Прийшла вістка із далекого Едмонтону, що там дня 16 квітня цього року, саме перед празником Воскресіння Христового, упокоївся в Бозі визначний діяч Руху за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦ, редактор Михайло Хом’як.
Покійний був щирим ентузіястом Патріярхального Руху та незвичайно активним його діячем. В каденції 1980-1983 pp. був навіть головою Ради Українських Громадських Організацій Канади за Патріярхальний Устрій, відбув подорож до Риму з нагоди святкування дев’ятдесятих уродин їх Блаженства Патріярха Йосифа Сліпого та при цій нагоді провів ряд розмов із визначними церковними достойниками, із Святішим Отцем Іваном Павлом II включно.
Звіт тоді уступаючого голови РУГО, ред. М. Хом’яка на ІV З’їзді, дня 30 червня 1983 p., у Торонто виявив справді незвичайно живу та багатогранну й ініціятивну його діяльність, передусім широкий засяг зв’язків з усіми нашими церковними та світськими установами. До нової управи ввійшов бл. п. ред. М. Хом’як автоматично, як колишній голова, а в додатку він очолив Статутову Комісію, яка мала завдання впродовж наступної каденції розглянути та ширше розпрацювати організаційну структуру РУГ.
Та інша була воля Всевишнього…
Покійний ред. Михайло Хом’як народився 12 серпня 1905 року в селі Стронятині на Львівщині. Правничу освіту здобув у Львові та працював конціпієнтом в адвокатській канцелярії адв. Блавацького у Сяноку. Звідтіля присилав надзвичайно цікаві репортажі із життя Лемківщини до львівського «Діла». Як знаємо, наша найдальша на захід висунена земля була тоді, між війнами, як і тепер, предметом запопадливих денаціоналізаційних заходів поляків. Тим і важливіші були ці репортажі.
Переїхавши до Львова, бл. п. ред. Хом’як став наймолодшим тоді членом редакції «Діла», цього тоді найповажнішого українського щоденника.
У час першої більшовицької окупації Галичини редагував у Кракові українські «Краківські вісті» (спершу тижневик, згодом щоденник), а з вибухом німецько-більшовицької війни повернувся до Львова, де став членом редакції «Львівських Вістей». На новій, та вже й ^останній своїй еміграції в Едмонтоні, Покійний розгорнув широку та многогранну діяльність. Поруч із справами українського католицького патріярхату, які стояли в нього завжди на першому місці, був довгі роки співредактором «Українських вістей», став дійсним членом Канадського Наукового Товариства ім. Шевченка, дописував до щоденника «Свобода, співпрацював з проф. В. Кубійовичем при редагуванні Енциклопедії Українознавства. Також співпрацював із «Пластом» та навіть викладав на курсах українознавства. Зредагував взірцево великий збірник-пропам’ятну книгу Українського Народнього Дому в Едмонтоні, а в 1982 році — незвичайно гарно видану монографію про мистця Ю. Буцманюка, який жив і творив в останні роки свого життя в Едмонтоні.
Попри всі вияви свого щирого та глибокого патріотизму, які заставляли Покійного працювати в кожній ділянці громадського життя, був він і дбайливим батьком великої родини. У нього та у дружини, пані Лесі, родом із Полісся, виросло та вийшло в люди п’ять дочок, усі вже заміжні сьогодні та матері власних родин. Його гостинний дім був рівночасно і товариським та громадським центром, що дав почуття захисту та моральної підтримки кожному гостеві.
Бл. п. редактора М. Хом’яка ховали на едмонтонському кладовищі у самий Страсний Четвер 1984 року. Похоронними відправами проводив о. Володимир Тарнавський. На цвинтарі в час похоронів та на тризні, яка відбулася опісля, прощали Покійного: проф. Андрій Горняткевич від Наукового Товариства ім. Шевченка, М. Саварин від Пласту, проф. С. Ґрох від Курсів Українознавства, мґр Юрій Стефаник від Об’єднання Українських Письменників «Слово», інж. І. Хома від Ради Українських Громадських Організацій за Патріярхальний Устрій. Мабуть, найкраще схарактеризував Покійного у своєму прощальному слові д-р Петро Саварин, президент Світового Конгресу Вільних Українців та щирий особистий його друг:
«Для нас він був не лише добрим вірним приятелем, але й зразком доброї людини взагалі, прикладом, гідним наслідування під кожним оглядом. Не було в нього захланности земних дібр, заздрости, злости чи злоби, не було жорстокости найменшої в його поведінці. З ним було весело, з ним було мило в будь-якій ситуації, а зокрема при будь-якій праці. Він ніколи себе не жалів, а його віра, його оптимізм були його постійними прикметами…».
І оце не стало Людини, яка вміла бути відданою великій справі аж до кінця; яка, турбуючися за долю всієї нашої Церкви, вміла бути рівночасно скромним прислужником на престолі місцевої едмонтонської церкви, бути однаково ревним у малому, як і у великому.
Є в світі вийняткові люди, яких нелегко заступити. Тим більше в наших умовинах діяспори та серед труднощів, які зустрічає наша Українська Католицька Церква на шляху до Своєї Помісности.
Але з християнською покорою приймаємо присуд Всевишнього та благаємо Його, щоб примістив душу Покійного Праведника у квітучій вічній батьківщині, де він міг би молитися за нових робітників на його опустілому місці.
Рада Українських Громадських Організацій
за Патріярхальний Устрій Католицької Церкви
Референт преси
