У світлий празник Христового Воскресіння Львів облетіла сумна звістка; помер Роман Крип’якевич, видатний український вчений, краєзнавець, громадський діяч, Почесний віце-консул Австрії в Україні, активний мирянин і добрий батько, який був сином видатного українського історика Іванна Крип’якевича. Останніми словами покійного було радісне християнське привітання «Христос Воскрес!», бо відійшов у потойбічний світ саме у той момент, коли у львівських церквах радісно гули дзвони.
Львів святкував і сумував
У вівторок, 13 квітня, львів’яни прощалися із видатним сином українського народу Романом Крип’якевичем. Зранку домовина з тілом покійного була встановлена у приміщенні бібліотеки Львівської політехніки. Попрощатись з Романом прийшли видатні львів’яни: художники, мистецтвознавці, лікарі, професори львівських університетів, народні депутати, його колишні учні, велика кількість молоді і студенства. З сумом прощалися з покійним, передаючи слова співчуття родині від уряду Австрії, генеральний консул Австрії в Україні Вернер Вінклер, а також генеральний консул Польщі в Україні Пйотр Коновроцький.
Похорон відправляв Владика Юліян Ґбур, секретар Синоду єпископів УГКЦ, з ним співслужили о. Михайло Димид, о. Борис Гудзяк та інші священики, співав хор «Осанна». Траурна процесія вирушила до архикатедрального собору св. Юра, де зібралася велика кількість людей. Владика Юліян у своєму прощальному слові сказав: «Роман Крип’якевич був аристократом духа, він ніколи не чекав нагород, а просто працював і не вивищував себе. Коли прийшов час розбирати посадові крісла, він був осторонь, а усе свідоме життя він присвятив своїй Україні, Вітчизні. Він прагнув бачити її вільною, щасливою і європейською державою. Власне у цьому він був у перших рядах». Романа Крип’якевича поховали на Личаківському цвинтарі поруч з могилами діда, батьків і брата Петра-Богдана Крип’якевича, видатного професора.
З прощальними промовами на цвинтарі виступили академік Олег Романів, голова НТШ, довголітній приятель Романа, відомий онколог Борис Білинський, віце-ректор львівського медичного університету, Тимочик, голова Товариства «Україна», генеральний консул Австрії в Україні пан Вернер Вінклер, Ігор Калинець, о. д-р Борис Гудзяк, віце-ректор Львівської Богословської Академії, Ігор Матушевиський, голова Фонду св. Володимира та о. д-р Михайло Димид, ректор ЛБА.
…Це був справді якийсь незвичайний похорон, в якому переплелось щось сумне і радісне одночасно. Теплий квітневий день потопав у сонячному світлі, у церквах радісно дзвонили дзвони, скрізь чувся спів «Христос Воскрес!» Роман Крип’якевич відходив у вічність на радісне свято Паски. Ця людина багато зробила для Церкви, Батьківщини і науки. Він був практикуючим християнином, любив свою Церкву, створив правдиву християнську родину, яка теж якось по-особливому пережила цю смерть.
«Тут запрацювала Божа рука»
Дружина покійного, Леся Крип’якевич ділиться: «Ця смерть якось наложилася на Воскресіння. Роман відійшов легко, безболісно, привітав усіх в лікарні цим радісним християнським привітом. Це була якась особлива Божа благодать. Ми відчували, що сам Христос був нашим розрадником.
Родина якось була підготовлена до того, аби пережити і зрозуміти цю смерть. І це зробив сам Роман, переклавши недавно «Ектенію на смерть моєї матері», яку написав його приятель отець Якуб Ферг, австрійський монах, місіонар. Отець Якуб глибоко по-богословськи осмислив і якось радісно пережив смерть найдорожчої йому людини й у формі ектенії висловив усі ці пережиття. Суть їх зводиться до того, що смерть – це радісна подія, адже мама повернулася додому. Роман дуже захопився цим твором, переклав його і сказав, що його мав би прочитати кожен християнин. А в день Романової смерті Дануся (дочка) знайшла в батькових паперах його ж переклад вірша Юліана Тувіма «Ектенія», який теж нас дуже вразив. Це – своєрідний маніфест, молитва-послання вже з того світу:
«Молюся, Боже, жагуче,
Молюся, Боже, уклінно:
… За мешканців цілого світу,
За їхні клопоти-турботи,
За їхню журу і тривогу,
За їхній неспокій і болі,
За тугу, безвихідь, невдачі,
За кожну сльозу і зітхання,
І тихе горе пекуче».
