Проповідь, виголошена під час Св. Літургії 10 листопада 1991 р. в українській католицькій церкві Св. Арх. Михаїла у Філядельфії — Дженкінтовн
«Отче Святий, збережи їх в ім’я Твоє, тих, що Ти їх дав мені,
щоб були одно, так, як і ми» (Іван 17, 11)
Дорогі Брати і Сестри!
Так молився Божественний Спаситель до Небесного Отця перед Тайною Вечерею за своїх апостолів. Йому вельми залежало на тому і залежить, щоб апостоли і їхні наслідники єпископи зберігали між собою єдність.
Таким апостолом церковного з’єдинення був наш великий земляк, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Наша парафія згадує його роковини народження 29 липня і смерти 1 листопада Св. Літургією за його прославу і проповіддю, яка говорить про якусь його чесноту. Сьогодні призадумаймось над його любов’ю до нез’єдинених земляків.
Він, будучи малим, може десятилітнім хлопчиною, пізнав, що його рід є спольщений, та зачав виучувати свою рідну мову і минуле.
Як молодий священик — ієромонах — пізнав, що наш обряд є облатинщений, і через те ми цим обрядом віддалюємося від наших нез’єдинених братів.
Наша Батьківщина Русь-Україна поголовно стала християнською в 988 р. Існували овіяні таємницею строїтелі її хрещення, перші служителі Св. Тайн, проповідники Доброї Новини місіонери, священики і єпископи.
Перший певний земляк, митрополит Києва — це Іляріон, що появився в 1051 р. Він вславився своєю проповіддю глибокого богословського змісту — «О законі і благодаті». Вона щойно тепер дочекалася видання завдяки мозолистому трудові наших учених.
В 1054 р. візантійський патріярх Керулярій зриває єдність із римським Апостольським Престолом. Нез’єдинені впливи і звичай помалу переходять в Україну. Нашу Церкву огортає занепад, так що в ХVI сторіччі з’являється приповідка, що «грецька віра — тобто українська християнська — жодна віра». Це тому, що не дописувало темне неосвічене і необичаєве духовенство.
Хоч Україна стала нез’єдиненою, то не забракло одиниць зпоміж ієрархів Української Церкви, що робили зусилля до поєднання. На двох Вселенських Соборах — в Ліоні в 1274 р. і у Фльоренції в 1439 – 1440 pp. були представники нашої ієрархії. Наслідок цих зусиль був такий, що кілька українських митрополитів поминали в богослуженнях папу римського і незначна частина нашого мирянства почувалась з’єдиненою.
Наближається кінець ХVI сторіччя. Українські владики на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою роблять приготування до об’єднання з Апостольським Престолом. Відбувають з’їзди, роблять наради, виносять постанови. Митрополит настоював на тому, щоб приготування були основні і докладні, бо від цього буде залежати успіх з’єдинення. Помимо неповного приготування все ж таки в 1595 р. на синоді в Бересті ухвалено з’єдинення. Хоч воно відбулось не з повним успіхом, бо тільки частина нашого народу приєдналась, то з перегляду минулого можна твердити, що його відкладання на пізніший час не дало б цього, а, може, і жодного успіху, бо настали козацькі війни.
Появились мужі Божого Провидіння, що це з’єдинення закріпили. Багато вони за нього намолилися, натрудилися і натерпілися, щоб його оборонити і розвинути. Цими мужами були митрополити: Михайло Рогоза, Іпатій Потій, Йосиф-Веньямин Рутський, Чину Святого Василія Великого, архиєпископ Йосафат Кунцевич, ЧСВВ. Хоч мало свої недомагання, показалось ділом великої міри. Дванадцять мільйонів вірних у дев’яти великих єпархіях стали членами Соборної Церкви. В її історії не було такого численного об’єднання з нею. Жоден з народів світу, що відпали від Апостольського Престолу, так многолюдно до нього не повернувся, як це вдіяли український із братнім білоруським народи.
З’єдинення дало нашій Церкві світле духовенство і освідомлений обичаєво піднесений нарід.
