Шановна Редакціє!
Радо користаємо з можливості, даної Редакцією журналу «Патріярхат» і просимо надрукувати думку Консисторії Львівської УАПЦ у зв’язку з статтею п. Івана Гречко п.з. «Нестроєніє» в Українському Православ’ї». Не будемо підбирати дотепних та досадних слів, яких звичайно вживають в полеміці, а постараємось без зайвих образ викласти нашу думку, щоб спростувати не все згідне з правдою думки автора. Хто прочитав цю статтю, зразу відчув, що вона тенденційна, що автор стоїть на позиції «монолітної» грекокатолицької Церкви в Галичині, йому не підходить об’єднання Українського Православ’я, ображає православний єпископат і духовенство. Для нього одиноко підходячою особою в православному світі є Патріярх Філарет Денисенко і його може автор співставити з Папою Іваном Павлом II.
Думаю, — це сталося тому, що автор у своїй статті не потрактував УАПЦ як ідею. Невже він не знає, що разом з проголошенням у 1918 році самостійності Української Держави, відродилась і організувалась незалежна Українська Православна Церква, як втілення ідеї: В Незалежній Українській Державі Незалежна Українська Церква. Автора болить, коли він згадує про ліквідацію в 1946 ропі УГКЦеркви атеїстичним режимом, але він не бере до уваги, що з УАПЦ більшовики в тридцятих роках розправилися в більш жорстокий спосіб: тоді було фізично знищено 36 архієреїв, сотні священиків та тисячі віруючих. Ця Церква у друге відродилась у 1941 році, а згодом у третє в 1989 році. Як відомо, автор був в той час доволі близько до відродженої УАПЦ і до ініціятора цього відродження, тодішнього настоятеля Петро-Павлівської церкви о. Володимира Яреми. Свідомій українській людині шкалювати УАПЦ не дозволено, бо, шкалюючи її, вона шкалює й саму ідею незалежної української Церкви, якою живе не тільки православне, але й католицьке суспільство. І як не легкий шлях до досягнення повної незалежности України, так і важкий він для осягнення незалежности її Церкви: і православної, і грекокатолицької. Як відомо, журнал «Патріярхат» також прагне Патріярхату і йому приходиться не легко. Ото ж діяльність УАПЦ від її виникнення в серпні 1989 року і реєстрації статуту була скерована не на те, щоб розколоти грекокатолицький «моноліт», а на побудову всеукраїнської Церкви з патріяршим центром в Києві. Те, що вона найбільш численна в Західній Україні пояснюється більшою національною і релігійною свідомістю її населення. Галичина на протязі історії давала Україні національно і культурно здорові кадри. Один з найбільших гетьманів України, Петро Конашевич Сагайдачний був уродженцем Галичини, та й Берестейська унія почала прийматися в Галичині аж через сто літ.
Перший Собор УАПЦ відбувся в Києві 5-го червня 1990 року не у Львові, а таки в Києві і на ньому обрано першого в історії України Патріярха Київського і всієї України в особі Митрополита Мстислава (Скрипника). Ми пам’ятаємо багатотисячний нарід, що прибув зустріти його в Бориспільському аеропорті в Києві та стотисячну масу народу, яка вітала його перед оперним театром у Львові. Крім «слави», якою вітав його нарід в Україні, пережив Патріярх і болючі хвилини: на Тарасовій горі Екзарх Філарет не допустив його до всенародної молитви за душу Генія України, а у Львові при посвяченні меморіяльної дошки на Народному Домі, йому не дозволили навіть покропити її свяченою водою. А нарід кликав: «Єдність… Єдність…».