Хоча… Він ще не збирався вмирати, весь у клопотах був. У лікарні його відвідували приятелі й вони разом щось полагоджували. Роман переймався і розколом в Русі, і з консулом вирішували питання, пов’язані з майбутнім самітом європейських президентів у Львові. В суботу його провідала молодь з хору «Осанна», подарували новий компакт-диск, який записали при Романовому сприянні. У вівторок востаннє відспівали йому, а в середу поїхали до Зальцбурга на конкурс хорової духовної музики. Роман полагоджував усе це. Він був задіяний в товариствах «Лемківщина», «Надсяння», «Львівська бесіда», журився українсько-польськими та українсько-австрійськими відносинами, готував підручники і методички з історії України для Севастопольського воєнно-морського інституту, для української гімназії цього міста. Так і не встиг відправити ці книжки…
Увечері в суботу ми занесли йому свячене, але вже тут був якийсь своєрідний насторожуючий сигнал. Накривши найкращою вишиваною серветкою кошик з паскою, Дануся пішла до церкви й після освячення забула погасити свічку. Вона несла свячене додому і не бачила як горіла серветка, аж поки жінки не звернули їй уваги. Це був такий дивний контраст: свячене і вигоріла чорна діра на серветці…»
Штрихи до біографії
Роман Крип’якевич народився 26 жовтня 1925 року у Львові в сім’ї професора Івана Крип’якевича та учительки Марії Сидорович, які належали до старих шляхетних родів Галичини. Закінчивши у 1950 році Львівську Політехніку, працював на Миколаївському цементному заводі начальником цеху, згодом – у Фізико-механічному інституті АН УРСР від молодшого наукового співробітника до завідувача відділом. Захистив кандидатську дисертацію, опублікував 80 наукових праць у галузі автоматизації машинобудування, причетний до заснування журналу «Фізико-хімічна механіка матеріалів».
Роман Крип’якевич був людиною з широким кругозором, з європейською освітою, що в тогочасній Радянській Україні було чимось дивовижним. Від батька отримав чудові знання з історії й усе життя намагався наслідувати його в громадських справах. То ж, працюючи у Фізико-механічному інституті, Роман Крип’якевич став ініціятором проведення літературних вечорів за участю відомих українських літераторів. Це та контакти з шістдесятками – дисидентами стали потім причиною публічного судилища над ним і звільнення з роботи в інституті. Позбавлений можливості наукової праці, дискримінований і переслідуваний владою, він змушений заробляти на життя, працюючи кочегаром, нічним сторожем.
У 60-80 роки він співпрацював з найкращими свободолюбивими умами українського суспільства. У кінці 80-х активно включився в демократичний процес: був одним з натхненників та засновників Товариства Української мови, активним учасником відродження української «Просвіти» та НТШ ім. Шевченка, ініціятором створення Народного Руху України, Академічної Обнови.
Державну незалежність і вихід Церкви з підпілля зустрів активною працею в політичних, культурно-просвітніх і мирянських рухах, часто репрезентуючи делегації України та УТКЦ на світових і європейських конгресах, відкриваючи Европі і світові невідому культуру і духовність України. Глибоко досліджуючи історію і відносини України з Австрією, Німеччиною і Польщею, Роман Крип’якевич будував мости доброзичливості, толерантності, християнської любові і дружби, по яких підуть наступні покоління. Далеко за межами України славилася його невтомна праця, присвята і самовідданість, лагідна і привітна вдача.
Ще один аспект його діяльності – праця над спадщиною батька: впорядкування його архівів, листування та бібліографії. Завдяки йому були перевидані такі праці як «Історія України», «Богдан Хмельницький», «Історичні походи по Львову» тощо.
Останні роки життя Роман Крип’якевич активно працював у Фонді св. Володимира як один з його засновників, особливо дбаючи про освіту для бідних і здібних студентів.
Покійний був великим життєлюбом, шанував вдалий і тактовний дотеп, любив і знав поезію та музику. Його смерть відкрила усім велич посвяти, скромність і справжню ціну любові до Батьківщини цього доброго християнина. То ж нехай земля буде йому пухом!
Надія Груник Надія Пастернак
