Останні два роки практично жодна зустріч з пресою Блаженішого Любомира (Гузара) не обходилась без запитання про його відхід від уряду Української Греко-Католицької Церкви. Блаженіший Любомир, як завжди спокійно, часто з усмішкою відповідав, що хоче передати уряд «теплою рукою». Не знаю, як хто, але я кожного разу намагався відпихати ці думки подалі з голови. «Як так, невже він не розуміє, в який непростий час він збирається це зробити? Сьогодні він справді Патріарх, батько і глава Церкви, під його керівництвом УГКЦ сміливо крокує вперед, минувши «точку відродження», у багатьох ділянках і вийшла на нові горизонти розвитку, тому зміна керівництва зараз не на часі». Такі і подібні запитання я сам собі ставив. Такі питання ми обговорювали з колегами. Знайомих журналістів зі світських видань більше цікавили питання іншого ґатунку: «Хто буде наступний?». Коли вже стало відомо про те, що ця подія відбудеться в найближчому часі, при кожному пригадуванні в повітрі повисала легка паніка. В мене особисто вона зникла тільки в той момент, коли Блаженіший промовив перше слово під час прес-конференції, на якій оголосив, що процес зречення уряду отримав формальне завершення – Папа Бенедикт XVI прийняв його. На прес-конференції я себе відчув учнем, який сидить біля стіп вчителя, оскільки в залі було скільки журналістів, що мені знайшлось місце тільки на підлозі перед столом, за яким сиділи учас‑ ники. За кілька днів, перечитуючи пресу, а статей на цю тему вже написано предостатньо, я помітив, що учнями себе відчули практично всі. Крок Блаженішого далеко не є банальним «відходом на пенсію», це приклад вчителя. Адже гріш ціна тому вчителю, який не живе так, як навчає.
Блаженіший Любомир показав справжню сутність влади – служіння. Він показав, яке повинне бути відношення до влади, як до кермування людьми чи інституцією. Показав, що влада це не самоціль, а тільки засіб. Він також показав, що влада – це відповідальність. Не тільки для тих, хто при владі чи прагне туди. Він перш за все заохотив нас бути відповідальними, а не очікувати на Мойсея, який виведе з пустелі. Сьогодні, після його зречення, наша Церква в особі свого єпископату бере на себе відповідальність за майбутнє Церкви. Кожен мусить пам’ятати про відповідальність, не розгубити те, що він назбирав. Він показав, що таке Церква. Ми звикли асоціювати Церкву з очільниками, натомість Блаженіший сказав нам: «Ось побачите, я відійду і нічого поганого не станеться». Він бачить, що ми наскільки свідомі і сміливі, що дамо собі раду. Якщо ж ми ще не свідомі і не сміливі, то мусимо ними стати. Блаженіший Любомир поставив високу планку участі УГКЦ в усіх ділянках життя суспільства. Достатньо пригадати собі такі прості випадки, як наприклад його участь у різного роду телепрограмах. У час коли наше телебачення переповнене низькопробним продуктом, який успішно споживає наш глядач, Блаженіший, який час від часу потрапляв на телеекрани, умів за кілька хвилин пробудити навіть тих, хто вже спав глибоким сном телевізійного «ширпотребу». Його простота і любов до «маленької людини» зробила йому, говорячи сучасною мовою, шалений рейтинг. Довіру до його особи виявляє більш ніж 30% всіх віруючих людей України. Це в той час як греко-католиків в Україні є тільки близько 8 %. Цей рейтинг великою мірою перекладався і на всю Греко-Католицьку Церкву, справедливо чи не справедливо, покаже час. Але, що я відчув на прес-конференції з Блаженішим: він вірить, що це не було випадковим. Своєю резиґнацією він немов сказав нам: «будьте Церквою, будьте зібранням Божого люду і зробите більше, ніж я».
Окрім цієї сторони відходу Блаженішого Любомира, на мою думку, є ще один важливий момент. Нещодавно я наштовхнувся на лист митрополита Андрея Шептицького до Папи Пія ХІ, в якому він просить про дозвіл призначити собі наступника першого престолу Української ГрекоКатолицької Церкви. Зокрема він звертає увагу, що момент його смерті ймовірно буде в часі гострої кризи і буде важко обрати наступника, і що легше це зробити в спокійніший час. Сьогодні ми маємо іншу систему обрання глави Церкви, цей обов’язок лежить на Синоді архієреїв, що більше відповідає нашій традиції. Перед нами, так виглядає, сьогодні й інші загрози, ніж були перед УГКЦ в часи митрополита Шептицького. Однак я думаю, що Блаженіший має певні передчуття, що такий спосіб передачі влади буде менш болісним в сьогоднішніх умовах, аніж якщо б наша Церква в один день раптово осиротіла. Мабуть його бажання передати повноваження «теплою рукою» має в собі прагнення забезпечити нас від додаткових стресів.
Головною рисою Блаженішого Любомира була його близькість до людей і його прагнення цих людей зробити ближчими до Бога. Не знаю, скільки людей потім будуть згадувати, що він зробив для Церкви, як інституції, але всі пам’ятатимуть його «щеплення» віри. Його богослов‘я «Бога-татуся» є зрозуміле всім, і немало людей завдяки його простим словам зустріли Христа вперше, або наново відкрили і пережили свою віру. Пригадую такий випадок, коли зі своєю мамою в Коломиї були в магазині, я щось їй розповідав, згадавши тав розмові прізвище «Гузар». Жінка, яка стояла поруч і щось розглядала, миттєво повернулась до нас і з захопленням запитала «Любомир Гузар приїде до нас?!». Я чув думки, що це схоже на культ особистості. Однак не є це правдою. Всі розмови Блаженішого є Богоцентричними, він не веде людей до себе, а тільки до Бога.
Владика Любомир задав УГКЦ новий тон стосунків з іншими українськими Церквами Володимирового хрещення. Його звернення та висловлювання були викликом для всіх. Відповідаючи, ніхто з православних не мав такої сміливості, яка звучала в словах Блаженішого Любомира. Після послання «Один Божий народ на Київських горах» від кількох православних я чув слова на кшталт «Він взагалі в при своєму розумові, що таке пише?». Пригадаймо, що такі слова зазвичай звучали відносно всіх нових думок, які з часом ставали реальністю. Такі слова звучали навіть в адресу самого Господа Ісуса Христа.
Наостанок Патріарх Любомир зумів побудувати достойні Церкви стосунки із державною владою. В той час, як одні втішались покровительством держави, а інші за будьяку ціну намагались отримати таку опіку, УГКЦ під керівництвом Блаженішого Любомира ставала що раз більше «вільною Церквою».
Ці кілька граней не здатні вповні розкрити постать Патріарха. Ми ще її відкриватимемо, оскільки він, відходячи від уряду, став до нас ближчим. Таке маю відчуття.
Що нас чекає попереду? В той час, коли ви читатимете ці рядки, скоріш за все вже буде обраний новий глава УГКЦ. Про завдання і виклики, які стоять перед ним, ми ще будемо багато говорити. Єдине, що можна зараз сказати, це те, що у нашої Церкви є велике майбутнє. В це вірить Блаженіший Любомир. Не повірити цьому мудрому чоловікові важко.
Анатолій Бабинський