УАПЦ стихійно росла. 1992 році вона вже мала обсаджених єпископами 13 єпархій і зовсім природно визрівала ідея об’єднання всього православ’я в одній незалежній Церкві. Ще в березні 1991 року Патріярх Мстислав писав з Баунд Бруку, що до нього доходять чутки про якесь об’єднання, про яке він нічого конкретного ще не знав. В листопаді 1990 року відбувся в Києві Всеукраїнський Церковний Форум з участю делегацій УПЦ та УАПЦ. Філарет запросив делегацію УАПЦ на круглий стіл і заявив, що погоджується на об’єднання обох Церков, але автокефалію повинна нам дати РПЦ на найближчому Помісному Соборі в Москві. Він був свято переконаний, що так станеться, але сталося для нього щось несподіване, а то й трагічне: Митрополита Філарета Денисенка позбавлено священого сану. Нагадуються пророчі слова Патріярха Мстислава: «Визнайте наперед себе самі, а тоді вас вже всі визнають». Москва не бажала і сьогодні не бажає незалежної Української Церкви. При Філаретові залишився тільки один архієрей та Святоволодимирський Собор у Києві. Проте об’єднання відбулось! 25-26 червня 1992 року відбувся т.зв. «Помісний Об’єднавчий Собор, на якому були ліквідовані УАПЦ та УПЦ і була створена нова церковна організація, яку названо: УПЦ КП (Київського Патріярхату). Патріярха Мстислава про Собор не було повідомлено. УАПЦ опинилась поза законом і як юридична особа перестала існувати, але «де факто» вона жила і діяла хоч і без реєстрації статуту.
25 грудня 1992 року Патріярх Мстислав опротестував цей неканонічний Собор у Президента України та Генерального Прокурора, але без успіху. 11 липня 1993 р. помер Патріярх Мстислав, призначивши місцеблюстителем УАПЦ Архієпископа Львівського і Галицького, Петра. У вересні 1993 року, згідно зі статутом відбувся в Києві Помісний Собор УАПЦ, на якому Патріярхом Київським і всієї України було обрано Димитрія (Ярему), а в жовтні цього ж року після затяжних переговорів та перетрактацій. Собором УПЦ КП був обраний не Філарет, а Архієпископ Володимир (Романюк), хоч усі надіялись на вибір Філарета, який остався на попередньому місці заступника. Автор правильно завважує, що Філарет досвідом, рутиною, ініціятивою та організаторським хистом стояв вище новообраного Патріярха, тому між ними почалися — делікатно кажучи — непорозуміння, які згодом перетворились у справжній конфлікт не тільки з Патріярхом, але й з усім єпископатом колишньої УАПЦ. в результаті чого стався відхід з УПЦ КП більшості архієреїв.
Аналізувати довгу і хаотичну статтю І. Гречка було б недоцільно, тому ми, на фоні того, що відбувалось в УАПЦ та УПЦ КП. запізнаємо читачів з проблемою об’єднання трьох віток українського православ’я.
Вибір двох патріярхів київських і всієї України був приниженням для українського православ’я. Патріярх Мстислав у своєму «Заповіті» писав: «Чи Україна повинна мати кілька Православних Церков? Це нездоровий стан. Ми мусимо усунути такий ганебний і небезпечний стан для нашої Нації…». На пропозицію деканів Львівсько-Галицької єпархії була створена комісія для об’єднання всіх трьох віток українського православ’я, потверджена Патріярхом Димитрієм. УПЦ на пропозицію переговорів взагалі не відгукнулась. УПЦ КП створила комісію для переговорів, але вони через смерть голови комісії Митрополита Іоана таки й не відбулись. Проте були зустрічі неофіційні, яких результатом була згода обох Патріярхів та єпископату обох Церков скликати Помісний, Об’єднавчий Собор без участи Філарета, обом патріярхам зректися своїх уповноважень і вибрати одного патріярха Київського і всієї України. Це було 21 червня 1995 року. І. Гречко хоче тут бачити якісь махінації Москви, але, на щастя, їх не було. Не тільки Москва, але й загал українського суспільства нічого не знав про об’єднання, яке приготовлялось. Невже автор нічого не знав про конфлікт між Патріярхом Володимиром та його заступником, якого кульмінаційною точкою було позбавлення Митрополита Філарета уряду заступника? 5 липня 1995 р. відбулась ще одна зустріч. На неї прибули архієреї обох Церков зі своїми секретарями, прибув Патріярх Димитрій, але Патріярх Володимир не з’явився, оправдуючись візитом у грецькому посольстві. 14 липня Патріярх Володимир несподівано помер. Автор легковажно і з поспішкою згадує про смерть архієреїв. Це недостойно навіть для глави Клюбу католицької інтелігенції міста Львова.
