колишньої Руської, розумій Російської Православної Церкви постала Українська Православна Церква на чолі з Митрополитом Філаретом Денисенком у Києві. І ще, мабуть, залишилась чисто Російська Православна Церква.
Це є стан фактичний, з яким треба буде співжити. Такий стан викликав між названими Церквами гострі суперечки. Біда в тому, що суперечки ведуться не по суті, але на тлі марґінесовому, себто на тлі прикметників, себто який з прикметників більше патріотичний, а який більше зрадницький. Суперечка не іде в напрямі, котра з Церков проповідує єресі, які не мають нічого спільного з ученням Христової Церкви. Іншими словами, нас різнять прикметники, а не основна суть Христової Церкви, Христового вчення — любов, яка є основою основ у Христовій Церкві. На жаль, ми цієї любови не бачимо.
На жаль, під тим оглядом ми всі грішимо тим гріхом. Бо коли визнавці Христової Церкви не можуть прийняти самого слова «православний», то це не є ознакою Христової Любови. Знаємо, що Христос ради любови і нашого спасіння дав себе розіпняти на хресті-дереві.
Нам треба перестати сперечатись про прикметники, а думати, говорити і діяти про саму суть християнства, бо ж Христос був один і залишив нам одну і неподільну Христову Церкву. Це не так легко здійснити, але треба виявити в цьому напрямі добру волю. Треба починати в першу чергу від себе самих. Якщо так буде, це забезпечує нам успіх і мир.