На Львівському Синоді в 1891 р. папський легат кардинал Чіяско був здивований світлістю нашого духовенства.
Замойський Синод 1720 р. радив над тим, як запобігти недоборам нашої Церкви, а Львівський Синод думав над тим, як розвинути її прикмети.
По Берестейськім Синоді наш нарід розділився двома віровизнаннями. Настала гостра полеміка, що нас ослаблювало, але й суперництво в церковному співі, архітектурі, що їх підносило на високий рівень.
Не забракло тихих і світлих діячів, які виконували унійні змагання. Таким був о. д-р Іполіт Терлецький, що діяв у Римі, Парижі і Німеччині.
Граф Роман-Марія-Олександер Шептицький, будучи молодим студентом права, відвідав Київ. Тут стрінувся з визначними нашими православними особистостями. Нав’язав з ними контакт, здобув їх симпатії. Під час вивезення зі Львова в 1914р., вже як галицький митрополит, вдруге опинився у Києві. Тут, як і опісля в Петербурзі, зустрів багато українських православних діячів і з ними обговорював релігійні церковні і патріотичні справи.
Після повороту до Львова в 1918 р. православні земляки-еміґранти звернулись до нього з проханням відступити їм одну з церков на богослуження за Тараса Шевченка, сподіваючись, що відступить їм якусь малу церковцю. Відповідь митрополита переросла їхні надії. Він відступив їм Преображенську церкву, найбільшу з усіх львівських церков.
В 1938 p., коли польський уряд почав розбирати українські православні церкви, Митрополит Шептицький запротестував проти цього каригідного безбожницького чину.
В 1941 р. Митрополит Шептицький розіслав обіжник до українських православних владик, який мав бути початком з’єдинення. Деякі з них ніщо на це письмо не відповіли. Інші нечемно відповіли. Іляріон Огієнко, єпископ Холмщини і Підляшшя, відповів чемно і річево.
Подякував Митрополитові Андреєві за тепле, сповнене любови, письмо, спрямоване до холмського владики. Він заявив, що на перешкоді з’єдинення стоїть спосіб думання православної інтелігенції, що бере до уваги тільки зовнішню форму обряду, а не входить у суть віри і обичаю, та обмосковщення українського православного обряду.
Митрополит Андрей, будучи молодим священиком, пізнав, як далеко наш католицький обряд облатинщений. Впродовж сорока років він призадумувався, як цей обряд відлатинщити. Покликав до цього набожних світлих та поміркованих священиків, що з підйомом, але помалу і тихо взялися за це діло. Скликував чотири архиєпархіяльні синоди, що обговорювали обновлення обряду.
Сьогодні, по п’ятидесяти роках, єпископ Огієнко такого докору нам, католикам, не поставив би.
Митрополит Шептицький, кінчаючи згадані обіжники, говорив про себе, що не хоче бути головним настоятелем нашої Церкви і що йому радо підчиниться. Цієї лінії держався Патріярх Йосиф і держиться Патріярх Мирослав-Іван Любачівський.
Про таку скромну поставу наших зверхників під час визвольних змагань оповідав наш парафіянин проф. Лев Шанковський. Коли Українська Галицька Армія, що в ній він служив як рядовик кінноти, опинилася за Збручем, на Правобережжі, приступив до її команди отаман Гречанівський. Він заявив, що хоче воювати в Українській Галицькій Армії як сотник і резигнує з отаманського ступеня.
В переломову точку зору поставив змагання до з’єдинення християн папа Іван ХХІІІ. Він заявив, що у роздорі християн винуваті не тільки католики, як вони дотепер думали, але всі роз’єднані християни — це є католики, православні і протестанти. Їм годиться брати до уваги це, що їх єднає, а не роз’єднує. Поєднання християн не буде тріюмфом одного віровизнання над другим, але двосторонніми уступствами.
Маючи такий світлий приклад Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, наслідуймо його, ведім унійний діялог з нашими православними братами, щоб, поєднані з ними у св. вірі, славили Бога до часу на землі, а вічно в небі. Амінь.
