Діяспорні газети більших країн наших поселень, сказати б можна, переповнені вже від якогось часу некрологами. То знак нашого останнього десятиліття на чужині. По останній війні велика частина нашої еміграції — то люди молодечого віку, або віку людей готових творити своє родинне і національне життя на чужині, то особи, що закінчили війну, коли їм було від двадцять до 35 років. Всі ці «річники» тепер стали готовими на поклик і ми читаємо некрологи — дивимось на себе, що ще остались і готуємось теж до відходу. Велике покоління добрих людей, що по прошумілій війні виповнили своє життя на чужині багатьма добрими своїми вчинками для своєї сім’ї, яку звили на чужині і для своєї церкви і народу.
До Таких належить Остап Захарків, який упокоївся в Бозі минулого березня в Дітройті, маючи 83 роки. Типовий зразок емігранта по Великій світовій війні ХХ-го століття. Син Поділля зі села Вишнівчик біля Зарваниці, починає свою науку в середній школі оо. Редемптористів у Львові, потім у Чорткові, а іспит зрілости здає в Рогатині в 1936 році. За першого приходу більшовиків стає вчителем у своїм селі, мусить міняти місце через відомі більшовицькі «контролі кадрів», студіює в Педінституті в Крем’янці-Подільському, де й осягає педагогічну освіту. Вчителює коротко і за німецької окупації в 1942 році записується на агрономічний відділ Львівського Університету, і студії перериває, коли німці замикають агрономічну школу в Дублянах, де відбувається агрономічна практика. Закінчує ці студії по війні у Мюнхені, одружується і виїжджає в 1948 році до Америки до Дітройту. Включається в українське життя, але хоче набути освіти, з якою міг би жити і працювати в Америці. Стає інженером-креслярем і працює у фірмі Крайслера. Ось, немов, нанизана еміграційна праця над собою, щоб здобути освіту і відповідний фах, по осягненні цього — праця для прожитку і куди більша праця серед українського громадського, церковного життя. То образ цього покоління, що прибуло по війні у вільний світ. Кожний щось не легкою працею здобув, кожний працював активно і щиро в своїм організованім українськім окруженні. кожний належав до своєї парафії, до прерізних Товариств і організацій, які створила українська діяспора, кожний лишив якийсь видимий слід свого членства і одною спільною прикметою у всього цього покоління була щира і щедра жертвеність на всякі цілі нашого церковного і національного життя. То не була «зарібкова» еміграція, як в інших народів, то не була еміграція, якою збільшився славний в демографії «мелтінг пот», а життя, щоб здобути щось для своєї Батьківщини, для її волі. То була еміграція, що дбала про велике ім’я своєї Батьківщини і тим жила. І багато вчинила.
Пишемо це з двома цілями: повчити «нову еміграцію», яка твориться на наших очах тим разом вже з вільної України, їм на науку, бо багато б треба їм в тієї зараз повоєнної еміграції вчитись. Пишемо це, щоб згадати і цими словами поставити квітку на могилу представників цієї пам’ятної в нашій історії еміграції блаженної пам’яті Остапа Захарківа. Він типовий представник того покоління, якому заходить вже сонце…
Покійний і його дружина Ірина остануться в пам’яті та історії нашої еміграції як великі жертводавці. Велика частина їхньої праці і заробітку належала для Церкви і Народу. Покійний був фундатором Українсько-американського Музею в Дітройті, не одна його цеголка в будові базиліки Св. Софії в Римі —його, пам’ятаючи свої важкі студії серед війни і скитання, він дарує стипендії для ЗУДАК, для студентів в Бразилії, для фундації Українського Вільного Університету у Мюнхені, на виховання священиків Василіян у Крехові, на Богословську Академію у Львові і для Українського Католицького Університету св. Климента в Римі. А жертвеність для своєї місцевої громади, а постійні фінансові потреби наших організацій — громадських, культурних і політичних? Згадуючи це все над могилою Остапа Захарківа, бачимо всіх його друзів і співгромадян його характеру і його типової української жертвености для загального добра. То його і їхній пам’ятник. За цю працю і жертвеність Церква співає йому і йому подібним те вдумливе «Вічная пам’ять», бо добрі вчинки — то життя людини, то окраса її життя, то єдине, що від людини вимагає Бог. А Христос дає найвищу оцінку чесноті жертвености: «Що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили». (Мт. 25.40).
Рим, 24 липня 1999. Ректорат УКУ
Єп. Іван Хома, о. Іван Музичка