Після смерти Патріярха Володимира намагання об’єднати роз’єднані Церкви — продовжуються. За ініціятивою Митрополита Галицького Андрія в Рогатині, 10 серпня 1995 р. відбулась конференція деканів 3-ох областей Західної України: Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Учасники звернулись до Місцеблюстителя Філарета з пропозицією не висувати своєї кандидатури на Патріярха на найближчому Помісному Соборі УПЦ КП з тим, що й Патріярх Димитрій також зречеться патріяршого уряду та докласти зусиль для об’єднання обох Церков. Проте місцеблюститель публічно заявив по телебаченні, що буде боротися за уряд патріярха. На Помісному Соборі в Києві 20 жовтня 1995 р. Президія Собору протягом двох годин держала делегацію УАПЦ зі зверненням про об’єднання Церков і дня 22 жовтня 1995 року Патріярхом Київським і всієї України став Митрополит Філарет (Денисенко), але це, що на цьому Соборі чотири єпархії вийшли з юрисдикції Філарета. — не було інтригою Москви, а ще одним кроком для здійснення ідеї незалежної, об’єднаної Православної Церкви. Діялог, який тепер відбувається з УПЦ не є змовою, як цього хоче І. Гречко, щоб повернутися до РПЦ, а намагання чесних людей з обох сторін викласти свої позиції і спільно шукати доріг до церковної незалежності. Автор такий переконаний, що Патріярхові Вартоломею «навіть не сниться визнати УАПЦ» і, що він визнає тільки «канонічну» УПЦ КП, то чи не за скоро написав він ці слова? 19 березня 1996 року Митрополит Філядельфійський Мелітон від імені Вселенського Патріярха Вартоломея прийняв в Стамбулі делегацію УАПЦ і заявив, що Вселенський Патріярхат щиро бажає допомогти УАПЦ в отриманні незалежності та канонічного визнання. Делегація залишила Вселенській Патріярхії статут УАПЦ, затверджений урядом України та більше тисячі сто прохань парафій про канонічне визнання, а не про якусь Галицьку Митрополію.
Автор повинен зрозуміти, що в нас немає ненависті до Митрополита Філарета, а також до його Церкви і духовенства. З УПЦ КП немає «почергового» служіння, а з Архієпископом Петром при одному престолі служать Божественну Літургію священики УПЦКП.
Можна сказати, що справа об’єднання українського православ’я є доволі важка. УПЦ на чолі з Митрополитом Сабоданом хоче автокефалії, але тільки з Москви, а провадити діялог з Патріярхом Філаретом немає змісту, бо він є особою безперспективною, яка не сприймається ні Вселенським Православ’ям, ні Москвою. Позбавлення сану Філарета з боку Московської Патріярхії автоматично унеможливлює канонічні зв’язки з Константинополем і тут нічого не може зарадити ні Філаретовий архіпастирський досвід, ні богословська ерудиція.
В Церкві є свої закони і ними ми повинні керуватись і жити. Вони духовні і ніякі приватні чи політичні особи не мають права користуватись ними для своїх цілей. За порушення тих законів треба відповідати, і тут ніякі аргументи патріотичного характеру не досягають цілі (Ант. 2, 4).
В межах тих законів УАПЦ прямує до здійснення ідеї: «Незалежна Українська Церква в Незалежній Українській Державі».
Консисторія Львівсько-Галицької Єпархії УАПЦ
